Цей рік, як і минулий, особливо в українській історіографії, проходить під знаком підвищеної уваги до подій 1932—1933 рр. Звернімося до однієї з останніх публікацій на цю тему — статті В.Солдатенка «Голодний тридцять третій. Суб’єктивні думки про об’єктивні процеси» у «Дзеркалі тижня» (№24, 28 червня ц.р.), в якій подається апологетична інтерпретація політики державного керівництва в цій трагедії України. А вже у №26—27 «ДТ» І.Гирич дав цій позиції автора різко негативну оцінку.
Обидві публікації об’єктивно відбивають наявність у суспільній свідомості діаметрально протилежних думок щодо історії України у ХХ столітті. Мета запропонованої читачеві статті — спробувати знайти спільний знаменник.
Не можна погодитися з В.Солдатенком у тому, що в контексті міжнародної обстановки наприкінці 20-х — на початку 30-х років курс радянського керівництва на прискорену індустріалізацію промисловості (як основного чинника безпеки СРСР) і масову колективізацію сільського господарства мав жорстко детермінований характер. «За великим рахунком, у творців тодішньої радянської політики вибору практично не було, лінія поведінки, державний курс були безальтернативними». Проте це зовсім не так. Альтернатива була, і визначалася вона можливістю продовжувати й розвивати розпочату Леніним нову економічну політику. Але при Сталіні вона була змарнована з утвердженням політичного курсу на повну ліквідацію приватної власності і тотальну колективізацію селянських господарств. Тобто коли в державному керівництві країни остаточно взяла гору ліворадикальна партійна лінія.
Підтверджує цю тезу досвід Китаю. Після «культурної революції» китайське керівництво стало на шлях відмови від комунізації сільського господарства і заохочення приватновласницької діяльності в промисловості та торгівлі. І вибір цей було зроблено в умовах, коли Китай перебував у досить небезпечному зовнішньому оточенні, в якому наддержави США й СРСР вважалися найзапеклішими ворогами. Китайські товариші, мабуть, провели об’єктивний аналіз прискореної інтенсифікації народного господарства в СРСР на початку 30-х років і зробили відповідні висновки. Узятий Китаєм курс виявився правильним, а результати — фантастичними. Керівництво на чолі з Ден Сяопіном змогло блискуче реалізувати свою модель непу.
Чи був голод 1932—1933 років голодомором?
На гіпотетичному міжнародному суді, на кшталт Нюрнберзького, обвинувальна сторона навела б достатньо фактів і доказів на користь версії про навмисність плану кремлівської верхівки, спрямованого на ослаблення України в результаті виснаження її основної живлющої сили — українського селянства. Немає жодних сумнівів, що, як і нацизмові, суд виніс би вирок комуністичному тоталітаризму.
Цей тоталітарний режим став безпосередньою причиною всіх «феноменів» за весь період його панування (голод, кадрові чистки, масові репресії, анексія сусідніх територій на Заході, придушення народних виступів у своїй країні й у так званих братніх соціалістичних країнах тощо). Цього не хочуть бачити ті, хто так і не оголосив анафему цьому режимові. Вони досі вважають, що за «деревами» (фактами і явищами) не було «лісу» — системи.
У чому ж полягає основна причина неприйняття такої інтерпретації? Річ у тому, що в багатьох (і не лише у лівих) не вкладається в голові: як міг комуністичний лад (найгуманніший, найсправедливіший і найдемократичніший) на першій — соціалістичній — фазі породити тоталітарний режим? Оскільки ці чинники несумісні, є взаємовиключними, то ліві прокомуністичні сили та їхні адепти заперечують існування такого режиму в СРСР, не визнають сталінізм тоталітарною системою.
Зрозуміти і пояснити цей феномен можна, допустивши, на перший погляд, парадоксальне припущення. Комуністичний (соціалістичний) лад у СРСР насправді комуністичним не був (!). Понад те, комуністичного ладу в реальності бути не може. Ці тези підтверджуються теоретичними дослідженнями.
Ідея помилкова?
Микола Амосов довго жив ілюзією, що можна побудувати соціалізм із людським обличчям. Проте під кінець життя дійшов висновку, що це неможливо. Комуністичні моральні принципи і біологічна сутність людини — несумісні. Формула: кожному за потребами, від кожного за працею — нереальна і тому незбутня.
Іван Дзюба пише: «...спроби реалізації цього проекту (великого комуністичного. — В.Б.) протягом усього ХХ століття давали результати, прямо протилежні сподіваним, і оберталися стражданнями цілих народів та вбивствами мільйонів людей. Незалежно від того, могло чи не могло бути інакше, зумовлене це невідповідністю ідеї комунізму людській природі (людська природа недосконала? Ідея хибна?) чи спотворенням цієї ідеї в конкретній історико-політичній ситуації». («Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят — без Сталіна». Цитовано за «Дзеркалом тижня» від 1 березня 2003 р.).
Ідея хибна? Чому б і ні. У науці це трапляється часто. Так, приміром, птолемеївська система світобудови, що кілька століть вважалася правдивою, правильною теорією і її практично використовували астрономи й мореплавці, зрештою була визнана неспроможною, оскільки базувалася на помилковому посиланні, ніби в центрі Всесвіту розміщена Земля.
Марксистська модель побудови соціалістичного суспільства — неспроможна. Не лише практично, а й теоретично. Ахіллесовою п’ятою вчення Маркса є логічна непослідовність і суперечливість основних його положень та висновків. Значною мірою це зумовлено неправильно вибраною системою аксіом для побудови теорії. Ось у чому полягає першопричина всіх негативних і трагічних наслідків застосування марксизму.
Маркс на основі аналізу приватної і суспільної форм власності вважав, що після знищення першої її місце займе друга. Але для цього висновку в нього не було достатніх підстав. Суспільна форма власності іманентна людському суспільству лише на ранніх, первісних стадіях його розвитку. Маркс не помітив (а Енгельс не виправив): на вищому рівні розвитку суспільства місце суспільної форми власності займає інша — державна власність. У праці «Переворот у науці» Енгельс писав, що держава, зокрема в Німеччині, дедалі більше перебирає на себе функції власника суспільних засобів виробництва. Держава як організація стає сукупним капіталістом, державна власність представляє націоналізовану (але не суспільну) форму власності.
У результаті жовтневого перевороту і ліквідації приватної власності на засоби виробництва в СРСР виник суспільний лад, економічну основу якого становило одержавлене виробництво (І.Дзюба: фактично — «державний капіталізм»). Такий лад назвали соціалізмом. Ленін стверджував, що категорія держкапіталізму сумісна з диктатурою пролетаріату. Він вважав, що держкапіталізм не страшний, бо політична й економічна влада перебуває в руках робітничого класу. Та саме в цьому останньому твердженні Ленін дуже помилявся. Щоб показати це, повернімося до вчення Маркса.
У своєму аналізі закономірностей розвитку суспільства Маркс не дослідив і не узагальнив даних про суттєві характеристики, властиві тим класам, які стають наступниками панівних класів у разі зміни суспільно-економічного ладу. Такий клас зароджується в надрах існуючого ладу (чи то патріархально-родовий, рабовласницький, феодальний чи капіталістичний). Він, по-перше, є заможним станом і, по-друге, має необхідні організаторські здібності й навички для ведення господарства, розвитку виробництва і торгівлі, а також управління справами суспільства. Очевидно, найбільш експлуатовані класи не наділені цими якостями. Це повною мірою стосується і пролетаріату. Отже, виходячи з логіки історичного розвитку і класової боротьби, робітничий клас аж ніяк не міг прийти на зміну капіталістичному класу. Маркс і Енгельс виявилися непослідовними у своєму дослідженні.
З огляду на це, постає запитання. Якщо російський пролетаріат через відсутність необхідних умов не міг стати панівним класом, то який же клас прийшов до панування після жовтневого перевороту 1917 року? Наново сформувався новий клас управлінців із компартійної і державної номенклатури. Те ж саме сталося і в інших країнах так званої народної демократії. Про цей новий панівний керівний клас голосно заявив відомий югославський дисидент Джилас, колишній соратник Й.Тіто.
Підтверджують викладену тут теорію слова академіка А.Сахарова: «Сучасне радянське суспільство, на мою думку, найкоротше слід охарактеризувати як «суспільство державного капіталізму», тобто ладу, який відрізняється від сучасного капіталізму західного типу повною націоналізацією, повною партійно-урядовою монополією...» («Литературная газета», №440, 1990 р.).
Опоненти можуть сказати: комуністичне вчення Маркса міцно обгрунтоване діалектичним матеріалізмом і марксистською політекономією. На це можна відповісти: суперечливість і нерозв’язність багатьох питань у марксистській теорії пізнання зумовлені помилковою філософською концепцією, що постулює існування первинного — матеріального світу і похідного від нього вторинного — нематеріального (духовного) світу. Наука в часи Маркса ще не досягла того рівня розвитку, аби можна було зрозуміти і пояснити, що продукти роботи людського мозку (думка, образ, поняття тощо) — це інформація, що, як речовина й енергія, є субстанцією матерії, формою її існування.
Наслідки неправильного філософського підходу в марксизмі-ленінізмі виявилися дуже серйозними. Насамперед, це негативно позначилося на марксистській політекономії. У ній Маркс суспільне виробництво поділив на матеріальне і нематеріальне, а працю інженера, вченого і керівника зарахував до непродуктивної. Це зробило неадекватним дослідження природи вартості товару, яка, за Марксом, є уречевлена продуктивна праця, що нею він вважав лише працю робітника. Крім цих безглуздостей, його теорії вартості властиві «разючі» протиріччя. В одному випадку ціна товару визначається його вартістю — якщо цей товар є продуктом праці. В іншому випадку ціна товару може визначатися «вельми випадковими обставинами» — якщо товар не є продуктом праці, як, приміром, первозданна земля, або якщо товар не може бути відтворений працею, як, наприклад, картина знаменитого художника.
Внаслідок помилкових посилок про те, що товари обмінюються рівними вартостями і ціна є вираженням вартості, створеної працею, слід зробити висновок про хибність (неістинність) як самої теорії вартості Маркса, так і теорії доданої вартості, на якій побудована теорія диктатури пролетаріату.
Підіб’ємо деякі підсумки. Наші ліві та їхні адепти можуть тепер із легкою душею засудити тоталітарний режим, що існував в СРСР, оскільки він був продуктом не соціалістичного, а капіталістичного суспільного ладу в його найбільш крайній формі держкапіталізму. Тепер вільно поєднуються, не виключаючи одне одного, держкапіталізм і тоталітаризм, уособленням якого був сталінізм.
Комуністична ж система реабілітована. Адже її насправді не було. З марксизмом як ученням складніше. Ця помилкова у своїй основі теорія за певних сприятливих умов продукує суспільний лад держкапіталізму. Або, як у Китаї, — змішаного капіталізму.
Тоталітарний режим не міг не бути нещадним до свого народу — робітничого класу, селянства й інтелігенції, тому що новий панівний клас управлінців мав абсолютну політичну й економічну владу, але не мав знань, досвіду і традицій державного управління в умовах парламентської демократії. Він спирався на класову етику й мораль. І тому основними інструментами управління в нього були жорсткі адміністративно-командні засоби, включно з терором, як, приміром, через запланований голод 1933 року.