— Як справи, Оленко? Як влаштувалася на новому місці?
— Та… — махнула рукою дівчина. У всій її постаті важко було впізнати вчорашню випускницю місцевого педуніверситету, відмінницю і поетесу, надію обласного літоб’єднання, котра перемагала у багатьох конкурсах.
— А вірші як, пишуться?
— Кому вони потрібні в селі, ті вірші? — несподівано роздратовано промовила Оленка. — Це вам тут, у місті, добре, збираєтесь, спілкуєтесь, а там…
Гіркий осад від цієї розмови з талановитою молодою людиною, яка, потрапивши на роботу в село, отак розчарувалась, довго не минав…
Абсолютно протилежним згаданому виявився досвід молодого вчителя з Гаївки Кіровоградського району Василя Доценка. Потрапивши в село після закінчення педуніверситету, він не тільки не занепав духом, але й зумів стати лідером сільської громади, вже чимало корисного зробив для села, а відкриваючи його історію, ще вчора замовчувану і заборонену, удосконалювався й сам, ріс як особистість.
«Я почав із провокацій…»
Редколегія «Великої верби» за роботою |
— Шевченко, коли потрапив у казахські степи, написав такі рядки: «І хоч би насміх де могила о давнім давні говорила…» От коли про село говорять лише як про гектари, центнери, тонни, то нас принижують. Серед нашої культурної спадщини — й кургани. Це — ямна культура, скіфи, сармати. Без відновлення нашого історичного ландшафту ми — ніхто. Приїздить людина у наш степ — кукурудза росте, засіяна американськими «Джон-дірами», власник цього всього десь у столиці. А що ж за народ тут живе? Ніякий, безликий, ніхто.
Але ж наші кургани часом давніші за єгипетські піраміди, і символіка поховань, і обрядовість, і все, що з цим пов’язано, не менш цікаве. Тим більше, що це наша рідна, етнічна обрядовість. І вона жива в душі українців. У нас у селі, до речі, після радянської доби враз відродилася ця обрядовість — і цикл Різдвяних свят, починаючи з Калити, свято осені, або свято врожаю. Нині ми відроджуємо Купальське свято. Цього року вперше на нього зібралося чимало людей, прийшли тверезими навіть ті, хто, здається, ніколи тверезим не ходив. Для наших предків це було природно — не пити, не матюкатися, на свято одягати вишиванку, а сучасникам доводиться багато чого пояснювати.
Так от, років тридцять тому деякі кургани досягали п’яти метрів заввишки. На жаль, постійне розорювання щороку зменшує їхній зріст десь на десять сантиметрів. Восени чи весною, коли земля зорана і заволочена, чітко видно руді плями курганів. Вони повторюються через кожні 800—900 метрів (певно, предки вкладали якийсь смисл у цю відстань). На трьох пагорбах, що навколо Гаївки, ми налічили 18 курганів. Інспектор з охорони пам’яток археології, який приїздив з області, однозначно підтвердив їхню історичну цінність. І це підтвердження потрібне не стільки моїм односельцям, які й так прихильно сприймають все, що стосується відродження історичної пам’яті, власної гідності, скільки орендарям, яких слід переконати не розорювати кургани. Для них це насамперед сто кілограмів пшениці, а не пам’ятка минулого.
Ми з учнями взяли участь у проекті, одержали грант від фонду імені Стефана Баторія. Встановили пам’ятний знак, на курган повернули кам’яну стелу, яка стояла там тисячі років, а в 70-ті трактор її стягнув.
— Ви ж усе це з дітьми робите, їм, очевидно, цікаво?
— З усіма, хто хоче. До нас часом приєднуються і пенсіонери. Я ніколи не ділю людей за віком чи ще за якоюсь ознакою. І взагалі вороже ставлюся до таких проектів, як партія «Жінки — за майбутнє», а діти, наприклад, що, за минуле?
— Як вам вдається гуртувати людей у селі, знаходити однодумців?
— Об’єднує завжди справа. Учитель, наче волхв у давнину, має формулювати проблему і продумувати стратегію, а втілюватимуть уже інші люди. Отож, я продумую певні вигідні громаді дії, й одразу ж з’являються побратими, як у казці. Пам’ятаєте? «Що ти робиш? — Та дуби вивертаю. — А ти що робиш? — Та воду відвертаю. — А я іду визволяти сестру. — Ну, то нам по дорозі. От і пішли». Все наше життя закодоване у міфах і казках. Мені дуже цікаво читати дітям казки, бо я їх по-своєму сприймаю.
Коли продумується якась справа, то відповідно слід передбачати і її наслідки. Як правило, одна справа тягне за собою іншу. Приєднуються нові побратими…