Кожна жива мова розвивається за своїми внутрішніми законами як продукт несвідомої колективної творчості народу — носія мови, а також окремих його представників — визнаних майстрів літературного слова. Але інколи у цей природний перебіг речей втручаються екстралінгвістичні чинники. Одним із них стала горезвісна «політична коректність». Наполегливо рекомендую всім ознайомитися з однойменним есе Тетяни Толстої, яка на основі власного досвіду життя у США блискуче описує, як сучасні американці власноручно калічать рідну мову. На догоду дилетантському, вульгарному розумінню міжрасової та гендерної рівноправності й навіть, важко підібрати потрібне слово, «рівноправності між інвалідами та здоровими» екстремісти від лінгвістики під стягом «захисту прав меншин» пустилися берега. Одні з тріумфальним успіхом замінюють «негрів» на «афроамериканців», інші — феміністки — у слові грецького походження «history» (історія) почули англійський присвійний займенник his (його) і вимагають історію жінок називати herstory (її історія), треті домоглися, щоб ті, хто страждає на хворобу Дауна, називалися «альтернативно обдарованими», і тепер ці бідолашні люди «допомагають» покупцям у супермаркетах упаковувати продукти, ставлячи важкі консервні банки на ніжні помідори й тендітні... І таких прикладів безліч.
Політкоректність по-українському
Здавалося б, що спільного мають недолугі вимоги американських прихильників політкоректності з нашим українським життям, у якому спостерігається, швидше, надлишок «політхамства»? Виявляється, мають. Торік мені довелося побувати в Ялті на 10-й Міжнародній конференції з функціональної лінгвістики «Російська і українська мови в епоху глобалізації». У дискусії після одного з секційних засідань було порушено питання про неправомочність заміни традиційного прийменника «на» у поєднанні з топонімом «Украина» на прийменник «в», як це відбувається останніми роками. Мені завжди різало слух нове словосполучення «в Украине», яке так завзято нав’язується, але я, зізнаюся, запасся терпінням і налаштувався чекати, поки звикну до нього. Аргумент нашого керівництва, мовляв, зі здобуттям незалежності ми стали жити «в Украине», а не «на Украине», мені, з моєю філологічною неосвіченістю, здавався переконливим. Десять років минуло, а не звик — внутрішній слух продовжує пручатися. Як тепер з’ясувалося, не дарма.
Дискусії на цю тему, строго кажучи, й не було. Оскільки не було предмета для наукової суперечки, а була одностайність: правильно «на Украине». Питання, який із прийменників — «на» чи «в» — у цьому випадку є «правильним», належить до екстралінгвістичних питань, це те ж саме, що заміна «негрів» «афроамериканцями». Такі речі зазвичай не обговорюють на серйозних форумах філологів. Однак, оскільки в суспільстві проблема виникла, її потрібно обговорити. Для цього, знаючи думку українських чиновників про правила вживання прийменників у іноземній (російській) мові, непогано було б почути й думку філологів — фахівців із російської мови.
Фундаментальні дослідження в царині російської мови та літератури ведуть десятки академічних інститутів і сотні спеціалізованих кафедр ВНЗ. Головні серед них Інститут російської мови ім. В.Виноградова РАН, Інститут мовознавства РАН і Державний інститут російської мови ім. О.Пушкіна (останній — ВНЗ). Завдяки федеральній програмі підтримки та розвитку російської мови на базі цих установ створено потужний інформаційно-довідковий інтернет-портал «Русский язык» (www.gramota.ru) і довідковий сайт «Служба русского языка» (www.slovari.ru). Крім загальнодоступної багатющої бази даних з російської мови та літератури, там постійно чергують команди висококласних лінгвістів, які у найстисліші терміни безплатно дають кваліфіковані відповіді на будь-які запитання, що стосуються російської мови. За цими електронними адресами до трьохсот людей на добу одержують «швидку лінгвістичну допомогу».
Тим часом в Україні, де багато говорять про «захист державної мови», аналогічної служби немає. Тоді як мнима «підтримка» державної української мови починається і закінчується гоніннями на російську мову, в Москві один мій колишній харківський колега одержує 10-відсоткову надбавку до зарплати за знання іноземної української мови, якою він зрідка користується у своїй роботі патентознавця. Але це так, до слова.
Ось що мені вдалося дізнатися у фахових русистів, а також довідатися, попрацювавши зі спеціальною літературою. Головне: в російській мові немає чітко сформульованих правил вживання прийменників «на» та «в», які тривалий час конкурували один з одним стосовно одних і тих самих топонімів. Сучасне їх вживання склалося історично. Можна говорити лише про деякі закономірності, частотний розподіл цих прийменників у поєднанні з назвами різних географічних об’єктів. Але ці закономірності насичені винятками. Так, прийменник «на» вживається щодо абсолютної більшості острівних і півострівних територій: «на Камчатке», «на Корсике», «на Крите», «на Яве», «на Таймыре», а також щодо острівних держав, однойменних із відповідними островами: «на Кубе», «на Мальте», «на Кипре», «на Барбадосе» тощо. Однак традиційно закріпилося: «в Крыму», «во Флориде», «в Калифорнии» (мається на увазі мексиканський півострів), «в Сардинии», «в Гренландии», «в Бретани», «в Сицилии». З двома острівними державами, Ісландією й Ірландією, розміщеними на однойменних островах, також вживається прийменник «в». Практично всі гірські масиви, назви яких мають форму множини (Альпи, Карпати, Хібіни, Гімалаї, Кордильєри тощо), пишуться з прийменником «в», але для Балкан (гір) зазвичай роблять виняток — вони пишуться з прийменником «на». Для Піренеїв такий виняток не робиться: з Піренеями — горами — пишуть «в», а з Піренеями — півостровом — вживається «на». Іноземцю важко пояснити, а для росіянина чи українця очевидно, що їхати можна тільки «на Урал», «на Кавказ», «на Памир», «на Волынь», «на Буковину», «на целину», але «в Сибирь», «в Карелию», «в Заполярье», «в Нечерноземье».
Як видно з наведених прикладів, будь-який зв’язок між політико-адміністративним статусом території й уживаними прийменниками не простежується. Таким чином, треба говорити не про правила вживання прийменників, а про традиційність або норму мовлення. Структури навіть дуже далеких мов можуть бути однаковими, але норма кожної мови — явище глибоко національне.
Одним із основоположників учення про мовну норму був середньовічний французький граматист Клод Вожла (1585—1650). У класичній праці «Зауваження щодо французької мови» він учив, як чинити, якщо є сумніви у слушності побудови фрази. «В жодному разі не можна звертатися до когось із прямим запитанням, оскільки та людина почне розмірковувати про цю фразу. Потрібно поставити запитання так, щоб людина, до якої ви звертаєтеся, не підозрювала, в чому ви сумніваєтеся, і тоді в безпосередності відповіді ви зможете виявити звичай».
Насмілюся стверджувати, що якби в попередні роки послідовники вчення Вожли поставили перед собою мету дослідити норму вживання прийменників «на» або «в» із топонімом «Украина», незалежно від того, як би вони формулювали свої запитання (прямо чи побічно), і тут, в Україні, і в Росії або навіть де-небудь серед діаспори далекого зарубіжжя, відповідь була б однаковою — «на Украине». Але тепер, після 1993 року, їм довелося б добре подумати, як би так хитро поставити запитання, щоб респондент не здогадався, що від нього хочуть почути.
Українізація російської мови?
Як зазначено вище, прийменник «на» вживається не лише стосовно територій, а й щодо низки суверенних держав, щоправда, майже всі вони острівні. Один виняток, втім, є — це континентальна держава Берег Слонової Кістки (іноді вживається транслітерація з французького — Кот д’Івуар). Вимовити фразу «я провел отпуск в Берегу Слоновой Кости» язик відмовляється, оскільки «в берег» можна тільки увіткнутися форштевнем корабля. Правильно — «на Берегу Слоновой Кости». Але річ навіть не в тім, що такий прецедент існує. Україна не випадково була єдиною з 15 республік СРСР, із якою вживався прийменник «на», а не «в». На думку російських лінгвістів, сам факт вживання прийменника «на» стосовно неострівних територій — наслідок впливу української мови на російську, якщо хочете — її українізація. Я як патріот України пишаюся цим фактом. Частотний аналіз свідчить про те, що вживання прийменника «на» характерне для всього, що так чи інакше пов’язане з нашою країною. За даними словника Л.Граудіної, В.Іцкович і В.Катлінської «Грамматическая правильность русской речи: Стилистический словарь вариантов» (1976 г.), вживання прийменника «на» з назвами адміністративних одиниць є винятком у російській мові. Зазвичай вживається прийменник «в». Але 68% випадків, коли все-таки вживається прийменник «на», припадає на українські географічні назви. Так, із 24 обласних центрів України 18 дозволяють утворювати назви з закінченням «щина»: «Киевщина», «Харьковщина», «Луганщина», «Черниговщина» і далі за списком. Крім них, є ще численні топоніми на кшталт «Слобожанщины», «Троещины» тощо. Всі вони поєднуються тільки з прийменником «на». Зауважте, що райцентр Харківської області Сахновщина, який є селищем міського типу, поєднується з прийменником «в» («автобус идет в Сахновщину»), але щодо Сахновщини як району вживається прийменник «на». Ось якби на карті України був населений пункт із назвою «Украина», тоді щодо нього вживався б прийменник «в», як він завжди вживався з численними колгоспами, санаторіями, готелями, названими на честь нашої країни.
У Росії також є міста, які дозволяють утворювати аналогічні топоніми: «Смоленщина», «Рязанщина», «Псковщина», «Тамбовщина». Але вони в цілому не характерні для Росії, і їх походження пов’язується з давнім спільнослов’янським корінням, яке сягає доби Київської Русі. До речі, з топонімом «Русь» теж вживається прийменник «на» («Кому на Руси жить хорошо?»), що аж ніяк не зачіпає «національної гордості великоросів».
Для української мови досить характерні поєднання на кшталт «на хуторі», «на селі». Російська граматика теж цілком допускає «на селе», але десь в Архангельській глибинці, де вплив української мови мінімальний, ви почуєте «в селах». Більше того, останніми роками «на» знову почали вживати там, де воно вже грунтовно призабулося: у словосполученнях на кшталт «чекаю на тебе», «захворювання на рак». Загальновідомо, що, з погляду норм російської мови, присутність прийменника або сполучника тут зайва. Таким чином, ідея підкреслити незалежність Української держави шляхом заміни специфічного для України прийменника «на» на користь прийменника «в» вироджується в недолугі намагання відмовитися не лише від спільної з Росією історії, а й від власне української оригінальної ідентичності. Інакше кажучи, досягається результат прямо протилежний очікуваному.
«Товаришу Сталін, ви — видатний учений...»
Історія має здатність повторюватися. Так, у радянському ідеологізованому мовознавстві Бога на 70 років позбавили права писатися з великої літери. Були часи, коли панувала так звана «яфетична теорія» академіка Марра. Відповідно до неї, мова має класову природу. Тобто структура мови безпосередньо відбиває класові антагонізми, а представники різних класів в одному суспільстві говорять різними «класовими» мовами. Не дивно, що дату жовтневої революції «за сумісництвом» призначили й датою народження нової російської мови. Правда ж, дуже скидається на наш випадок зі здобуттям незалежності? Серед інших досягнень Марра є «докази» того, що російська мова ближча до грузинської, ніж до української, що в основі всіх мов народів світу лежать чотири «дифузійніх вигуки» і тому подібне марення. Це вчення було оголошене вершиною марксистської думки, праці «марристів» були донесхочу нафаршировані ленінськими та сталінськими цитатами, і було дуже небезпечно висловити думку, яка не збігалася з офіційною догмою. Між собою серйозні філологи «марризм» називали не інакше як «маразмом», але вголос висловитися не сміли. Сам Марр до повного тріумфу своїх «ідей» не дожив, але його учні зробили з нього постать на кшталт Трохима Лисенка від мовознавства.
На щастя, у тієї історії був нетиповий кінець. Немає правил без винятку, а клин вибивають клином. Академікові Арнольду Чикобаві вдалося донести до свідомості Сталіна всю дурість і вульгарність класової теорії мови. У результаті 20 червня 1950 року «Правда» опублікувала статтю керманича «Щодо марксизму в мовознавстві». Навіть ті, кого ніяк не запідозриш у симпатіях до Сталіна, визнають його статтю ковтком свіжого повітря у спертій атмосфері радянської лінгвістики. Звісно, нічого «геніального», як негайно оголосили сталінські клеврети, керманич не відкрив. Але він розібрався по хороших підручниках в азах мовознавства, проконсультувався з Чикобавою і Виноградовим (на щастя, останній повернувся живим після відсидки наприкінці 30-х) і написав цілком добротний твір. Це був майже унікальний випадок, коли адміністративне втручання позитивно позначилося на науковому процесі. Чи обійдемося ми без гучної команди згори припинити насильство над російською мовою? Невже в нашій, як стверджують, демократичній державі коректорам і редакторам потрібна окрема урядова постанова в «Урядовому кур’єрі», щоб вони не тиражували граматичної помилки, та ще в іноземній мові?
Є речі вищі?..
Аксіомою лінгвістики є те, що норма мови визначається ступенем вживання за умови авторитетності джерел. Якщо навіть значна (на жаль!) частина населення замість «который час?» запитує «сколько время?», але при цьому жоден більш-менш грамотний редактор не пропускає на сторінки свого видання або в ефір цю грубезну, але дуже поширену помилку, то перспективи стати нормою у неї немає. Важко сказати, що станеться років через двадцять, якщо редакторів і коректорів у примусовому порядку зобов’язати вживати «сколько время?». Саме це ми спостерігаємо нині в Україні, де практично всі видавництва, з якими я маю справу, правлять мої тексти, замінюючи прийменник «на» на «в». Вочевидь, і інших авторів також. Перших результатів такої політики досягнуто: моя дитина вже страждає на лексичну глухоту, точніше не страждає, оскільки сама помітити її не в змозі. Страждають ті, хто встиг одержати більш якісну освіту.
У теорії держави і права є основоположний принцип: закон не має оберненої сили. Якщо навіть погодитися з тим, що після 1991 року з новою Україною слід вживати прийменник «в», за яким правом скрізь у підручниках з історії України прийменник «в» вживають щодо України «старої»? Пропоную горе-реформаторам іти своїм шляхом до кінця і в черговому виданні Т.Шевченка внести зміну в його знаменитий «Заповіт». Замість «серед степу широкого на Вкраїні милій» варто надрукувати «серед степу широкого в Україні милій». Заодно приведеться у відповідність до офіційного і написання назви нашої держави.
Я тільки тоді капітулюю, визнаю себе безнадійним ретроградом, російським «імперіалістом» тощо, тощо, тощо... коли почую «в Украине» від авторитетних, визнаних майстрів російського слова. Поки що я чую це від посла Росії В.Черномирдіна та від президента В.Путіна, які на зустрічах зі своїми українськими колегами старанно-політкоректно, із наголосом на «в», говорять цим дипломатичним «новоязом». Одного разу Путін обмовився, сказав «на», але відразу поспішно виправив свою «помилку». Лексика ж Черномирдіна з його образністю, незрівнянними афоризмами, безперечно, збагатила і продовжує збагачувати скарбницю російської словесності. В Інтернеті є кілька спеціальних сайтів із афоризмами від Черномирдіна. Але, вибачте, для мене авторитетною є думка ректора Інституту російської мови ім.О.Пушкіна, президента Міжнародної асоціації викладачів російської мови і літератури академіка В.Костомарова. Ось як він пояснює легкість, із якою офіційні особи Росії пристали на зміни у своїй рідній мові: «Нетрудно согласиться и с непривычным для русских «в Украине» — пусть так, если кому-то чудится, что «на Украине» унизительно напоминает на краю, на окраине… Порой приходится мириться и с самым наивным политическим и национальным мышлением: есть вещи выше неприкосновенной чистоты литературно-языкового канона» (В.Костомаров. «Языковый вкус эпохи», М., 1999.).
Ну що тут скажеш… Лінгвісту Костомарову за службовим обов’язком доводиться бути ще й дипломатом. Залишається йому лише поспівчувати. У другому виданні (2001 р.) словника Л.Граудіної під редакцією В.Костомарова зроблено «політкоректний» додаток: «в современном русском языке рекомендуется употреблять выражение «в Украину» при сохранении в устной разговорной речи (підкреслено мною. — А.С.) традиционной литературной нормы: «на Украину».
Один із нечисленних моїх опонентів відшукав у давно виданих російськомовних щоденниках Т.Шевченка поряд зі словосполученням «на Украине», десь і «в Украине», а іншим разом «из Украины». В такий спосіб він поставив під сумнів мою головну тезу про традиційність пари прийменників «на» — «из». Щодо цього можу сказати таке. Насамперед Шевченко є геніальним творцем літературної української мови, та аж ніяк не російської. Той самий мій опонент підказав мені й інший приклад: неправильний наголос, зроблений Пушкіним у відомому рядку з «Полтави»: «Тиха укрaинская ночь...». Адже формально геніальний творець російської мови припустився тут помилки. Не нам судити геніїв, але й сліпо довіряти їм не слід, і ось чому: Шевченко писав свої щоденники півтора століття тому, коли топонім «Украина» був менш поширений, ніж топонім «Малороссия», у тому числі й у російськомовній прозі самого Шевченка. Більше того, одночасно з ними вживалися також «Украйна» і «Вкраина». Так, Пушкін у «Полтаві» волів писати «Украйна», що й пояснює його «неправильний», за сучасними нормами, наголос. Тобто процес формування мовної норми у першій половині ХIХ століття ще не завершився. Тоді ж і вжите мною слово «клеврет» означало «друг» і «соратник» без будь-якої негативної оцінки. Мова не є статичною, але вона розвивається за своїми внутрішніми законами, а не за директивами чиновників.
Практично всі пізніші як російські, так і українські класики вживали прийменники «на» та «из», продовжуючи традицію Гоголя. Припускаю, що «кто-то кое-где у нас порой» епізодично вживав «в Украине» і до початку 90-х років минулого століття. Але немає жодного сумніву, що таке словосполучення мовною нормою не було, а носило маргінальний характер, інакше проблема сьогодні не виникла б.
Я свідомо майже не торкнувся правомочності точно такої ж заміни прийменників в українській мові. Це окреме питання, і це наша внутрішня справа: якщо авторитетні філологи-україністи поділяють точку зору свого уряду, хай буде так. Мені їхня думка не відома. У цій статті йшлося про культуру російської мови, про повагу до її віками усталених конструкцій і про повагу до самих себе. Люди, які справді себе поважають, є самодостатніми, вони вільні від внутрішнього комплексу неповноцінності, їх принижує особливе, «політкоректне» звертання.