UA / RU
Підтримати ZN.ua

КОЛЯ ЄЛІЗАРОВ — ПРЕЗИДЕНТ ТАЙВАНЮ

Як заворгвідділом Свердловської міськради очолив антирадянський режим 1934 року виконуючий обов’...

Автор: Олекса Підлуцький

Як заворгвідділом Свердловської міськради очолив антирадянський режим

1934 року виконуючий обов’язки головного редактора багатотиражки свердловського Уралмашзаводу «За тяжелое машиностроение» Микола Єлізаров писав: «З кінця 1929 року ми маємо два Китаї: радянський Китай, якому належить майбутнє, і гомінданівський Китай, який відходить у минуле. За короткий період радянський рух став значним політичним фактором, мільйонні маси робітників і селян під керівництвом Китайської компартії почали встановлювати радянську владу. Замість гомінданівського Китаю буде Китай радянський».

Здавалося б, звичайний набір пропагандистських штампів сталінської доби. І в цьому тексті з провінційної газети не було б нічого вартого уваги, якби автор його не був рідним сином «запроданця та зрадника великої китайської революції і глави китайської чорної реакції», як він сам охарактеризував батька у своїй заяві про вступ до ВКП(б), — генерала Чан Кайші. А через кілька десятиліть Миколі Єлізарову довелося самому очолити «антинародний режим», створений його батьком. Хоча звали його тоді вже (так само, як і до приїзду в СРСР) Цзян Цзінго.

З берегів Східно-Китайського моря на батьківщину соціалізму

27 квітня 1910 року в родині китайського військового Чан Кайші (справжнє ім’я Цзян Чжунчжен) народився первісток. Хлопчика назвали Цзінго, що має в китайській мові два значення — «той, хто керує державою» і «той, хто рятує світ».

Родина жила в мальовничому містечку Сікоу в південній приморській провінції Чжецзян. На момент народження старшого сина майбутній генералісімус Чан Кайші навчася в артилерійському училищі в Японії. Отож, батько вперше побачив сина, коли тому вже виповнився рік, приїхавши додому у відпустку. Втім, і повернувшись на батьківщину, батько не жив у рідному містечку, а служив у війську, брав найактивішу участь у революційній війні і поступово став одним з найближчих сооратників лідера китайської революції Сунь Ятсена. Малий же Цзінго був цілком відданий в руки своєї матері Мао Фумей, яка народилася в глухій провінції. Все її виховання звелося до засвоєння патріархальних традицій.

У шість років Цзінго пішов вчитися. Одягнений у довгу кофту-курму і з традиційною косою на потилиці він виконав обряд «трьох колінопреклонінь і дев’яти уклонів» перед зображенням Конфуція і табличками з іменами предків. Навчання зводилося до прописування ієрогліфів і заучування уривків із старовинних книг. Проте такої освіти для Китаю початку ХХ сторіччя було вже мало. Отож, 1922 року хлопчик поїхав до Шанхая в школу європейського типу. Втім, радив сину Чан Кайші, і там він мав не забувати науку великих мудреців давнини. А головне, писав генерал сину: «Ранком уставай якомога раніше і виписуй ієрогліфи — сто чітким стилем і п’ятдесят скорописом».

В Шанхаї Цзінго, окрім навчання, захоплювався ще й спортом і політикою лівих сил, одним з лідерів яких на той час став уже його батько. За участь в одній з демонстрацій 15-річного Цзінго було виключено зі школи. Він самостійно поїхав до Пекіна, де вступив до училища іноземних мов. Але вже через два тижні за участь у новій демонстрації його було заарештовано. Після тижня, проведеного у в’язниці, він поїхав до батька в Гуанчжоу.

На той час у Китаї, який 1911 року скинув останнього імператора, фактично не існувало єдиної держави. Формально всю країну на міжнародній арені представляв пекінський уряд, проте реальну владу в провінціях мали військові ватажки-генерали. В південній же провінції Гуандун із столицею Гуанчжоу виник альтернативний лівий уряд на чолі із засновником Гоміндану доктором Сунь Ятсеном. Соціаліст (і водночас націоналіст) Сунь видавався занадто непокірним європейським державам та США, які неподільно володарювали тоді в Китаї і заохочували анархію, що панувала там. Єдиним, хто простягнув руку дружби «послідовному борцю із імперіалізмом», виявився Ленін. Уже 1920 року до Сунь Ятсена приїхала місія Комінтерну. А 1923 року представницька делегація Гоміндану на чолі з батьком Цзінго відвідала СРСР, де вивчала ленінські революційні ноу-хау, особливо досвід організації Червоної Армії.

Після повернення з Росії Чан Кайші став начальником створеної за радянським зразком військової школи-академії. У ній викладало близько 100 «червоних радників» на чолі з героєм громадянської війни Василем Блюхером. А відповідальний працівник Комінтерну Михайло Бородін (Грузенберг) став головним політичним радником Сунь Ятсена. Китайські ліві націоналісти і російські комуністи переживали свій «медовий місяць». Китайська компартія, що виникла 1921 року, увійшла до складу Гоміндану, а доктор Сунь надав комуністам місця у своєму Центральному виконавчому комітеті і керівництві місцевих організацій. Гоміндан навіть подав заявку на вступ до Комінтерну, складовою частиною якого вже була КПК.

Проте ідилія тривала недовго. Дві ліві партії насправді пропонували два взаємовиключні шляхи до оновлення країни. Комуністи хотіли, так само як і в Росії, здійснити соціальний переворот і знищити приватну власність. Теорія ж Сунь Ятсена, відома як «три народні принципи», передбачала створення ринкової економіки з потужною регулюючою роллю держави, яка повинна була мати власний сектор у великому виробництві і проводити активну соціальну політику. Сунь Ятсен, на відміну від Леніна, був прибічником широких політичних свобод. Всю його теорію можна охарактеризувати як соціальну ринкову економіку із китайською національною специфікою. І хоч Сунь називав суспільство, яке мріяв побудувати, «державним соціалізмом», було видно, що він укладав у ці слова цілком інший зміст, ніж комуністи.

У березні 1925 року доктор Сунь помер. А незабаром було оголошено, що в Москві створюється університет трудящих Китаю ім. Сунь Ятсена. Приймальну комісію очолив сам голова лівого національного уряду Китаю Ван Цзінвей. Між представниками двох партій виникло справжнє суперництво за «високу честь» навчатися у Москві. Серед 300 щасливців виявився і Цзян Цзінго. Ще одним вдалим абітурієнтом став майбутній реформатор комуністичної держави Мао — Ден Сяопін.

На той час Чан Кайші вже став однією з провідних фігур у Гоміндані. Відпускаючи сина до Москви, він робив політичний жест, підкреслюючи бажання і далі співпрацювати з СРСР. Та й, схоже, Чан Кайші був не від того, щоб відправити своєвільного підлітка туди, де вимоги до нього будуть суворішими і де він буде в меншій небезпеці. Як же помилявся генерал!

Одіссея у Країні Рад

У вересні 1925 року Цзян Цзінго у складі групи з 22 осіб сів на радянський корабель і в трюмі, в якому перед тим перевозили худобу, відправився до Владивостока.

Втім, у Москві діти китайської верхівки потрапили у більш ніж комфортні умови, що швидко відновило їхню віру в ідеали соціалізму. Університет ім. Сунь Ятсена знаходився на Волхонці, у чотириповерховому будинку навпроти ще не знесеного тоді храму Христа Спасителя. На першому поверсі була їдальня, на другому, третьому і четвертому — бібліотека, аудиторії та гуртожиток. Годували студентів у ті голодні роки п’ять разів на день, видавали їм одяг, взуття, рушники для рук, обличчя, ванни, носовички, нижню білизну і т.ін. Ректором університету був Карл Радек — особистий друг і один з найулюбленіших учнів Леніна. Через кілька років Радек, як і більшість близьких до Леніна людей, «виявився» ворогом народу і загинув у сталінських катівнях. Але поки що блискучий Радек, який читав китайцям (!) курс історії Китаю, став найбільшим авторитетом для молодих прибульців зі Сходу.

Радек, так само як і Троцький, на відміну від Сталіна, вважав неможливою побудову соціалізму в одній окремо взятій країні. І всі перспективи «звільнення людства» пов’язував із світовою революцією, як мала от-от вибухнути. Дуже важливу роль у цих планах відігравав Китай.

Буквально через кілька тижнів після початку занять поривчастий Цзян Цзінго подав заяву про вступ до КІМу — Комуністичного інтернаціоналу молоді — і став членом осередку китайського комсомолу при Московській міській організації ВЛКСМ. А незабаром очолив цей осередок. Звали його тоді вже Миколою Володимировичем Єлізаровим. В університеті відразу було запроваджено правило — кожний студент мав взяти собі російське ім’я.

Підбір предметів в університеті був достатньо промовистим: російська мова, історія революційного руху в Китаї, на Сході та на Заході, діалектичний та історичний матеріалізм, політична економія, економічна географія, військова справа тощо. Генерал Фен, який через рік після відкриття університету ім. Сунь Ятсена особисто приїздив до Москви, щоб пересвідчитися, як вчаться там діти китайської лівої еліти, писав після повернення додому: «В інших країнах наші студенти вивчають техніку, будівництво, гірничу справу, медицину. В СРСР вони вивчають революцію».

Аудиторні заняття тривали вісім годин на день, надзвичайно багато часу йшло на різноманітні збори, які тяглися годинами. Того, хто йшов зі зборів до бібліотеки, називали «зубрилою», а хто віддавав перевагу їжі — «дрібнобуржуазним елементом». Цзян Цзінго не був ані першим, ані другим — в бібліотеці він просиджував годинами, але вже ввечері та вночі, після будь-яких зборів. Там він не за страх, а за совість студіював марксистську літературу.

В університеті панувала атмосфера бурхливих політичних дискусій — комуністи настільки гостро сперечалися з гомінданівцями, що часто доходило до бійок. Всередині ж комуністичної «фракції» китайських студентів списи ламали між собою сталіністи та троцькісти. Цзян-Єлізаров обрав собі місце на крайньому лівому фланзі політичного спектра — секретар комсомольського осередку університету був одним із найзапекліших троцькістів. Коли восени 1926 року Сталін завдав вирішальної поразки Троцькому в боротьбі за лідерство в партії (а через рік узагалі виключив свого конкурента з ВКП(б), комсомолець Єлізаров не змирився — він не лякався відверто висловлювати свої погляди, більше того — вступив до таємної троцькістської організації.

А навесні 1927 року «товаріщ Єлізаров» став перед нелегким вибором. Суперечності між Гомінданом і комуністами у Китаї на той час досягли нечуваної гостроти. По ініціативі представника Комінтерну в Китаї Бородіна Національний уряд підписав секретний наказ про арешт командувача Народно-революційною армією генералісімуса Чан Кайші. Проте Чан не став бездіяльно чекати успіху комуністичного путчу, а завдав удару у відповідь. 12 квітня 1927 року він проголосив початок кампанії «очищення» Гоміндану від комуністів. Почалася перша війна між комуністами та Гомінданом.

У Радянському Союзі вибухнула галаслива кампанія по засудженню «зради» Чан Кайші. В університеті ім. Сунь Ятсена найгостріше, наймоційніше засуджував генералісімуса... його власний син. «Зрада Чан Кайші не викликає подиву. Коли він на словах славив революцію, він уже почав потай зраджувати її. Для нього справа революції давно вже закінчилася», — виголошував тоді Єлізаров-Цзян. Тоді ж він опублікував у радянській пресі заяву, в якій навіки відрікався від батька і проклинав його.

Наскільки щирим був тоді сімнадцятирічний юнак? Сам Цзян Цзінго в опублікованих через багато десятиріч мемуарах стверджував, що просто не мав тоді іншого виходу, щоб зберегти своє життя. І батько, мовляв, його зрозумів і потім схвалив цю «лжу на порятунок». Хоча для китайця-традиціоналіста, послідовника конфуціанства відречення від батьків — гріх ще страшніший, ніж для віруючого християнина. Тим більше, що студентів-гомінданівців, які анафем своїй партії не проголошували, просто... відрахували з університету і відправили додому. А за кілька місяців перед цим Цзян не боявся відкрито виступати проти всесильного Сталіна на захист Троцького.

Через рік Єлізаров закінчив університет і подав заяву до військової школи особливого призначення. Після ж її закінчення його послали на навчання в Ленінград до Військово-політичної академії ім. Толмачова. Ці, як і всі наступні його призначення, відбувалися під контролем китайської секції Комінтерну. З одного боку, син нового «лідера китайської контрреволюції» був класичним заручником, з іншого — у випадку, якби з нього вдалося викувати «послідовного марксиста-ленінця», його можна було б використати в якійсь політичній комбінації проти батька.

Два з половиною роки, проведені в академії, дали Єлізарову можливість не лише грунтовно вивчити різні військові науки (зокрема, стратегію йому викладав маршал Тухачевський), але й поглибити свої знання з політики, економіки, філософії. Цзян чудово вчився, публікував статті у наукових журналах. Його було обрано до комсомольського бюро академії, а 1929 року він став кандидатом у члени ВКП(б). За рік перед цим він оголосив про свій розрив із троцькістами.

Закінчивши в червні 1930 року академію з відзнакою, Єлізаров звернувся до радянських властей із проханням направити його служити в Червону армію — радянську чи китайську — куди вирішить за потрібне «рідна Комуністична партія». Проте «рідна» розсудила інакше — випускник військової академії став... учнем слюсаря на московському заводі «Динамо». Адже в секретній характеристиці, складеній на нього при випуску з академії, було сказано: «В силу молодості, відсутності практичної роботи і соціального походження посилати відразу до Китаю на відповідальну роботу не слід. Бажано послати на рік на виробництво».

«Раніше, — згадував Цзян Цзінго, — мені не доводилося важко фізично працювати. Через два дні руки напухли, з’явилася ломота в попереку і всій спині. Я твердо вірив, що праця загартовує людину. Але мій місячний заробіток складав усього сорок п’ять рублів — як на нього прожити? Частенько доводилося йти на роботу із порожнім шлунком. Я мусив знайти спосіб якось покращити своє життя, тому вирішив вступити на вечірні інженерні курси. Водночас з’явилася можливість викладати на заводі військову справу. Тепер я щодня працював з восьмої ранку до одинадцятої вечора. П’ять місяців по тому мій заробіток складав 105 рублів. Життя залишалося нелегким, проте я відчував певне вдоволення — був переконаний, що набутий досвід буде корисним для мене в майбутньому».

Не минуло й року, як «рідна партія» знову вирішила збагатити життєвий досвід свого кандидата Єлізарова — з Москви його відрядили працювати колгоспником у глухе село Жоково між Москвою та Рязанню. При цьому Єлізаров не отримав жодної посади, змушений був працювати у полі.

Наступним місцем заслання став Алтай. Дев’яти місяцям 1933 року, проведеним Цзян Цзінго у Сибіру в якості робітника золотих копалень, в його мемуарах присвячено шість слів: «Це був найважчий період мого життя».

Лише наприкінці 1933 року це життя змінилося на краще: Єлізаров отримав дозвіл поїхати на одну з великих будов соціалізму — Уральський завод важкого машинобудування у Свердловську.

На «Уралмаші» він зробив стрімку кар’єру — працював слюсарем, бригадиром ударної бригади, заступником начальника цеху. А вже наступного, 1934 року, став спершу відповідальним секретарем, а тоді й виконував обов’язки головного редактора заводської багатотиражки «За тяжелое машиностроение». Свердловський журналіст Михайло Банніков, що працював відповідальним секретарем під керівництвом Єлізарова, згадує: «Коля показав себе грамотним, вправним керівником, здатним, наприклад, диктувати «з колес» цілі статті. Бувало, редакційний ранок починався з того, що шеф заглядав до свого відповсека, питав про номер, що готувався. І якщо залишалася «дірка», то заспокоював: «Нічого, я сам заб’ю її».

У вільний час Микола охоче їздив із товаришами за місто відпочивати, брав участь у вечірках, де співав російські пісні, виконував кавказькі танці з ножем у зубах.

На заводі Єлізаров познайомився з токарем Фаїною Вахревою. Білява блакитноока Фаїна була, за спогадами людей, що її знали, «дівчинкою дуже скромною, розумною». Вона народилася 1916 року в Єкатеринбурзі в родині робітників-білорусів, евакуйованих на Урал під час І світової війни. Фаїна дуже рано втратила батьків і тільки завдяки підтримці старшої сестри не потрапила до дитячого будинку, змогла закінчити ФЗУ і здобути робітничу спеціальність. 1935 року комсомолка Вахрева вийшла заміж за Єлізарова. Білоруська дівчина тоді не знала, що через кілька десятиліть їй судилося стати першою леді Тайваню. А поки що в молодої родини народився син Ерік.

Наприкінці 1936 року, після семи з лишком років перебування в кандидатах, Єлізаров став членом ВКП(б). «Тепер мій життєвий шлях — прямий і відкритий, шлях комуніста, борця за справу робітничого класу. Віддаю все своє життя за справу Леніна—Сталіна», — писав Єлізаров у заяві про вступ. Здавалося, що почався «золотий» період у його радянському житті.

Проте тривав той період вельми недовго — лише кілька місяців. На самому початку 1937 року були «викриті», заарештовані, а трохи згодом розстріляні Євген Цетлін, завідувач бюро технічного обслуговування «Уралмаша» (у минулому секретар ЦК комсомолу і один з улюблених учнів Бухаріна) і Лев Авербах, перший секретар Орджонікідзевського райкому ВКП(б) м. Свердловська. Обидва вони були близькими друзями Єлізарова, Авербах навіть давав йому рекомендацію для вступу в партію. На районній партійній конференції в лютому 1937 року згадали про зв’язки Єлізарова з троцькістами, а в партійну організацію надійшов донос на «японського шпигуна, який окопався в редакції заводської багатотиражки». Бюро райкому ухвалило: «В колективі редакції газети «За тяжелое машиностроение» не було більшовицької пильності. Газета не раз припускалася ворожих виступів. Звільнити тимчасово виконуючого обов’язки відповідального редактора Єлізарова і підсилити склад редакції». За всіма канонами сталінського «соціалістичного реалізму» 1937 року в комуніста Єлізарова залишався один шлях: арешт, надзвичайна судова «трійка» і «десять років без права переписки», тобто розстріл. Проте сталося чудо: секретар міськкому партії Михайло Кузнєцов публічно заявив: «Він ще вчиться у нас, він молодий у нашій партії. Ми його надіслали в таку організацію, де він під керівництвом міського комітету партії, міськради буде виправлятися». Цією організацією стала міськрада, куди Єлізарова було призначено заступником завідувача оргвідділу.

Хоча цілком можливо, що Кузнєцов просто отримав відповідну вказівку від Сталіна.

Чан Кайші ніколи не забував свого сина, якого так необачно відправив вчитися у «безпечне місце». «Як мені не вистачає мого сина! Я поганий батько, не зміг потурбуватися про нього», — звірявся генералісімус своєму щоденнику у 1930 році.

У 1937 році ситуація у Китаї змінилася. Японія готувала широкомасштабну агресію проти Китаю. Комуністи, які зазнавали постійних поразок у боях із Гомінданом, настійливо просили Чан Кайші припинити «міжусобну війну» і разом виступити проти іноземних агресорів. Генералісімус уже добре знав підступність своїх «нових старих» союзників. Проте після довгих вагань усе ж згодився на мир та спільний фронт проти японців. Але поставив умову: йому має бути повернено сина.

У березні 1937 року потенційного «ворога народу» разом з родиною викликали із Свердловська до Москви. Через кілька днів його уральські друзі отримали телеграму: «Зустрічайте поїзд Москва — Владивосток». За кілька хвилин, що поїзд стояв у Свердловську, Єлізаров устиг сказати друзям: «Давайте прощатися. ЦК посилає мене до Китаю із завданням повернути батька на наш бік». Так скінчилася дванадцятирічна одіссея китайця Країною Рад.

Як Микола знову
перетворився на Цзінго

«Кістки і м’ясо з’єдналися, син повернувся з Росії,— записав у щоденнику Чан Кайші. — Розлука тривала дванадцять років, тепер духи предків можуть заспокоїтися».

Після короткої зустрічі з батьком та мачухою у Нанкіні, сімейна пара з немовлям вирушила до рідного міста Цзінго Сікоку. Там родичі вирішили влаштувати синові, що не був удома 12 років, іспит — чи впізнає він рідну матір. Поруч із Мао Фумей у вітальні всілося з десять її рідних сестер та подруг, одягнених у національне вбрання. Іспит мав не лише сентиментально-родинне значення. Чутки, до того ж перебільшені, про «подвиги» Цзінго в Радянському Союзі, про його відречення від батька, про непохитні комуністичні (а, отже, ворожі) переконання, про повну русифікацію вирували не лише його рідним містечком, а всім Китаєм. І нині він мав довести, що не втратив на чужині свого китайського єства.

Проте справжнього іспиту не вийшло. Щойно побачивши сина, мати заридала, підхопилася і побігла до нього, називаючи його ласкавими дитячими прізвиськами. Заплакав і син в обіймах матері.

Наступні вісім місяців стали для Цзінго періодом «реабілітації». Адже з’ясувалося, що в СРСР він добряче підзабув рідну мову. «Батька дуже непокоїло те, що у мене немає глибокого розуміння китайської етичної філософії, що я не проникся ідеєю національного будівництва», — згадував згодом Цзян Цзінго. «Звіт про твоє перебуванняв Росії тобі краще перекласти китайською самому, — ставив генералісімус завдання сину. — Ти маєш спеціально зайнятися китайською, згадати ієрогліфіку, вміти вільно викладати свої думки на папері».

Процес «китаїзації» активно проходила і його дружина Фаїна. Ще під час першої зустрічі з тестем-генералісімусом та його улюбленою дружиною Сун Мейлін вона віддала їм максимальну шану, сказавши, що є сиротою і просить їх бути їй за батька та матір. Через кілька місяців лідер Гоміндану визнав вибір сина і особисто дав невістці ім’я Цзян Фанлян (Цзян — родинний ієрогліф, «фан» означає «правильний», а «лян» — «доброчесний»). Онука Еріка генералісімус нарік Сяовенем (де «сяо» — повага до батьків, а «вень» — «освіта»). Щоправда, перед цим родинній парі, що мала вже майже три роки сімейного стажу, дворічну дитину і очікували на другу, довелося відбути ще одне весілля — за китайськими звичаями. Чан Кайші хотів, щоб його невістка поводилася як типова китайська жінка. І золотокоса красуня доклала всіх зусиль до цього. За рік вона вивчила китайську мову, під керівництвом свекрухи осягала традиційні звичаї.

Нарешті батько дійшов висновку, що син достатньо адаптувався до умов батьківщини й ідеології Гоміндану. Попри це ще протягом багатьох років первісток Чан Кайші мав серед гомінданівської еліти прізвисько «Більшовик». Керівники націоналістів вельми насторожено ставилися до самої думки про те, щоб Цзян Цзінго став спадкоємцем батька. І хоч зрештою так і сталося, «Росіянину» (ще одне його прізвисько) довелося перебороти величезні перешкоди.

Він, судячи з усього, під час свого вимушеного усамітнення у рідному містечку, розлучився з ідеями марксизму-ленінізму-сталінізму, з концепціями диктатури пролетаріату і світової соціалістичної революції чи принаймні перестав їх вважати незаперечними. Водночас він не відчував себе школярем-переростком, здатним лише на те, щоб вислуховувати повчання нових метрів. Навпаки, радянське минуле, поєднуючись із китайським сьогоденням, народжувало бурю думок. Він говорив: «У мене купа ідей, дайте мені випробувати їх. Я хочу перевірити себе там, де важче».

Кипуча енергія, яка поєднувалася з непідробним аскетизмом у особистому житті, разюче відрізняла його від більшості гомінданівських керівників, які звикли жити в зовсім іншому ритмі і не цуралися найрізноманітніших «радощів життя».

Ставши одним з діячів Гоміндану, Цзян Цзінго неодноразово стверджував, що комунізм — чуже для Китаю явище. Разом з тим деякі ідеологічні постулати, привезені з СРСР, виявилися при певній адаптації придатні і для використання в ідеологічній роботі Гоміндану. Цілу низку статей та доповідей, написаних Цзян Цзінго в Китаї в 40—50-х роках можна було б без особливих правок друкувати в тогочасній радянській пресі. Цзян Цзінго і в Росії, і в Китаї дуже любив цитувати сталінську формулу «Кадри вирішують усе» (у Китаї, звісно, без посилання на автора).

Нищівна поразка і перемога
на окремо взятому острові

Протягом багатьох років Цзян Цзінго посідав порівняно невисокі посади в гомінданівський адміністрації.

І лише в серпні 1945 року все докорінно змінилося — Радянський Союз вступив у війну проти Японії, американці піддали атомному бомбардуванню Країну вранішнього сонця і за кілька днів Японія капітулювала.

Тепер на порядок денний стало вкрай важливе питання: хто — комуністи чи гомінданівці — встановить контроль над величезними і чи не найрозвинутішими в країні районами Манчжурії, куди на зміну японським прийшли радянські війська.

Генералісімус відрядив свого сина, знавця російської мови і радянських звичаїв, до Харбіна — встановлювати контакти із радянською військовою адміністрацією. Двічі у 1945 році Цзян Цзінго виїздив у складі делегацій Китайської республіки до Москви, де зокрема зустрічався сам на сам із Сталіним. Проте виграти цю дипломатичну гру чи бодай здобути хоч якісь суттєві результати сину Чан Кайші не вдалося — виведення радянських військ з Манчжурії 1946 року було організовано таким чином, що владу і всі багаті матеріальні ресурси тут захопили комуністи, які негайно розпочали нову війну проти Гоміндану.

Розмір статті не дозволяє переповідати всі перипетії громадянської війни 1946-49 років у Китаї. Підсумок відомий — Гоміндан зазнав нищівної поразки і 10 грудня 1949 року літак з генералісімусом Чан Кайші та його сином Цзян Цзінго, який на той час став найближчим помічником батька, відірвався від зльотної смуги аеропорту Ченду, на яку через 25 хвилин увірвалися танки комуністів, і взяв курс на Тайвань. Але ще перед цим, улітку 1948 року, Цзян Цзінго мав досвід, щоправда, негативний, керівництва економікою. В умовах наступу комуністів галопуюча інфляція і спекуляція підривали тил Гоміндану. Було вирішено запровадити «золотий юань», змусити населення поміняти на нову стійку грошову одиницю всі їхні запаси золота, срібла та іноземної валюти, а ціни на всі товари заморозити. Цзян Цзінго отримав посаду економічного комісара в Шанхаї — найбільшому економічному центрі країни. Він сформував спеціальні «загони приборкання і творення» з 12 тисяч молодиків, які почали «нищення тигрів» — буквально розгромили весь чорний ринок величезного міста і за один місяць вилучили золота, срібла та валюти на $300 млн. — колосальна сума, як на ті часи! Але очікуваний «золотий вік» — із справедливою торгівлею за національну валюту і по фіксованих цінах — чомусь не прийшов. Ринок розвалився взагалі — з продажу зникли будь-які товари і населення міста почало голодувати. Урядові довелося відмовитися від свого експерименту і відкликати Цзян Цзінго з Шанхая. Слід відзначити, що зі свого невдалого шанхайського досвіду Цзінго зробив дуже далекосяжні висновки — ніколи більше за всю свою багаторічну активну політичну діяльність він не намагався «гвалтувати» економічне життя.

Навесні 1950 року на Тайвані — останньому притулку Гоміндану, панувала атмосфера безнадії. До 7 мільйонів корінних жителів острова долучилося ще понад 2 мільйони біженців з континентального Китаю — це були переважно вояки, офіцери та чиновники. Лише незначній частині з них вдалося вивезти на острів родини. Розбита армія була деморалізована, Хайнань — другий великий острів, де з осені закріпилися гомінданівці, комуністи в квітні 1950-го захопили за 6 днів. А головне, американці — єдина і остання надія, прийшли до висновку, що Гоміндан, який «програв» величезний континентальний Китай, уже ніщо не врятує. І тому немає сенсу витрачати сили на його підтримку. Більшість тайванців вважала встановлення комуністичної влади меншим злом порівняно з кривавою війною. Тим більше, що прибульці захопили практично всю владу на Тайвані, а небагатих ресурсів не вистачало на всіх — не було чого їсти, ніде жити.

Порятунок прийшов неочікувано — 25 червня 1950 року північнокорейські комуністи перейшли 38-у паралель і напали на Південну Корею. Їй на допомогу під прапором ООН прийшли американські війська, а північнокорейським комуністам — кілька мільйонів їхніх китайських однодумців-«добровольців». З 1950-го до 1953-го тривала корейська війна, де фактично воювали між собою США та комуністичний Китай при підтримці СРСР.

Чан Кайші отримав час, щоб перегрупувати свої сили, а також військову підтримку американського флоту як гарантію проти вторгнення.

Проте позиція Гоміндану залишалася вкрай хиткою. І Пекін, і Тайбей визнавали (і визнають досі), що існує одна держава — Китай, а Тайвань — лише провінція цієї держави. І уряд КНР у Пекіні, і уряд Китайської Республіки на Тайвані вважали і вважають кожний себе єдиним законним урядом єдиної країни. А двом урядам у одній країні, як відомо, тісно.

У Гоміндану залишався єдиний шанс— на практиці здійснити на одному окремо взятому острові те, що послідовники доктора Сунь Ятсена 25 років лише обіцяли, обіцяли, обіцяли зробити в усьому Китаї — побудувати квітучу економіку загального добробуту.

І Чан Кайші та його сину та наступнику Цзян Цзінго вдалося зробити це! Можна було б довго розводитися про «тайванське економічне диво». Але — тільки кілька цифр: у 1950 році валовий внутрішній продукт в розрахунку на душу населення в розореному багаторічною війною злиденному континентальному Китаї і не менш злиденному Тайвані були практично однакові: 1:1. У 1973 році (коли Цзян фактично перебрав владу з рук тяжкохворого батька) співвідношення було 6,5:1 на користь Тайваню. У другій половині 90-х ВВП на душу населення на Тайвані був уже в 25 разів вищий, аніж у КНР. І це після всіх таких успішних економічних експериментів комуністичної влади! Звичайно ж, континентальний Китай, який у 60 разів перевищує за населенням Тайвань, уже нині має більшу абсолютну вагу в економіці світу. Але те, що Тайвань зі своїм трохи більшим за 20 мільйонів населенням посідав за підсумками минулого року 14 місце в світі за обсягами зовнішньої торгівлі і 4 місце за золотовалютними запасами, — про щось та говорить.

Цзян Цзінго в період з 1950 по 1965 рік, будучи фактично правою рукою свого батька-президента, обіймав одночасно десятки посад, серед яких були такі екзотичні, як генеральний директор компанії по виробництву навчальних фільмів для працівників сільського господарства. Проте головні сфери його діяльності — контроль над спецслужбами, які вели вкрай жорстоку боротьбу з «комуністичними агентами», «саботажем» і навіть «поразницькими настроями», та політична (читай антикомуністична) робота в армії. Сам Цзян постійно читав своїм бійцям лекції на теми «Правда про агресію російського імперіалізму в Китаї», «Політробота в армії — важка, але славна справа», «Революційне серце, умілі руки» тощо.

«Коли 1952 року компанію по перетворенню партії було завершено, реорганізований Гоміндан разюче нагадував свого заклятого ворога — Комуністичну партію Китаю», — пише американський історик Стів Цан.

Державна система Тайваню стала таким чином немов би віддзеркаленням комуністичних режимів: все схоже, все таке саме, тільки лівий та правий бік помінялися місцями. Хоча, звичайно, тоталітарного режиму не було ніколи — опозиція завжди існувала. Та й в економічному плані на острові панували ринкові закони.

1965 року Цзян Цзінго став міністром оборони, а 1969 року — ще й заступником спікера парламенту.

Замість епілогу,
або Навіщо руйнувати те,
що сам побудував?

1973 року 86-річний Чан Кайші тяжко захворів і фактично відійшов від управління державою. Генералісімус помер 5 квітня1975 року. І хоча ще три роки обов’язки президента формально виконував віце-президент Янь Цзягань, фактично всю повноту влади вже з 1973 року тримав у своїх руках Цзян Цзінго. 1978 року він був і формально обраний президентом. І до самої смерті, 13 січня 1988 року, залишався на чолі Тайваню.

На роки його правління випали нові нелегкі випробування для Гоміндану. Ще 1971 року місце Китаю в ООН, яке від 1945 року займали чанКайшісти, було передано комуністичному Пекіну. Вже в першій половині семидесятих практично всі країни світу розірвали дипломатичні відносини з Тайбеєм — це було неодмінною умовою встановлення повномасштабних відносин із Пекіном. Країна, попри свої високі економічні показники, фактично потрапила до дипломатичної ізоляції. Другим викликом стала нафтова криза 1974 року — для країни, що на той час виходила на світовий ринок переважно із продукцією легкої промисловості та пластмасами, це було вкрай небезпечно.

І команда Цзян Цзінго чудово справилася із вимогами часу. Йому вдалося провести модернізацію економіки, створити на Тайвані базу власної важкої індустрії, а з початку 80-х років здійснити прорив на ринок високих технологій — і нині Тайвань є одним з найбільших у світі виробників аудіо- та відеотехніки, комп’ютерів та вузлів до них.

Цзян Цзінго вдалося на практиці побудувати той «державний соціалізм», про який ще на початку ХХ століття писав Сунь Ятсен, або ж соціальну ринкову економіку з китайською специфікою. Саме в цзянівському Тайвані був і є один з найнижчих у світі коефіцієнтів Джині — розриву у рівні споживання 20 відсотків найбагатших і 20 відсотків найбідніших громадян.

Ще одним звершенням Цзяна став демонтаж авторитарного однопартійного режиму, який він сам вибудовував на Тайвані багато років. Ухвалена 1947 року ще на континенті конституція Китайської республіки носила цілком демократичний характер, передбачала багатопартійну систему, свободу слова, друку тощо. Біда була тільки в тому, що ще 1949 року в зв’язку із введенням на Тайвані військового стану її дію було «тимчасово» призупинено. І так тривало... 38 років.

14 липня 1987 року президент Цзян офіційно скасував надзвичайний стан у «Тайванському районі Китайської республіки». Він не встиг завершити процес переходу країни до повноцінної демократії: це завдання випало на долю Лі Денхуея — наступного президента, учня і послідовника Цзян Цзінго. Проте необхідність переходу до демократії і план цього переходу розробив саме Цзян.

Після смерті Цзян Цзінго виявилося, що президент країни із золотовалютними запасами у $40 млрд. не мав ніякої нерухомості ані на батьківщині, ані за кордоном, не мав навіть власного банківського рахунку. Його вдові Фаїні-Фанлян, з якою він прожив 53 роки, довелося клопотатися про призначення пенсії за втратою годувальника. Цзян Цзінго не залишив родині ніякого спадку. Після нього залишився тільки Тайвань — країна з однією з найефективніших у світі економік, яка впевнено стала на шлях демократичного розвитку.