У чому полягає героїчне? — Одночасно йти назустріч своєму найвищому стражданню і своїй найвищій надії.
Ф. Ніцше
«Чому титан раптом іде стежкою пігмеїв? Тільки жаль, що так ніколи ми й не дізнаємося, ким був Тичина і Хто керував зиґзаґами його долі», — читаємо у статті Д.Дроздовського з нагоди 40-х роковин смерті поета («ДТ», №37—2007). «Не дізнаємося?.. Ніколи?..», — перепитаємо ми. I це представник молодої генерації літературних критиків у чудовому, загалом, матеріалі «Три смерті Тичини...», освідчившись у любові «демонічному Орфею», так песимістично ставить хрест, непомітно запрошуючи ювіляра померти вчетверте? Ніцше отримав друге життя не в останню чергу завдяки своїм заангажованим інтерпретаторам. Достоєвський — завдяки помилуванню чи, може, — інсценізації смерті. А як же з Тичиною, який, на нашу думку, має з цими європейськими мислителями багато спільного? І скільки разів йому треба заново народжуватися за такої кількості смертей?
За фахом, авторові цих рядків доводиться мати справу з песимізмом і час від часу починати роботу після того, як поставили крапку медики. Що ж, можливо, знайдеться справа для психолога й там, де ставлять крапку філологи.
«Острівки» пізньої спадщини
Понад 40 років по смерті суперечливого українського генія, а також тривалий час після падіння радянської імперії більшість мотивів, пов’язаних із Тичининим так званим зламом, та й сама його постать справді залишаються загадкою. Критики, здебільшого концентруючись на ранній ліриці поета, послідовно уникають його пізньої творчості, яка вважається еталоном усіх вад соцреалізму і через те не вартою уваги. Ми б одразу хотіли сказати, що цього ставлення не поділяємо і пропонуємо розглядати всю пізню спадщину як ціле — як жест і водночас послання. Далі стає цікаво, чи є якісь винятки з правила, котрі також можуть мати символічний підтекст. Наприклад, якщо розглядати увесь пізній період загалом як ліричне мовчання, то будь-який ліричний голос на тлі цього багатолітнього гробового мовчання заслуговує, як особливий символ і текст, пильної уваги. Інтерпретація цієї символіки може допомогти нам зрозуміти мотиви цього мовчання, а також уявити, що ховається за маскою.
У зазначеному ракурсі пізня спадщина, з філософського погляду, не обов’язково перекреслює ранню. На матеріалі ранньої лірики філософські потенції Тичини блискуче продемонстрував В.Моренець, («Без Тичини», «Сучасність», 2000). На жаль, автор схильний вважати все у творчості Тичини після 1924 року матеріалом, вартим наукового інтересу не літературознавця, а хіба що палеонтолога.
Основним об’єктом уваги розвідки, що її уривок ми презентуємо нижче, стали виняткові «острівки» пізньої спадщини; подаємо висновки зі здійсненої окремо інтерпретації та загальні її тези. На тлі кількадесятирічного періоду втілення Тичиною ролі лояльно-радянського співця з гіперболізованим графоманським нахилом багато коментаторів виділяють два його твори — «Похорон друга» (1942) та «Срібної ночі» (1962), що мають неочікувано контрастний щодо решти творчої продукції високий художній рівень. Аналізуючи ці два твори у контексті пошуку психологічних мотивів «зламу», доходимо висновку, що вони мають прихований підтекст, у якому в символічній формі закодовані філософсько-поетичні, а також психологічні одкровення Тичини. Особливо це стосується поеми-реквієму «Похорон друга». Крім того факту, що в ній відбувається «кларнетного» рівня поєднання поетичності та музикальності, вона має складну багатошарову внутрішню структуру, яка, з одного боку, дозволяє інтерпретувати її зміст у контексті значно ширшому, ніж лише події Другої світової війни. З другого боку, є підстави вважати, що ідентифікація автора з головними героями поеми — Ярославом та Степаном — значно тісніша, ніж могло здатися з поверхового погляду. З психологічної перспективи, ці образи можна розглядати як проекцію власної трагедії автора, що з «поетичного героя» національного відродження кінця 10-х — початку 20-х рр. (Ярослав) перетворився на знеособленого «поетичного небіжчика» (Степан). За загальною фабулою поеми, гинуть обидва, але поховати вдається лише «до невпізнаваности замученого за Вкраїну» Степана.
На ґрунті аналізу прихованої символіки твору виникає сумнів щодо лояльності поета до режиму. До найяскравіших елементів цієї символіки належать, по-перше, «синій плач України», який набуває сили «тисячі оркестрів, що грають разом, мішаючи мотиви». І, по-друге, закладена в головній частині рефрену ідея «Вічного повернення» в її дуже близькій до Ніцше і далекій від офіційного соцреалістичного канону редакції.
Вірш-сателіт
Своєрідним Тичининим «подарунком» виявився той факт, що поема-реквієм має прихованого вірша-сателіта. В рік закінчення роботи над «Похороном друга» поет написав вірш, якого недвозначно приурочив поемі і який є надзвичайно цікавим документом свідомості. Цьому віршеві судилося (чи призначалося?) побачити світ лише після смерті Тичини. Подаємо спробу його психологічної інтерпретації.
У вірші «Ти, Павле…» (1942) йдеться, безперечно, про щось для Тичини надзвичайно важливе та одночасно автентично-автобіографічне.
Ти, Павле, ходиш по землі,
а я отут з балкона звис.
Ти бачиш ранки у сріблі,
я ж непорушно в небо вріс.
Я знаю: згадуєш мене,
мій мозок теж іще живий:
і в ньому раптом промайне
на звіра гнів твій огневий.
Ну що ж, що в мене голова
од зашморгу скривилась вбік, —
я весь — палючії слова,
я весь — протест, огонь і крик!
Ой брате мій, казав ти раз,
що смерті не страшний прихід,
якщо на людях він… Якраз
як я вмирав, в мій смертний час,
палюча тьма зійшла на світ…
Нам, на жаль, невідомі жодні коментарі поета, крім лаконічного напису на автографі вірша: «Уфа. До «Похорону друга». Цей, так би мовити, «лист до поета», безперечно, заслуговує особливої уваги. Він викликає безліч запитань як до фабули, так і до контексту його появи на світ, а також загадкового стосунку до «Похорону…». Події твору можна розглядати як одну з форм діалогу, коли тільки один говорить, а другий «мовчить», і той, хто мовчить, є Павло (= Тичина).
Немає сумніву, що з оповідачем сталася якась трагедія, щось близьке до загибелі. Задана із самого початку просторово-часова перспектива вірша не дає підстав розглядати цю трагедію як акт — швидше, вона є процес.
Весь тон діалогу не дуже однозначний. Відчуваються втома, безвихідь, а також ніби докір. В останній строфі ліричний герой, називаючи Павла братом, зазначає, що був певний час, коли він «вмирав». Паралельно він повідомляє, що в час його смерті (тут не зовсім конкретно визначено, чи то був момент, чи відтинок часу) — «палюча тьма зійшла на світ…». Тобто відбулася не лише його власна індивідуальна трагедія, а й загальнолюдська.
Залишається відповісти на два запитання: «Про що йдеться?» та «Хто з ким розмовляє?». Почнемо з другого. Оскільки в наших уявленнях про біографію і творчість Тичини сьогодні значно менше білих плям, ніж під час написання твору, у нас, мабуть, немає підстав провадити дальший розгляд у стилі детективу і вдавати, що ми ще не здогадалися, що жодного перевтілення тут немає і що йдеться, у прямому сенсі, про розмову з самим собою! Мало до кого в українській літературно-історичній публіцистиці так часто застосовувався епітет «мертвий у житті», як до Тичини його пізнішого періоду, починаючи десь із 1933 року. Ми могли б тут додати ще й — «живий у смерті». У цьому сенсі вірш «Ти, Павле…» є дуже цікавим і важливим документом свідомості, написаним Тичиною від першої особи, що для нього того періоду, зі зрозумілих причин, було абсолютно нетипово, та й неможливо (його щоденники пізніх часів несуть так само мало інформації, як і його творчість).
Відкритість часового контексту вірша дозволяє, звісно, віднести його зміст також і до часу Другої світової, інтерпретуючи «палючу тьму» як напад німецько-фашистських загарбників. Але у зв’язку з цим треба було б, особливо зважаючи на глибоку індивідуальну суб’єктивність твору, зокрема відверту чіткість збігу моментів власної смерті та надходження «пекла», звернути увагу на дві позиції. По-перше, і в історико-хронологічному, і в індивідуально біографічному контексті не можна не помітити, що Тичинина «духовна смерть», а також «сходження палючої тьми» в Україні відбулися задовго до початку цієї війни. По-друге, Тичина (що, як ми вже згадували, було відзначено багатьма критиками) саме під час цієї війни пережив свого роду ренесанс як митець, тобто на певний час «ожив», і це не збігається з лейтмотивом твору. Але, мабуть, саме завдяки цьому ренесансові взагалі міг народитися складний диптих з «Похорону...» та «Ти, Павле...».
Дехто з читачів, напевно, запитає: «Якщо ми називаємо оповідача в «Ти, Павле…» першою особою, тобто самим Тичиною, то хто тоді має бути другою особою?».
Гадаємо, що можна розглядати вірш як діалог раннього та пізнього Тичини, де слово матиме лише пізній Тичина, який сам себе називає мертвим (точніше — напівмертвим), очевидно маючи на увазі духовну смерть себе як прихильника вільної України та справжнього митця. Таким чином (усе стає на свої місця!), по-справжньому, у духовному і творчому сенсах, «живим» може бути лише Тичина-поет ранній, — хоча в контексті реального 1942 року він перебуває в «іншому світі».
Гіперлояльна творчість чи свідома антипоезія?
З того моменту, коли ми ще раз з’ясували, що вірш «Ти, Павле...», у якому йдеться про «мерця», котрим є сам автор, має бути тісно асоційований із «Похороном...», у якому йдеться про поховання, — у нас з’являється можливість знову повернутися до запитання: «Кого має бути поховано в «Похороні», особливо в його глибинних шарах?».
Ми схильні розглядати «Похорон друга» як свого роду послання Тичини-лірика до «мертвих, живих та ненароджених» друзів, які втратили його як митця. Задля чого він на короткий час виходить із «могили», щоб нагадати про себе й водночас попрощатися, перш ніж поховати певну частину себе назавжди. Тобто поему-реквієм можна розглядати як майстерну психодраму, яка одночасно розігрується в різних шарах: і як натхненний приклад долання трагедії Другої світової, адресований народові; і як долання власної індивідуальної трагедії самого автора, що, будучи палким прихильником та співцем вільної України, втратив назавжди свою мрію; а також як свого роду «анонімізоване» послання до друзів від розіп’ятого й знеособленого митця, підписане почерком власного художнього рівня.
Ми можемо підійти до складної теми: потенційної прихованої опозиції Тичини до режиму, що виявляється у зовні «гіперлояльній» творчості. Тема потребує особливого вивчення. Для нас тут важлива можливість спробувати знайти ключ до прочитання пізньої — простої й водночас «загадкової» — спадщини поета.
І справді, пізня спадщина, що заражена, за влучним висловом Михайлини Коцюбинської, складним варіантом «корозії таланту», являє собою суміш псевдопатетичних і квазіпатріотичних монументальних творів та різних варіацій начебто наївного «юродства» і «блазнювання», приправлених безліччю просто пустопорожніх віршів, зокрема тих, які писалися на дати тощо. Одне слово, всього, що можна було б кваліфікувати не так як не-поезію, а як анти-поезію.
Шокуючі суперечності пізнього Тичини
Феномен пізнього Тичини можна розглядати як ніцшеанського розмаху протистояння митця «чорній змії» тоталітарної системи та як складну філософську версію життєствердження, що лише на поверхні скидається на «злам». «Кооперуючись» із комуністичним режимом, Тичина свою музу з собою не взяв, очевидно передчуваючи загальний розвиток подій. З проявленням нелюдськості цього режиму, особливо наприкінці 20-х — на початку 30-х років, він переплавляє те, що мало б називатися музою, на щось прямо протилежне самому її смислу, якісно й кількісно доводячи цей «продукт» до апогею антиестетики. І це може бути розглянуто як символічний акт, особливо коли протиставити його вищій, витонченішій, філософськи глибокій і психологічно сильній естетиці раннього періоду. У загальному плані маємо вправно опанований Тичиною і нерідко демонстрований ним у інших контекстах художній прийом — протиставлення шокуючих суперечностей!
До одного з «найбезсмертніших» стильових досягнень пізнього Тичини треба, на нашу думку, зарахувати синтезування в цілісну естетичну єдність частушкового і патетичного (як приклад цього — синтез частушки та маршу, що знайшло втілення у сумнозвісному «Партія веде»). В культурно-ідеологічному контексті найважливішим досягненням поета постає те, що він, як головний жрець «нової релігії», одружив (доки смерть не розлучить) соцреалізм із частушкою, заклавши основи для виняткового колориту українського офіційного (!) соцреалізму як особливо естетично плаского (якщо не сказати — сміхотворного і такого, що провокує зневагу). Народ, для якого не чужі фольклорні мотиви, вдячно підхопив цей імпульс свого «поводиря», свідомо чи підсвідомо переносячи сміх та зневагу на постійно наявний у Тичининій графоманській продукції актуальний канон з усіма ідеологізмами та іменами.
Підтримуючи гіпотезу пародійності багатьох творів пізнього Тичини, нам хотілося б висловити одне важливе застереження. З огляду на свідчення самого поета, важливо не забувати, що — особливо у 30-х роках, — модуляції потенційно прихованого за формами тієї пародійності гумору є модуляціями розіп’ятого і стисненого зашморгом поета, який має зв’язок із народом, що, через збіг історичних обставин, змушений на той час бути в гігантських масштабах самому собі і катом, і жертвою. Цим варіаціям добре відомого нам із ранньої лірики Тичини мотиву «сміху-плачу» дуже непросто дати однозначну семіотичну і психологічну кваліфікацію. Але це не мало б слугувати приводом не намагатися її здійснити взагалі.
Історична публікація Герберта Нойфельда
Найбільший український поет ХХ століття найменше вивчений в українському літературознавстві. До падіння цензури не можна було ні писати про співця національного відродження, ні заглиблюватися у підтексти радянського поета…
Німецький дослідник Павла Тичини заглиблюється у його творчість уже багато років. Він не приймає спрощеного й полегшеного підходу до творчості поета, якого вважає, поза всілякими сумнівами, геніальним і вартим якнайсерйознішого вивчення в контексті часу — у всі періоди його життя.
У психологічній розвідці Г.Нойфельд ділиться своїм новим прочитанням «Похорону друга» у зв’язку з ключем, на який досі не звернули уваги. В епоху Тичини не можна було сподіватися, що вірш «Ти, Павле, ходиш по землі» взагалі аналізуватимуть, а рядок «Палюча тьма зійшла на світ» можна буде тлумачити як алюзію до антикомуністичного твору Артура Кестлера «Сліпуча темрява». Проте великий поет думає про вічне і дає свідчення про себе і про час. І тут для Тичини «служіння партії й народу» вже не істотне…
Загалом, у Тичини, поза частоколом газетних заримованих фраз, трапляються ЙОГО строфи, які вражають глибиною і тверезістю погляду. Наприклад, в оспівуванні вересневого 1939 року «визволення» — раптом живий образ підготовки до війни:
І кругом — так немовби тремтіла земля:
То ми голос почули з Кремля.
І лились нам слова,
як густе молоко у бідони.
Раптом глянули —
на Заході відсунулись кордони!
Ось і все «визволення»…
Для Герберта Нойфельда характерне зовсім інше ставлення до Тичини. Він вважає його поетом трагічним і по-своєму вірним собі у часи катастрофічного падіння в суспільстві духовних вартостей і гідності людини.
Пропонований фрагмент ширшої розвідки Г.Нойфельда «Кого ховає Тичина в «Похороні друга?» (уривок із книжки «Не смерті я боюсь?...») буде цікавий не лише літературознавцям.
Євген СВЕРСТЮК