Щороку спокійно й діловито, незалежно ні від чого, на зміну літу приходить осінь. І люди звикли завжди пов’язувати з цими природними метаморфозами нові плани, нові надії. Життєвий цикл природи споконвіку сприймався нашими предками-слов’янами як рубіж, як знак, як символ: недарма впродовж століть початком нового року наші пращури вважали саме перший осінній день, прихід вересня.
Серед лісів і боліт, де сходяться Білорусь, Росія й Україна, у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області лежить невеличкий населений пункт із пернатою назвою Чайкіно. Навіть сивобороді діди не знають, як вона виникла, адже морських птахів у споконвічно суходільному селі зроду ніхто не бачив: назвали, та й край.
Гордо носять місцеві жителі крилату назву — чайкінці. І навіть юні громадяни-першокласники з гідністю йдуть у свою сільську чайкінську школу, у свій клас: це причастя батьківщини назавжди. Тут їхня родина, тут їхнє чайкінське гніздо, їхній початок — і це доля, яка робить їх саме такими...
У природі все визначено: є пелікани, дятли, є кречети, снігурі і є чайки. У кожного свій спосіб добування їжі, розмах крил, швидкість і висота польоту.
Для Бориса Григоровича Якубовича, колишнього вчителя фізики і завідуючого навчальною частиною Чайкінської неповної середньої школи, на особливому рахунку ті, хто переступив її поріг у 1945-му. Це перший післявоєнний клас.
Випускне фото 1952 року. Традиційна композиція в чотири ряди: вчителі — у центрі, навколо тридцять три учні з підкреслено серйозними обличчями.
У кожній сім’ї як зіницю ока серед інших меморіальних цінностей бережуть весільні й випускні знімки. І коли настає час, внук із подивом знаходить на пожовклому картоні півсто-літньої давнини свого ровесника — діда.
Борис Якубович, учитель: «У цих дітей спільна доля — вони пережили війну»
— Фотограф Сойко жив у сусідньому селі, кілометрів за п’ять. У нього був трофейний фотоапарат і запас плівки. Його запрошували, і він завжди приїжджав зі своєю технікою, фотографував випускників. Йому це було вигідно, оскільки плівка — одна, а знімків робив багато. І всі роки, скільки я працював у Чайкінській школі, він знав, коли треба приїжджати, що робити, тобто був уже, так би мовити, професіонал у своїй сфері. І в усіх наших учнів та педагогів тих років зберігаються його фотознімки. Тож завдяки саме Сойку і залишилась пам’ять про той час.
У перший післявоєнний клас прийшли діти і 38-го року народження, і 37-го, і навіть 35-го. Але в усіх була спільна доля — це діти, котрі пережили війну, найстрашнішу в історії людства.
Коли мене перевели до Чайкіна, люди тут в основному жили в землянках, а школа, прямо скажемо, на навчальний заклад навіть не була схожа. Ми постаралися привести її в належний стан. Не чекали, самі робили що могли. З підручних засобів складали демонстраційну апаратуру. Школярі мені активно в цьому допомагали.
Пам’ятаю, була навіть справжня вітряна електростанція — і діяла, треба сказати, чудово.
Труднощі такі щокроку, що й не передати. Але більшість випускників продовжила навчання далі. Стали агрономами, інженерами, педагогами, військовими. Роз’їхалися в різні боки, тепер навіть у різних державах живуть, але Чайкіна ніколи не забувають: пишуть, приїздять, телефонують. І це найголовніше, що закладено в них нашою школою, — відчуття товариства, відчуття єдності, відчуття класу.
Валентина Мандрика (в дівоцтві Бурико): «Перший вчитель учив нас бути людьми»
— Всім нам поталанило з педагогами. Ми ніколи не забудемо першого вчителя Тимошенка Степана Пилиповича. Чудова людина! Він вкладав у нас не лише знання, а й по-людськи важливі навички і засади. Він не розповідав, що природу любити треба, а брав із собою в сад, на луки, де ми посадили класом березовий гай.
Степан Пилипович навчав не тільки правильно читати і правильно ставитися до прочитаного, а й до життя взагалі.
Мій батько говорив: «Що вчитель сказав, то закон!» Уже не знаю, чи варто про це розповідати, але слухайте. У мене було довге волосся, а вчитель сказав, що його треба підстригти. А я візьми вдома і запереч: «А якби він сказав голову відрізати?» Батько відповів спокійно: «Якби вчитель сказав мені, що треба голову відрізати, тому що вона не здатна думати, я б її відрізав без вагань».
Ось так нас тоді вчили, ось так ставилися всі до слів учителя, і це багато що пояснює.
Григорій Карабан: «Головна кар’єра — добре ім’я і чиста совість»
— Мене на фотографії немає. Не було у що вдягнутися. Жили дуже бідно, зараз навіть і уявити важко. Ходили в домотканому, шитому-перешитому, а на ногах до п’ятого класу — личаки. Іншого взуття не знали. Надголодь жили. Ось і Льоня так само. У нього ще сестра була і брат, Володею звали, він потім помер. Як воно матері прогодувати трьох? Так, найбільша і найяскравіша мрія дитинства — наїстися досхочу...
Однак жили дуже цікаво і весело, тому що в нас був надзвичайно дружний клас.
Я говорив не дуже добре. Дикція слабка. Червонів, сопів біля дошки, але раду давав. Загалом, відмінником був. Вибачте за нескромність, повним. І грамоту отримав з відзнакою. Вася Лазаренко, Льоня Кучма і я.
Але мене на фотографії немає, на жаль, хоч вона у мене в пам’яті на все життя — я за деревами недалеко ховався і дивився, як клас фотографується...
Ми всі вчилися і працювали, особливо ті, хто старший. Роботу мені дав бригадир особливу: коли ти відмінник — будеш биків ганяти! Втім, це посада техніка, ос-кільки тварин впрягали у спе-ціальні тягла, і вони, рухаючись по колу, обертали двигун.
З Чайкіна довелося поїхати. Але характер мій — ніколи не змовчу, якщо бачу несправедливість, — перешкодив зробити кар’єру. Та я не шкодую, оскільки найголовніше — добре ім’я і чиста совість, правильно?
Ганна Яковлєва (в дівоцтві Лобок): «Відмінників дорослі ладили на професію інженера»
— Наш клас був ніби продовженням сім’ї, всі відчували себе рідними. Все у нас завжди було спільне: і радощі, і смуток. Жили однаково бідно, що там говорити — просто злидні. Хіба ми так одягалися, як нинішні дітки? Куди там! У мене була всього одна сукенка, мама пошила, — так ось, її попереш, попрасуєш, вона ж і святкова, і на щодень. А взимку хто в перешитій батьківській шинельці, хто в фуфайці або в піддьовці безформній.
І працювали нарівні зі старшими. Картоплю прибирали, по господарству все, а як же інакше? Загалом, завжди знаходилися справи аж до пізнього вечора, так що часом, бувало, і уроки ніколи як слід вивчити. І все одно назавтра, наче й не було нічого, на самі п’ятірки відповідали мій рідний брат Вася, двоюрідний — Льоня Кучма, Гриша Карабан. Валя Бурико завжди, пам’ятаю, допомагала всім розв’язувати задачки. Їм учителі так і казали, що з їхніми здібностями вони можуть стати навіть інженерами.
Ну, тоді ми, звісно, про це не думали, це все здавалося таким далеким і... неможливим.
Федір Артеменко (Гомель): «Я мріяв купити велосипед і їхати на повній швидкості»
— Сам я не з Чайкіна, з су-сіднього села, де не було школи. Отож щодня пішки відмірював по кілька кілометрів туди й назад — за будь-якої погоди. І це було ніскільки не обтяжливо, тому що в школі все дуже подобалося. Особливо наш клас.
Адже знаєте, як буває серед дітей: мовляв, ти не з нашого села, чужак — і стосунки ворожі. А тут нас приймали як своїх.
Мені дуже подобалася фізика й математика. Частенько змагалися з Валею і Льонею — хто швидше впорається із завданням.
Пам’ятаю найяскравішу мрію дитинства. Недосяжною розкішшю мені видавався велосипед. Я заздрив фотографу Сойку. А він нікому не давав проїхатися. І ось я вирішив: вивчуся на інженера і куплю найкращий у світі велосипед — щоб можна було не пішки йти, а їхати на повній швидкості.
Був потім у мене і велосипед, і мотоцикл, і машина давно є. Але ні про що я так не мріяв у житті, як у ті роки про велосипед, дивлячись на Сойка.
Наталя Кисла (Підмосков’я): «Якщо б не Вася мій, не виключено, за Льоню Кучму заміж вийшла б»
— Ми дуже весело навчалися: щойно перерва, відразу у двір і ну бігати! Або грати в «козла»: розбивалися на пари і давай, хто кого подужає. Ніякої фізкультури не треба.
А при цьому голота суцільна, злидні! На весь клас — один підручник по математиці: яке там, чесно кажучи, навчання! Так і писали довгий час хто на чому міг: не зошити, а так, обривки всякі, шматки паперу.
Чорнила часом не було, так вчителі примудрялися виготовляти з бузини, з сажі, з чогось іще. І пера робили гусячі — писати вчилися, як за часів Пушкіна.
Але вивчилися, дякувати Богові! Он із наших, чайкінських, і професори є, і президент, і генерали, і агрономи.
Так, багатьох уже немає. Пішли з життя Хіро Боря, Тимошенко Міша, Шарий Петро, Сердюк Микола, Тітченко Володя, Кармазін Саша, і ось зовсім недавно Аня Седень. Може, хто іще — не з усіма зв’язок налагоджений. Що ж робити — старіємо, всім за шістдесят, всі до того йдемо. Але не сумуємо.
Ми, дівчата, хлопців обговорювали: хто та який, та що в кого не так. Коли б не Вася мій Вернигор, то могла б і за Льоню заміж вийти: він мені також дуже подобався. Упертий, розсудливий, такий собі маленький дорослий мужичок. Щупленький, маленький, світлоголовий і з ясними такими, чистими очима. Але своїм розумом, пам’яттю, здібностями перевершував усіх тих, хто був вищий і фізично сильніший.
Він дуже любив учитися. Ніхто так багато не читав, як він. До нього і в бібліотеці ставлення було особливе, йому давали такі книжки, які не всім давали.
Якщо вдасться нам зібратися на п’ятдесятиліття випуску, то добре б з’їхатися саме в Чайкіно — ото б повеселилися, потанцювали.
А можливо, і в «козла» ще зіграли...
Марія Молчанова (Чернігів): «Після школи санчата нав’ючиш — і в ліс по дрова»
— Життя у мене, я вам скажу, було погане. Тепер небагате, а тоді — ще гірше було. Так, до школи, звісно, ходила, але яка там школа: після уроків відразу санчата нав’ючиш — і в ліс по дрова. Поки дров привезу, поки розберу та впораюся — коли уроки вчити? От і не вчила. Все більше по господарству. Мамця стара у мене була, слабка.
До школи йду, а уроки не зроблені. Голова іншим зайнята. Я вже велика у перший клас пішла — яка там школа, коли гуляти хочеться! Сидиш і чекаєш, щоб урок скоріше закінчився і можна було на перерву швидше бігти.
Я і до сьомого класу не хотіла йти. Силоміць примусили. Вчитель наш, Степан цей, як його, от Господи, забула, хороший такий був учитель. Прийшов додому до мамці і умовив: мовляв, без освіти не можна. Вмовити-то вмовив, та тільки я все одно не вчилася. Вже не знаю, як і закінчила цей сьомий клас.
А потім відразу пішла працювати. Де тільки не горбатилася, а пенсію так собі пристойну й не заробила. Хіба це пенсія? Хіба це життя? Одна втіха, що недовго залишилося...
Олександр Дубина (Ростовська обл.): «У нас було одне завдання — ми виживали як могли»
— Діти воєнного часу — цим усе сказано. Ми, малолітні, майже всі були напівсиротами. І вогонь війни — найтяжча пам’ять дитинства.
Говорять: що дитина може запам’ятати? Але ж ні, є речі, які засідають у пам’ять на все життя.
Хто не пережив голоду, холоду, розрухи, той, звичайно ж, не зрозуміє ні нас теперішніх, ні тих, що на фотографії. У нас було одне завдання — ми виживали як могли. І його виконали.
Тож і зараз можна клас зібрати, ось так само посадити — фотографія вийде, я вам доповім, хоч і з пропусками, але це буде наш клас.
Я після семи класів пішов на власні хліби. Поїхав у Запорізьку область, в Криму працював. Потім повернувся до Чайкіна, звідси мене призвали в армію.
Після служби — це вже шістдесятий рік — разом з хлопцями поїхав до Сибіру. На тиждень тільки додому заскочив після трьох років відсутності, погостював — і в Кемерово. До речі, туди і сестра Льоні Кучми поїхала.
Ну а Кемерово край відомо який — шахтарський. Там і влаштувався, професію опанував. Ну а потім перебрався у Ростовську область.
Зустрічався недавно зі старими шкільними друзями, ще по Чайкіно. Так вони мені нагадали, що в дитинстві я чомусь хотів або міліціонером бути або пожежником. Та мало хто про що в дитинстві мріє — життя, воно саме все розставляє по своїх місцях.
Правильно дружина одного мого приятеля говорила якось, що, мовляв, в Чайкіно будуть і свої професори, генерали. А що — ми такі!..
Леонід Кучма: «Щоб піти сфотографуватися, позичив у сестри чоботи»
— Я точно не пам’ятаю, як робилося це фото. Знаю, що чоботи у сестри позичив. Їх треба було швидко повернути, так я сфотографувався — і бігом назад.
Про життя краще не говорити, а вчилися ніби всі непогано. Я всі предмети любив. Взагалі любив вчитися, мене тягнуло до школи. Все гриз і ковтав підряд, хай там що. По поведінці тільки трійка була.
Першим учителем був мій сусід, Тимошенко Степан Пилипович, потім — Коловорот.
Мрій великих у нас не було, крім хіба що вчитися добре і наїстися досхочу. Часи були такі, що не приведи Господи.
Відірвані від усього світу — навіть радіо не було. Електроенергія з’явилася перед святкуванням 50-річчя Радянської влади.
Для нас віконцем у світ був учитель. І багато хто з нас мріяв вивчитися і стати вчителем. На більше не вистачало фантазії.
Коли почали демонструвати перші фільми, всі мріяли бути Чапаєвими або розвідниками.
Розумію, сьогодні ми живемо не так, як хотілося б. Але так, як жили, — також було не життя.
До речі, у сільській бібліотеці переважна більшість книжок була українською мовою. Коли приїхав в 1955 році до Дніпропетровська, всі вивіски — також. А потім швидко зникли, бо русифікація проходила дуже наполегливо і кваліфіковано.
Однокласники завжди були, якщо можна так сказати, найближчими моїми родичами, з якими дитинство провів. Підтримую з ними стосунки і сьогодні. Обов’язково приїду і на 50-річчя випуску.
А нинішнім школярам — а їх у селі багато — радію. Бо коли є молодь, село живе і буде жити.
...І сказано було: це не час минає, це ми минаємо. Перший післявоєнний випуск Чайкінської неповної середньої школи 1952 року вже не може зібратися в повному складі. Але поки є тяжіння до рідного гнізда, поки живе нерозмінне багатство спільної па-м’яті, спільної юності — клас живий.
Є особлива велика мудрість у тому, що кожного року спо-кійно і велично, незалежно ні від чого, на зміну літу приходить осінь. І, підкоряючись цій же закономірності, серед сьогоднішніх учнів у якому- небудь з міст, містечок або сіл Вітчизни обов’язково є той, про кого через деякий час з повагою і гордістю буде сказано:
— Він з нашого класу!