В історії українського народу відомі лише два королі — Данило Романович і його внук Юрій Львович (Юрій І). Коронація Данила — один із яскравих епізодів історії нашої державності, свідчення консолідації держави у надзвичайно складний і важкий для наших предків час.
Як відомо, протягом ХІІ—ХІІІ ст. політична ситуація на землях України неодноразово змінювалася. Перші чотири десятиріччя XII ст. багатьма істориками розглядаються як завершальний етап історії Київської Русі. Від другої третини XII ст. (переломною датою заведено вважати 1132 рік — дату смерті великого князя київського Мстислава Володимировича, сина Володимира Мономаха) Київська Русь вже не була об’єднаною державою. По суті, державами стали удільні князівства. Вони мали власні війська, вели самостійну політику, як внутрішню, так і зовнішню, укладали міжнародні угоди. У кожному з великих князівств, що утворилися на теренах, підвладних раніше Києву, утвердилася власна династія. Водночас правителі найбільших князівств боролися за володіння Києвом, що не лише було престижно, а й давало реальні переваги: Київ залишався найбільшим економічним та культурним центром, головне ж — осередком церковної адміністрації, оскільки тут містилася резиденція митрополитів. Проте з 70-х рр. XII ст. князі, які на шляху до старшинства серед Рюриковичів здобували Київ, не завжди переносили туди свою резиденцію, а здебільшого залишались у власних столицях. Оскільки Київ та його безпосередні околиці переходили з рук у руки, тут не змогла запанувати окрема династія.
З огляду на політичну історію, в перші десятиріччя XIII ст. у межах тодішніх українських земель сформувалося три регіони. По-перше, це Київська і пов’язана з нею Переяславська земля, володарі яких постійно змінювалися, далі — Чернігово-Сіверщина, що впродовж цього часу залишалася у володінні династії Ольговичів, і, врешті, — Галицько-Волинське князівство, яке утворилося 1199 року, коли волинський князь Роман Мстиславович оволодів також Галицьким князівством. Чернігівські Ольговичі і галицько-волинські Романовичі вели між собою тривалу боротьбу за гегемонію. Головні епізоди цієї боротьби відомі, однак внутрішню державну політику можна більш-менш докладно схарактеризувати тільки на прикладі Галицько-Волинського князівства, оскільки тогочасне чернігівське літописання не збереглося.
XIII століття для ряду країн Європи в багатьох планах було переломним етапом у боротьбі монархів за утвердження їхньої влади та підпорядкування знаті королівському авторитету. Схожі процеси простежуються і в Чернігівському та Галицько-Волинському князівствах. Романа Мстиславовича, який після об’єднання Галичини і Волині закріпив свій вплив також і в Києві, літопис називає великим князем, самодержцем усієї Русі. Слово «самодержець» (буквальний переклад грецького слова «автократор») вживалося щодо імператорів Візантії і виражало рівень особистої влади князя.
Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як зазначає літописець, Батий, побачивши, що не зможе взяти Крем’янець і Данилів, відступив від них. Очевидно, героїчна оборона цих добре укріплених фортець привела до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині — Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники та озброєні містичі боролися до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди залишилися заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать археологічні джерела, захищалися Звенигород, інші міста і замки. Данило, який на той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі Львівської області); тут він дізнався про навалу і мусив повернутись до Угорщини, «бо мало з ним було дружини». Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські «ворота». Але він здав їх без опору. Не затримуючись у Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об’єдналися з іншою частиною орди, яка поверталася з Польщі і Чехії.
Однак Галицько-Волинська земля зазнала порівняно меншої шкоди, ніж східні князівства. Це дало змогу відразу ж після відходу ординців розпочати не тільки відбудову зруйнованих міст, а й спорудження нових. Зокрема, не лише зведено могутні укріплення Холма, але й збудовано Львів, який названо за ім’ям Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича чернігівського та його союзників.
У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками поблизу міста Ярослава над Сяном. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго і здібного полководця, надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою IV налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Лева з дочкою Бели Констанцією.
Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги чинити надійний опір їхнім переважаючим силам, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Золотої Орди Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він ішов на підпорядкування орді, тільки щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали стати опорою «проти безбожних татар». Поступово і обережно Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254—1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а загони хана Куремси, які перейшли в контрнаступ, витіснили у їхні кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько змушені були розібрати укріплення найбільших фортець, аби довести, що вони «мирники» орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.
Данило провадив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Ґертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (внаслідок тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).
Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Місцем коронації він вибрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на місто, у якому свого часу розгромив тевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа враховував реальні факти. Стосунки холмського двора з Римом мали переважно політичний характер, однак папа не зміг тоді надати реальної допомоги в боротьбі проти орди, тому взаємини Данила з Римом не вилилися у стійкий союз. Але коронація беззастережно засвідчила орієнтацію Данила на союз із країнами тодішньої Західної та Центральної Європи. В контексті цієї орієнтації розвивалися і його взаємини з польськими князями.
Як зазначалося, консолідація Галицько-Волинської держави відбувалася в ході боротьби із зовнішніми ворогами, а також шляхом подолання сепаратизму боярських родів. Зовнішня загроза з боку золотоординців сприяла певному згуртуванню всіх політичних сил Галицько-Волинської держави навколо її володарів. Безпосередньо Данило Галицький правив у Холмі та Галичі, а його брат Василько Романович на Волині, проте у всіх найважливіших питаннях вони діяли спільно, і Василько визнавав авторитет старшого брата. Тому наявність окремого князівства на Волині не порушувала єдності Галицько-Волинської держави. Після смерті Данила Романовича (1264) його князівство було поділене між його синами і Володимиром — сином Василька Романовича. Конфлікти і своєрідне змагання між ними не набирали загрозливої форми. Оскільки ім’я князя Льва Даниловича (Льва І) асоціювалося з назвою міста Львова, пам’ять про нього залишилася особливо стійкою. Пізніші посилання на грамоти князя Льва для підтвердження земельних володінь церкви і окремих землевласників свідчать про те, що усвідомлення власних державних традицій зберігалося і після втрати незалежності.
На початку XIV ст. Галицько-Волинська держава знову об’єдналася під владою одного князя — Юрія Львовича (Юрія І). Про далекосяжні плани цього володаря свідчить те, що він домігся у константинопольської патріархії дозволу на заснування окремої Галицької митрополії, яка стала символом державного суверенітету князівства, сприяла зміцненню його реальної незалежності. Доти митрополія на Русі була тільки у Києві. Не випадково саме Юрій Львович прийняв королівський титул і став називати себе «королем Русі, князем Лодомирії». Оскільки Лодомирія — це Володимирія тобто Волинь, історичним центром якої було місто Володимир, то цілком очевидно, що, в його розумінні, Руським королівством була Галицька земля.
Галицько-Волинське князівство вело самостійну зовнішню політику, підтримувало відносини з Польщею, Угорщиною, князівствами Німеччини, а також із Литвою, Тевтонським орденом. Активність міжнародних контактів засвідчують міжнародні шлюбні зв’язки династії Романовичів — галицької гілки Мономаховичів. Про характер міждержавного листування дають уявлення листи галицько-волинських князів до великих магістрів Тевтонського ордену, які збереглися до наших днів.
Київське Правобережжя майже до кінця XIII ст. перебувало у сфері впливу Галицько-Волинської держави. Так, згаданий 1289 р. пороський князь Юрій був васалом волинських князів Володимира Васильковича та Мстислава Даниловича.
Взагалі Галицько-Волинська держава доби Данила Галицького, його синів і внуків претендувала на роль продовжувача традицій давнього Києва. Про це свідчить структура літописного зведення, у складі якого до нас дійшов Галицько-Волинський літопис. Це зведення (представлене такими літописними кодексами, як Іпатіївський, Хлебниковський, Погодінський, Літопис Марка Бундура та Єрмолаївський), складається з Початкового Київського літопису («Повісті временних літ»), Київського літопису XII ст. і, насамкінець, — Галицько-Волинського літопису. Таким чином, кодекси цього типу принципово відмінні від північноруських (російських) типу Лаврентіївського, де після «Повісті временних літ» ідуть літописи про Владимиро-Суздальську землю.
Вже мовилося про королівський титул Данила Галицького та його внука Юрія Львовича, Юрій II Тройденович в останньому з відомих його документів виступає як «князь Руського королівства». Назва «королівство» засвідчує прагнення володарів підкреслити, що йшлося про державу з такими самими суверенними правами, як і у європейських королівствах.
Той факт, що Галицько-Волинське князівство функціонувало як, фактично, самостійна держава ще понад сто років після монголо-татарської навали, мав істотне значення для збереження і подальшого розвитку традиційної культури, що, у свою чергу, було запорукою етнічної консолідації українців.
Дослідження, присвячені історії Галицько-Волинського князівства, зокрема добі його розквіту за правління князя і короля Данила Романовича, проводить Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича Національної академії наук України від часу його заснування. Було, зокрема, видано, вже посмертно, працю директора інституту академіка Івана Крип’якевича «Галицько-Волинське князівство», новаторські дослідження Антона Генсьорського, присвячені мові та ідеологічному спрямуванню Галицько-Волинського літопису. Археологи інституту протягом тривалого часу планомірно досліджують археологічні пам’ятки доби Галицько-Волинського князівства в межах України. Дослідження на території Польщі ведуть польські археологи. Дальшому поглибленню знань про короля Данила сприятиме Міжнародна наукова конференція до 800-річчя з дня народження Данила Галицького, яка пройшла у Львові і в Олеському замку 26 та 28 жовтня 2001 р.