Кохання прагнуть усі, і багато хто досягає мети, але далеко не завжди любовний досвід виявляється щасливим. За результатами опитувань, понад 90% людей бодай один раз у житті кохали без взаємності, і приблизно стільки ж людей бодай один раз не відповіли взаємністю тим, хто був у них закоханий. Не забуватимемо й про злочини — від непроханих «чіплянь» до жорстоких убивств, — скоєні на ґрунті кохання. З цієї причини є сенс розібратися, що таке кохання, щоб навчитися якщо не керувати ним, то хоча б пом’якшувати можливі негативні наслідки.
До останнього часу будь-які спроби заявити кохання темою наукового дослідження перекреслювалися самою ж науковою спільнотою. Психологи активно вивчали депресію, шизофренію, наркозалежність та інші душевні недуги, а «любовну лихоманку», оспівану поетами, ігнорували. Кохання було оповите туманом таємниці й надприродності навіть в очах учених.
Перше польове дослідження кохання
Першим професійним психологом, який ризикнув узятися за кохання, стала американка Дороті Теннов. У середині 60-х років вона розробила опитувальник для виявлення й систематизації почуттів та емоцій закоханих. Вона навіть придумала і спробувала запровадити в англійській мові нове слово limerence, щоб відділити романтичне кохання від інших видів любові (до батьківщини, природи, солодкого, прогулянок лісом тощо). Новий термін не прижився, проте напрацювання Теннов використовують досі.
Закоханість починається з того, що світ трансформується і в його центр поміщується предмет кохання. Одночасно він(вона) «поселяється в голові» — думки постійно повертаються до того, що він(вона) сказав(-ла), зробив(-ла), як подивився(-лася)... Спочатку лише час від часу, але невдовзі мана стає тотальною. Паралельно відбувається процес «кристалізації» — коли абсолютно звичайні риси коханого (коханої) починають сприйматися як виняткові й чарівні. Кристалізація не тотожна ідеалізації, вади видно, просто їм не надають значення: роздутий коханням «позитив» у багато разів переважає будь-який, навіть найбільш кричущий «негатив».
Закоханих охоплюють суперечливі почуття: надія і невпевненість, екстаз і тривога. Під час зустрічей із «предметом» навіть найсміливіші демонструють симптоми страху: слабкість у колінах, тремтіння рук, пітні долоні, брак повітря, посилене серцебиття... Плюс дискомфортне відчуття власної незграбності, соромливість, страх отримати відкоша, томливі передчуття, прагнення взаємності...
Найважливіше — це наша повна і беззастережна капітуляція перед коханням, навіть коли ми розуміємо, що нічого хорошого не вийде, що це не потрібно, смішно, недоречно, а може, і взагалі — згубно... Яке місце тут посідає секс? Принаймні не найголовніше: переважна більшість опитаних (96% жінок і 91% чоловіків) сказали «ні» у відповідь на твердження: «Найкраще, що є в коханні, — це секс».
Після того, як Теннов зняла табу з вивчення кохання, за прикладом неї пішло багато людей. Повного розуміння ще немає, але дещо вже прояснилося. Доведено: на противагу популярним уявленням, кохаємо ми не серцем, а головою: «центри кохання» розміщені в мозку, причому в найпримітивнішій, із погляду дослідників, його частині.
«Три потяги» по-науковому
У старовинному східному трактаті про кохання «Гілки персика» сказано так: «Людські потяги мають три джерела: Душу, розум і тіло. Потяги душі породжують дружбу. Потяги розуму породжують повагу. Потяги тіла породжують бажання. Поєднання трьох потягів породжує кохання». Сучасна наукова концепція кохання теж побудована на «трьох потягах». Її автор, американський антрополог Хелен Фішер, стверджує, що в процесі еволюції в мозку людей виробилися три окремі, хоч і пов’язані одна з одною, системи для пошуку партнера та репродукції: 1) сексуальний потяг (лібідо, або хіть); 2) романтичне кохання, особливо інтенсивне на ранніх стадіях стосунків (саме його заведено оспівувати в мистецтві); 3) кохання-прив’язаність — глибоке почуття єднання з постійним партнером (це кохання часто недооцінюють, вважаючи його всього лише жалюгідними рештками романтичного кохання, що неправильно й несправедливо).
Кожна з цих систем відносно автономна, слугує власній меті і вирізняється певною специфікою. Зокрема, сексуальний драйв, на відміну від любовного, може бути спрямований на досить широкий спектр можливих партнерів, тоді як закоханість фокусує всю внутрішню енергію на одному-єдиному предметі кохання. Симптоми цих «трьох потягів» теж різні. Із закоханістю пов’язані ейфорія, безсоння, втрата апетиту, нав’язливі думки-спогади про предмет кохання (деякі індивідууми примудряються думати про своїх коханих упродовж 90% часу), тоді як кохання-прив’язаність характеризується відчуттями спокою, умиротворення, безпеки. Різняться вони й силою: відмова в сексі може викликати хіба що досаду та засмучення, тоді як відринута палка закоханість нерідко призводить до депресії, а в особливо тяжких випадках — до спроб самогубства і/або вбивства...
Автономність мозкових систем, відповідальних за наше внутрішнє «любовне господарство», призводить до того, що ми можемо, аж ніяк не розлюбивши свого постійного партнера й не перестаючи мати до нього глибокі теплі почуття, бурхливо закохатися в абсолютно непотрібний і непідходящий для нас «сторонній об’єкт» і/або почати відчувати сексуальний потяг до недоступного красеня-актора. У кожного з нас власна, індивідуальна структура триєдиної любовної системи, яка до того ж із часом змінюється.
«Тваринна сутність» романтичного кохання
Магнітно-резонансна томографія мозку закоханих виявила «центр кохання», — саме він активізується й палає яскравою червоною цяткою на томограмах, коли закоханим показують фотографії або просять
уявити своїх коханих. «Центр кохання» розміщений у так званій вентральній тегментальній ділянці — найбільш глибинній, внутрішній зоні головного мозку, яка безпосередньо переходить у спинний мозок. Це найдревніша, найпримітивніша і, не побоюся цього слова, «тваринна» ділянка мозку. Вона й називається дуже виразно: «хвостате ядро» (аналогічний англійський термін ще промовистіший: reptilian core, що дослівно перекладається як «рептильне (плазуюче) ядро»). З погляду функціональності, ця ділянка — важлива складова системи продукування і розподілу дофаміну — речовини, яка відіграє надзвичайно важливу роль у системі «внутрішнього підкріплення», або винагороди.
Аналогічний центр є в мозку багатьох тварин, які, схоже, вміють любити не менш сильно й вибірково, аніж люди. Етологи вже давно помітили, що багато тварин відмовляються утворювати пари з першим-ліпшим (ну хіба що в лабораторіях та клітках, де немає жодного вибору), і ввели кілька термінів, які описують це явище: «фаворитизм тварин», «вибіркове сексуальне провокування», «вибір самця», «вибір самки»... Термінів багато, а суть одна, і цілком нам близька. З тваринами нас ріднить ще один вражаючий феномен — кохання з першого погляду. Так, слониха може здалеку побачити привабливого для неї слона і попрямувати саме до нього, хоча поруч із нею будуть інші слони, нічим, на наш сторонній погляд, не відмінні від її обранця.
Цікаво, чи не так? Адже людям властиво вважати, що саме здатність кохати вирізняє нас із тваринного світу, наближає до трансцендентного й відкриває істинну людську сутність. Досить навести дві знамениті цитати: «Тільки закоханий має право на звання людини» (О.Блок) і «Те, що ми відчуваємо, коли буваємо закохані, може, є нормальний стан. Закоханість показує людині, якою вона має бути» (А.Чехов). А тут з’ясовується, що закоханість належить до тих речей, у яких ми найбільше схожі на братів наших менших!
Доля відринутих, або Кохання як аддикція
Давно помічено, що люди, на чиє кохання не відповіли взаємністю, замість раціональної реакції «забути і йти далі» дуже страждають і довго не можуть позбутися любовної мани. Магнітно-резонансна томографія мозку тих, чиє кохання відкинули, показала, чому: в них збуджується вже не одна, а три ділянки мозку. Це той-таки «центр кохання» (навіть сильніше, ніж у щасливих закоханих) плюс ще два: той, котрий відповідає за оцінку надбань і втрат (він активізується, коли люди ризикують за типом «усе або нічого»), і пов’язаний із глибокою прив’язаністю.
З іншого боку, щоб збудити «центр кохання», не обов’язково закохуватися, а можна, скажімо, вжити дозу кокаїну. Отже, кохання діє на нас як наркотик (але не будь-який, а такий, що активізує дофамінну систему). І справді, закохані демонструють усі типові симптоми адикції: фокусування на об’єкті, обсесивне мислення, палке, нездоланне бажання, спотворені уявлення про реальність та готовність іти на величезний ризик.
Мало того, романтичному коханню властиві й три головні характеристики клінічної адикції: 1) вироблення толерантності («звикання») і, як наслідок, потреба дедалі більшої «дози»; 2) «наркотична ломка» — жахливі страждання, викликані зниженням рівня наркотику в крові; 3) «зрив», або повернення симптомів після начебто успішного лікування, особливо спровокованих асоціаціями (пісня, місце, запах...). Кохання — одна з найбільш адиктивних субстанцій на землі, і вилікуватися від нерозділеного кохання буває не легше, ніж позбутися наркозалежності чи алкоголізму. Але все ж таки можливо. А ось технології такого лікування — це вже тема іншої статті.
І насамкінець добра новина: вічне кохання існує! Немає жодної гарантії, що це станеться саме з вами, але пари, котрі живуть разом довгі роки, чиє кохання витримало випробування часом, — реальність. І ці люди не брешуть, коли кажуть, що кохають одне одного не менш сильно, ніж на початку стосунків: томографія мозку виявила, що «центр кохання» у них активізується так само, як у «свіжозакоханих». Правда, зі спектру їхніх почуттів зникають тривога й обсесивність — ну, туди їм і дорога...