Давно-давно
Станіслав Аржевітін, який виріс у Колочаві на Закарпатті, а тепер мешкає у Києві, шукав матеріали з життя свого села в архівах. Найстаріший документ, на який поки що натрапив, датований XVII століттям і йдеться у ньому про крадіжку. Покарання тоді були важкими. Бандур, збирач податків, міг повісити, посадити у в’язницю. Мав право навіть катувати, одягнувши в залізну сорочку, або запрягти у ярмо, з яким винуватець мусив обходити село і голосно кричати про свій злочин. Великих злочинців клали «на пня». Та жорстоких покарань не всі боялися, бо опришкували в часи панщини і після скасування кріпацтва. Сподівана воля не всіх вивела зі злиднів, і за кілька десятиліть почалася масова еміграція. На заробітки їхало вдвічі більше людей, ніж народжувалося.
А ті, котрі лишалися, йшли на лісорозробки до Галичини і Семигороду. Сплавляли ліс Тереблею до Тиси, щоб у червні повернутися з грошима. Косили сіно на полонинах і йшли з косами на долини працювати за десять снопів. Приїздили з мішками пшениці, кукурудзи і до нового врожаю ніхто не голодував.
Та одного дня все змінилося. Пішли не з топорами і косами, а з гвинтівками за плечима. Коли чоловіків вбивали на фронті, жінки з дітьми доїдали вдома останнє зерно. В Колочаві ще можуть заспівати старі коломийки з прокльонами на адресу Франца-Йосифа або розповісти про те, як колись ворожки збирали портрети цісаря, щоб проткнути його голову шпильками. Греко-католицькі ксьондзи закликали молитися за угорського короля, православні — за російського царя. А місцева влада не боялася ні короля, ні царя, ні Бога: обкрадали пайки, призначені для родин фронтовиків, і навіть ділили землі.
Бунт і розплата
Чоловіки повернулися знесиленими і завошивленими. Але вони ще жили спільним духом фронту. Побачивши порожні комори і наслухавшись нарікань жінок, 7 жовтня 1918 р. восьмеро з них взяли до рук рушниці — пішли громити маєтки кривдників. Погромників можна було перелічити на пальцях, але вони залякали всіх мешканців. Заборонили людям виходити на вулиці, розгромили маєтки нотаря, лихварів і крамарів (самі вони завчасно втекли). Жінки допомагали: нищили одяг, а з панських подушок і перин витрясли стільки пір’я, що вся Колочава була білою. Потім почали ділитися. І хоч майна було більше, ніж вони заробили за все своє життя, трапилось те, що зазвичай трапляється з бунтівниками: двоє чоловіків щось не поділили між собою. Пролунали два постріли. Двох вбивць кинули в одну труну.
Не встигли й отямитись, як в село прийшла рота гонведів, вартових державного порядку, під командуванням сина старости Вольфа. Розправа була кривавою. Радянський письменник Іван Долгош описав її так: «Одному бунтівнику повісили на шию вкрадені чоботи, в які націдили кров з жил спільників, і розіп’яли на дверях корчми. Першого дня розіп’ятий посивів, другого — спустив дух, а третього став, як хрест. За радянських часів цей «триденний бунт» називали революцією в Колочаві, наслідком зростання комуністичної свідомості народних мас.
Насправді ідеологічні дискусії початку ХХ ст. точилися в іншій площині. Почалося протистояння між старорусинами («духновичівцями») і народовцями («просвітянами»).
Село і чехи
Перша світова закінчилася, Австро-Угорщина розпалася, народи Європи творили свої держави і... разом з колишньою імперією шматувалася Колочава. Бо такому крихітному в європейському масштабі селу доля приготувала стати прикордонною смугою аж трьох держав — Польщі, Румунії і Чехословаччини.
З того, з чого тепер сміються в Колочаві — вівці паслися в Польщі, хата була в Румунії, а прати ходили в Чехословаччину, — тоді можна було посивіти. Румуни залишили про себе найгірші спогади. Грабували по-чорному, брутально гнали до війська. Коли із заходу чеські частини витісняли румунів з Колочави, в селі дивилися на зміну мундирів з надією.
Чехи нічого не забирали, але дати «землю і робочі місця» вони відразу не могли. Перед господарською кризою 30-х рр. колочавці виявилися безсилими. Звісно, масштаби голоду були не такими, як у степовій Україні, але достатніми для того, щоб 1933 року колочавці написали листа зі скаргами і вимогами до самого президента Томаша Масарика.
Масарик знав про Колочаву не тільки з листування. Греко-католицький парох Стефан Кіраль в міжвоєнні часи своїми аферами увійшов в історію краю. Він випустив векселі, скупив на них землю, а тоді оголосив себе банкрутом. Справа дійшла аж до президента.
У XIX ст. Колочава стала одним із центрів єврейського життя на Верховині. До мадярської окупації кожен сьомий у селі був іудейської віри. Не в останню чергу євреїв приваблювала близькість до кордону. До 1939 р. близько 80% ґрунтів у Колочаві перейшли до євреїв, переважно корчмарів (у селі було вісім корчем). Першими багатіями стали крамар Абрум Бер і староста Гершко Вольф.
Етнографічним музеєм Закарпаття Колочаву вважали ще в міжвоєнний період. Саме тут, зачаровані місцевою екзотикою, чеські митці Карел Новий і Ярослав Ванчура за сценарієм Івана Ольбрахта зняли 1934 р. перший фільм про селянське життя на Верховині, в якому колочавці і мешканці сусідніх сіл грали самих себе. Фільм називався «Марійка-невірниця» і був побудований на сюжеті любовного трикутника. Картина мала успіх у Празі, і акторам-аматорам навіть пророкували велике майбутнє в кіно. Однак ніхто з них після того фільму на кіноекранах більше не з’явився.
Стежками Шугая
У Колочаві точно знають: кров справжнього верховинця не засихає у лісі упродовж тижня. Тут живе переказ, що коли зрадники-куми сокирою в голову рубанули на Жолобку опришка Миколу Шугая і його брата Юру, кров їхня була свіжою ціле літо.
Образ Шугая став уособленням непокірної верховинської вдачі. Старалися комуністи (Шугай — борець проти буржуазного ладу), угорські патріоти (Шугай кидає виклик чехам, бо хоче повернення угорців). Тепер ура-патріоти зараховують Шугая до одної когорти з карпатськими січовиками, о. Августином Волошиним, Гринджа-Донським… Шугая (справжнє прізвище — Сюгай) називали останнім опришком Закарпаття, хоч ще після нього лісом ходили Липей і Кливець з Волового. Ще Шугая називали першим злодієм на Верховині «за чехів», хоч його лісові засідки були дитячими забавками порівняно зі зловживаннями місцевих влад.
Ще під час Першої світової він втік з мадярського війська, і хоч його повернули — знову втік. Якраз тоді угорська влада змінилася румунською. Та румуни невдовзі відійшли, і в село вступили чехи. На непокірного колочавця полюють чеські жандарми. Шугай вислизає з їхніх рук, вбиває одного жандарма, другого. Поки Микола гуляє лісом і, як всюди кажуть, випорожнює кишені багатіям на лісових дорогах, за підтримку «небезпечного бандита» на село накладають велику контрибуцію. До Шугая в ліс після жорстокого побиття жандармами втікає молодший брат Юра. Сам Шугай підтримує контакти з селом через своїх кумів. Всі крадіжки і вбивства у Волівській і Хустській округах, навіть якщо вони відбуваються в кількох місцях одночасно, «вішають» на братів Шугаїв. Колочава кишить жандармами, родичів «лісових хлопців» тероризують, вагітну Ержію, дружину Миколи, ув’язнюють.
«Шугай просив друга зв’язатися з жандармами і передати, що він готовий здатися і розповісти про все скоєне, — розповідає С.Аржевітін і показує записку від друга Миколи по війську. — Але за однієї умови — щоб його взяли на службу і видали зброю. Очевидно, він усвідомлював, що треба буде боронити своє життя. З іншого боку, мабуть, передчував, що його можуть убити і ті, хто спокуситься на гроші».
За сюжетом романа Ольбрахта, троє побратимів вбили Шугая за оголошену нагороду: 3 тисячі корун — від чеського уряду, 30 тисяч корун — від єврейської общини. Станіслав Аржевітін прагне розгадати причину вбивства Шугая: «В архівах я віднайшов ще один документ, як Миколу погоджується вбити його близький родич. Очевидно, за винагороду. Ті ж троє хлопців, які його випередили, не домовлялися з владою, а за обіцяні гроші за його голову потім змагалися. Вбили в 1921, а ще в 1934-му нагадували владі, щоб їм заплатили. Листувалися з адвокатами в тій справі, та нічого в них не вийшло».
Анна Штаєр, донька Миколи Сюгая і Ержії, знає про тата хіба що зі слів родичів. Ержія народила Анцю майже тоді ж, як по всій Підкарпатській Русі дзвони сповіщали про смерть державного злочинця — її чоловіка, батька її дитини. Донька не бачила тата навіть на фотокартці, а один з убивць Шугая приходив до неї незадовго до своєї смерті. Казав, що рубав не він, а двоє інших.
Але Анця переконана, що ті куми вбили тата не за нагороду, а через страх: «Тато збирався йти здаватися чехам. Хотів сказати, що то не він грабував і вбивав, — на диктофон капають сльози доньки Шугая. — А його приятелі, куми, тому ся не тішили. Вони ті всі злочини робили, а про Шугая слава йшла. Тому вони пішли і вбили тата зі стрийком. Потому втекли з села, туйки їх земля не тримала...»
Першим про Шугая згадав Гринджа-Донський, поет родом з Волового (тепер — Міжгір’я). Його вірш «Микола Шугай», написаний в кращих традиціях романтизму, побачив світ у рік смерті опришка. Потім Шугаєм зацікавився угорський комуніст Белла Іллеш, книга якого російською вийшла 1923 р. у Санкт-Петербурзі. З комуністичним настроєм опришка і художнім вимислом автор «переборщив» настільки, що його твір не популяризували навіть в СРСР. Чого вартий один гепі-енд твору, як Ленін поплескує Шугая по плечу і наказує дати йому 100 тисяч війська, щоб робити на Верховині соціалістичну революцію.
«Микола Шугай» Івана Ольбрахта, чеського комуніста і відомого публіциста, реалістичніший, хоч старі колочавці й досі сміються з тих «панів», які історію села оповідають з книжок цього автора. Бо він теж «прикрашав» свого головного героя. «Мої батьки в Колочаві працювали вчителями і до нас часто приходила бабця Ержіка, жінка Шугая, продавала молоко. Моя мати зверталася: давайте я Вам почитаю про Вашого Николу. А баба відказувала: ой лишіт ня, паніко, ту брехню мені вже сто раз казали», — згадує Станіслав Аржевітін.
Рік тому колишні однокласники Станіслава Аржевітіна провели у Колочаві анкетування серед старожилів: яким запам’ятався односельцям Микола Шугай. Зі 150 опитаних 65% відповіли, що вважають Шугая бандитом. 27% визнали його «втікачем від законів». І тільки 8% (переважно сільська інтелігенція) вважають Миколу народним месником. На питання, чи треба його популяризувати серед молоді, більшість відповіли негативно.
Воєнна Колочава
З початком ІІ світової проукраїнськи налаштована закарпатська інтелігенція пов’язує надії на створення своєї держави, хоч і під німецьким протекторатом. Створюються підвалини Карпатської України. У Колочаві починає діяти нова адміністрація — «січовики», згідно із списком їх було 11. Комендантом обрали Миколу Шимоню — першого керівника «Просвіти». Єдиною великою акцією була маніфестація напередодні вторгнення угорців у березні 1939 р. В обороні Карпатської України на Красному Полі не брав участі жоден колочавець. Старожили тут ще згадують, як через село втікали в бік Карпатського перевалу переможені і переслідувані угорцями українські вояки.
Навесні 1939 в Колочаву вступають угорські фашисти. «Січовикам» угорці в Колочаві не мстилися, хіба що зобов’язали їх півроку щоранку реєструватися. Усіх євреїв, близько 50 родин, вивозять у табори, з них повернулися тільки половина.
Угорці забирають чоловіків до війська воювати за фюрера. Через Колочаву, що розташована за два десятки кілометрів від кордону, упродовж 1939—40 рр. йшли натовпи людей, і всі просили перепровадити їх в Радянську Україну. Психоз втікачів мимоволі охоплює й верховинців. Майже 200 колочавців (переважно ті, кому загрожувала мобілізація) втікають на територію Станіславівської (тепер Івано-Франківської) області в надії на краще життя. Всіх їх в СРСР чекає одне — трирічне ув’язнення за нелегальний перехід кордону. Термін в таборах витримають не всі.
З напівживих в’язнів, колишніх громадян Чехословаччини (що важили під кінець строку 40 кг) 1943 р. сформують чеський корпус Людвіга Свободи. Закарпатських русинів кидають у «казан смерті» — на передову під час боїв за Дуклянський перевал.
В мадярському війську, яке воює на боці німців, закарпатців, і зокрема 250 колочавців, з передових знімають: вони не хочуть стріляти в братів-слов’ян і навіть втікають з фронту. Їх відправляють працювати в тил.
Від фронту Колочава не постраждала, хоч, відступаючи, німці і мадяри готують тут велику лінію оборони. Але боїв не було, бо фронт пішов нижче, по Хустській долині. Проте саме тоді, коли мадяри потроху здавали позиції, а совіти ще не зайшли, лексикон колочавців збагатився новим словом — «терорішти». У свідомості старих колочавців «терорішт» — то не Бін Ладен, яким лякають з телеекранів. Справжній «терорішт» — обережний, як рись, злий, як вовк і озброєний до зубів. З таким краще не бачитися в лісі, коли пасеш вівці або збираєш гриби.
Неоголошена війна
Коли приходить радянська влада, колочавці знову втікають в ліс і не бояться вже ні «тероріштів», ні чорта. Спочатку нова влада просто агітувала йти до війська. Обіцяли роботу, давали борошно, якусь допомогу, і понад 100 бажаючих знайшлися. А по закінченні війни почався в Колочаві «дикий призов». Це коли приходили вночі озброєні військові, били непокірних автоматом у спину і забирали молодих хлопців. Потім виявилося, що забрали не до війська, а в Донбас, на шахти, у ФЗО. Про жахливі тамтешні умови поступово просочується інформація. Тому уродженці кінця 20-х років перші роки радянської влади в Колочаві спали під оборогами і у стодолах.
1946 рік. Кров роду Сюгаїв знову нагадує про себе. Василь Сюгай, племінник Миколи, під час бійки зі своїм другом Дербаком хапається за зброю. Його заарештовують, але Василь втікає і йде до лісу. До нього приєднується його батько Іван, молодший брат легендарного опришка. В лісі батько і син Сюгаї виходять на контакт з молодиками з сусідньої Станіславівської області, котрі називають себе «упівцями». Всі вони стають мішенню «ястребків». Старшого Сюгая вбивають у лісі під час перестрілки. Сина Василя поранили, а тоді оточили хату, на горищі якої він переховується. Василь не здається живим — підривається на гранаті.
Події в Колочаві набувають розголосу, і місцеві органи безпеки активно шукають ворогів — бандпосібників, ненадійних елементів. До цієї когорти зараховують Миколу Шимоню, голову «Просвіти» і коменданта за «січовиків» (підкидають йому націоналістичну літературу), священика Бобика, селянина Штаєра, на горищі якого підірвався гранатою Василь Сюгай, і Олену Сюгай. На вимогу «упівців» вони купили у Хусті 300 кг зерна. Микола Шимоня на той час був сільським головою. «Лісові» звернулися до нього, адже привезти в село зерно без довідки в ті часи було неможливо. Шимоня бере від них гроші, виписує довідку, купує пшеницю і одержує за це 25 років таборів. Стільки ж дають отцю Бобику, в якого начебто квартирували «упівці».
«Дикий призов» триває. Хлопці з Донбасу пишуть, щоб молоді рятувалися втечею. 1950-го р. шестеро молодиків втікають до лісу; в селі подейкують, що двоє з них зарізали озброєного міліціонера. Лідером серед втікачів був 22-річний парубок Михайло Штаєр. В Колочаві кажуть, що всі сподівання хлопці покладали на те, що прийде нова влада («Америка скоро нападе на Союз») і вони вийдуть із засідки героями.
Але влада не мінялася. Поступово ліквідувавши криївки за Карпатським перевалом, вона мала їх за першу мішень. Хлопці відстрілюються. Під час облави 1953 р. влучили у старшого лейтенанта Прокопенка з Волового. Потім позбулися односельця Дербака, а також двох своїх побратимів — за підозру у зраді. В лісі скиталися з 1950 по 1957 рік. І невідомо, скільки ще були б там, якби 1957 року не впіймали самого лідера. Один з хлопців здався сам, і його засудили на 25 років. Троє, яких впіймали живими, одержали найвищу міру покарання — розстріл. Так закінчилася історія останніх лісових хлопців з Колочави ХХ століття.
Далі в Колочаві...
В повоєнний час близько чверті мешканців села, тобто тисячу осіб, вивезли (назвали це переселенням) в низинні райони Закарпаття. Необхідність таких радикальних заходів пояснювали важкими умовами життя, безробіттям. Кілька десятків євреїв після війни повернулися в Колочаву. Тепер у селі їх не зустріти — поступово всі емігрували.
Електрика і радіо тут з’явилися тільки 1953 р. Ще через дев’ять років перестали дарабами сплавляти рікою ліс — вивозили його вже машинами. Так відпала потреба в бокорашах і постала — у водіях, механізаторах. А згодом — і в інженерах, адже в Колочаві спорудили філію авіаційного заводу ім. Антонова.
До середини 50-х років у Колочаві не було жодного, хто мав би повну середню освіту (за винятком професора Беца з Ужгорода, котрий здобув освіту ще «за чехів»). Трохи пізніше в село приїздять вчителі, вихідці зі східної і центральної України. Тепер тут три школи, а дев’ятеро їхніх випускників захистили кандидатські дисертації.
Микола Шимоня створив у школі, що в центральній частині села, музей ім. Івана Ольбрахта. Його онука, Наталка Царенко-Тумарець, теж працює вчителем і продовжує дідову музейну справу.
Кілька років тому вона прагнула встановити право власності на старий будинок, в якому упродовж століття зосереджувалися всі локальні влади в селі. Хотіла в цих історичних для Колочави стінах зробити ремонт і облаштувати готель для чеських туристів, котрі їдуть в край Миколи Шугая за романтичними враженнями. Та місцева влада ініціативи не підтримала.
Село і церква
Однодумницею Наталки в селі є старенька Анця Штаєр, донька Миколи Шугая. Бабу Анцю у селі називають «магнітом» для спонсорів на будову греко-католицького храму: кому-кому, а Шугаєвій кровинці ніхто з приїжджих не відмовляє. Хоч сусіди кажуть, що «стара Штаєрка» не один рік зимує в напівхолодній хаті.
На міжконфесійному ґрунті в селі явний конфлікт. Греко-католики в селі — виразна меншість, і зневаги до них православні не приховують. Більшість наступає, меншість обороняється. Бесіди про екуменізм верховинці не мають терпіння слухати.
Кілька років тому частина старших колочавців вирішила повернутися в лоно церкви, в якій їх було охрещено. Люди, котрих тут називають уніяками, мріють, щоб замість їхньої благенької дерев’яної каплички, де вони тепер правлять, в селі постала гарна мурована церква. «Ми були вірними своїй церкві, хоч за це переслідували. Молилися в хатах, вклякали під тином, біля хрестів, посвячених нашими священиками. Вночі, позакривавши всі шпарини у вікнах, хрестили дітей, брали шлюб. До церкви не йшли, бо її передали православним. Церкви нам і досі не віддали. То би війна в селі була…» — говорить донька Миколи Сюгая. Ержія не дозволила їй взяти шлюб з хлопцем, бо був із православної родини. Баба Анця скрушно зітхає, коли згадує того хлопця з села Крайникова…
Тепер у Колочаві...
Велике верховинське село перед тобою як на долоні. Ті ж самі гори, та ж сама річка. Ті ж самі хатки, вкриті ґонтом, ті ж самі тини. Ті ж самі глибоко посаджені очі верховинців. Здається, час тут зупинився, щоб випити пива у корчмі.
Але хто про нього думає, про той зупинений час? В Колочаві далі колотиться життя. Бідують без роботи і їдуть влітку майже всім селом на заробітки далеко за кордон. Взимку зігріваються горілкою в корчмах, оббитих не деревом, як раніше, а пластиковою вагонкою. Побороли безграмотність, та до президента вже не пишуть. Взагалі органи влади не турбують без зайвої потреби. Навіть землю, забрану колись в колгосп, поділили без сторонніх радників.
На цвинтарі тут спокійно. Тим, хто відійшов на той світ, не прийнято особливо приділяти уваги. Навіть в поминальну неділю сюди ніхто не загляне. Хіба що старенька Анця Штаєр принесе свічку на спільну могилу тата і стрийка. Але й щодо місця поховання Сюгаїв у селі немає єдиної думки. Хтось каже, що брати лежать не там, куди Анця носить свічки, а чехи — свої національні стрічки; начебто їх поховали трохи далі. Спитайте колочавців, де лежать їхні прадіди — і вони кивнуть головою в бік зарослого брусницями старого цвинтаря, а точнішого місця ніколи не знайдуть. Гримнуть услід по-верховинському: «Паніко! Дайте мертвим спокій!»
...А живі спокою не мають.
82-річна Анна Штаєр овдовіла і тепер самотньо живе на Сухарі, присілку Колочави. Навесні просить людей, щоб посадили їй картоплю, а восени — щоб викопали.
Наталя Царенко старається далі, щоб Колочава була позначена на мапі маршрутів чеських туристів, щоліта організовує тут фестиваль.
Станіслав Аржевітін вирішив упорядкувати стоси зібраних матеріалів з історії Колочави і видати книгу. Кілька разів щороку він приїздить в село до друзів дитинства. Його мама, котра вчителювала в Колочаві 30 років, оселилася на прохання сина поближче до Києва. Сумує за Колочавою.
Кожен, хто був у Колочаві, розуміє цей сум.