Куди втікають від війни? Більшість, звісно, у мир. А хтось від війни рятується... у війні.
Із Мариною Ковальчук я познайомилася в українському селищі Луганське Бахмуцького району. Це справжнісінька "сіра зона": до окупованих Дебальцевого - 17 км, Вуглегірська - 15, Горлівки - 21 км. У селище Зайцеве, розділене лінією фронту, з Луганського пішки можна дійти за чотири години.
Марина прийшла отримувати гуманітарну допомогу від штабу Ріната Ахметова. Волонтери видали молодій жінці сім продуктових пакетів.
- Вас так багато?
- Нас набагато більше: тепер - дванадцятеро, а спочатку було вісімнадцять. У мене троє дітей, у сестри - п'ятеро, наша мама - опікун над трьома внуками, до того ж ще брат і сестри. Ми самі з Дебальцевого. На початку боїв за місто по кілька діб сиділи з дітьми в підвалах. А 29 липня 2014 р. дали "зелений коридор", і нас прямо з підвалів українські МНСівці вивезли на пожежних машинах у Світлодарськ. Там ми кілька днів віддихувалися, і нам запропонували будинок у селищі Луганське. Рік ми жили всі разом. У серпні минулого року моя старша сестра Наташа з п'ятьма дітьми переїхала в Харківську область, - там їм волонтери будинок купили. А ми залишилися тут. Повертатися мені нікуди, - у Дебальцевому будинок розбитий. До того ж у Луганському спочатку було тихо...
Справді, в Луганському спочатку було тихо. Але не довго. Лінія фронту наблизилася до селища в січні 2015-го. Перші обстріли, перші руйнування, перші потерпілі серед мирних жителів. Потім були не менш "гарячі" лютий, березень, квітень.
- На початку травня по домівках пройшли українські військові й сказали: виїжджайте, через день-два тут буде пекло, - згадує 74-річна місцева жителька Валентина Федорівна. - 7 травня ми з чоловіком перебралися в сусіднє селище Миронівське. А 18 травня в наш будинок - пряме влучення. Від нього нічого не залишилося. Ми навіть речей вивезти не встигли. Думали, їдемо всього на кілька тижнів.
Сім'я Ковальчуків із Луганського не виїжджала. Хоча їхній будинок стояв на краю селища, так би мовити - на стратегічній висоті: навпроти - поле з табличками "міни", менше ста метрів до укріппозиції.
- Ми ж на січень тільки-тільки обжилися на новому місці. За цей час із Дебальцевого потроху перевезли вцілілі речі. Навіть козу змогли забрати, везли її на мотоциклі. Це звичайним сім'ям знайти притулок якось можна. А нас тоді було 18 осіб, - продовжує Марина Ковальчук. - До того ж ми з Дебальцевого, тому вже були навички життя під обстрілами. Звісно, не думали, що війна нас і тут знайде. Ну що ж вдієш.
Війна йшла по п'ятах і сім'ї Тані Ніколаєнко, яку я також зустріла в Луганському. Історії 34-річної Тетяни і 31-річної Марини дуже схожі. Таня теж багатодітна мама, виховує чотирьох: старшій - 13 років, молодшій - півтора рочку. Тривалий час сім'я жила в сусідньому селищі Миронівському, поблизу Дебальцевого.
- Під час "дебальцевського котла" наше селище опинилося на лінії вогню. 22 січня 2015 р. (цю дату ніколи не забуду) о 7-й ранку почався черговий обстріл. Ми з дітьми (молодшій було всього чотири місяці) добу безвилазно просиділи в підвалі. Наступного дня я не витримала, вирішила рятувати дітей. На останні гроші найняла приватника, у перервах між обстрілами завантажила, що встигла, в машину. І під чергову канонаду ми поїхали до моїх батьків - у село Красний Пахар.
Красний Пахар (після перейменування - Воздвиженка) - сьогодні така ж "сіра зона", як і Луганське, між селами півгодини їзди. До весни 2015-го Красний Пахар раз у раз переходив із рук у руки. До осені село вважалося буферною зоною (територією фактичного безвладдя), та й тепер час від часу тут гримлять гармати. Але з нинішньої Воздвиженки сім'я Ніколаєнків виїжджати не планує. "Стіни батьківської хати - особливий захист. Коли всі разом, то й обстріли переживати не так страшно", - заспокоює себе Таня. Хоча справжні причини, як і в більшості жителів прифронтових зон, відсутність коштів "на мир", страх залишати свої будинки, острах від'їжджати далеко від рідних місць і близьких людей.
За даними Гуманітарного штабу Ріната Ахметова, в "сірій зоні" живуть 3,5 тис. дітей. Практично, в кожного спостерігається "травма війни". Ось і для сім'ї Ніколаєнків пережите не минулося безслідно: старшу, 13-річну Сашу, мучить мігрень, у хлоп'ят (5 й 6 років) на нервовому ґрунті розвинувся енурез, до того ж шестирічному Кирилу потрібна операція.
У самому Луганському зараз близько двох тисяч жителів, у Воздвиженці - кілька сотень. Дві тисячі виснажених війною людей, дві тисячі доль - біль, страх і, звісно, надія... Знаєте, чого найбільше вони бояться? Не обстрілів, не розтяжок, не відсутності часом елементарних побутових умов, - до цього вони вже пристосувалися, з цим вони вже змирилися. Найбільше люди бояться, що вони навіки залишаться "сірою зоною"...