У старовинному куточку Подолу, на розі вулиць Фролівська та Боричів Тік, стоїть будиночок під номером 5/43, пов’язаний з ім’ям історика Миколи Васильовича Закревського (1805—1871). На цьому місці колись містилася садиба Закревських. Тут, у батьківському будинку, «народився в місті Києві, на Подолі, поблизу Фролівського монастиря, у п’ятницю, о пів на четверту по полудні 9 червня 1805 року» майбутній історик, тут минуло його дитинство. Ще шестирічним хлопчиком Микола став свідком пожежі на Подолі: «Велика пожежа, що знищила 1811 року найкращу частину міста, ввергла батька мого, Василя Закревського, у бідність, скорбота розбила надії і життя цієї діяльної людини в її найкращому віці; вдова і син залишилися безпорадними…» Загинув під час пожежі і будинок Закревських, вони перезимували в льоху.
Навчався Закревський у Першій гімназії на Подолі; після пожежі 1811 року її перебазували на Печерськ, у Кловський палац. Відвідуючи з «1820 року колишню вищу Київську гімназію, мусив я шукати допомоги в самому собі, — згадував Микола. — На 16 році почав я давати з деяких предметів уроки, займатися репетиторством з товаришами і тим доставляти собі і матері своїй харч...» Не закінчивши гімназії, Закревський 1825 року вирушає до Петербурга. У 1828 році він повертається в Київ, знову вступає в гімназію, через рік закінчує її.
У Дерпті (Тарту) Закревський вивчає юриспруденцію, але закінчити університет не вдасться через постійну матеріальну скруту. Він учителює, викладає російську мову. Його не полишає ідея написання історії Києва, що заволоділа ним під впливом стислого «Описания Киева» М.Берлінського. У 1836 році, коли Закревському виповнився 31 рік, з’являється його перший «Очерк истории города Киева». Ця праця, що вийшла в Ревелі, залишилася майже непоміченою. Обставини не дозволяли Закревському здійснити масштабніше видання.
У 1840 році Закревський підготував доповнений і з акварельними малюнками рукопис «Летопись и описание Киева». Не сподіваючись видати свою працю, 1846 року історик віддав її у Санкт-Петербурзьку публічну бібліотеку.
Через більш ніж 120 років цей рукопис знайде киянка, яка шукала в архівах матеріали з історії Києва, — Лідія Антонівна Пономаренко. Схилившись над надзвичайною знахідкою, Лідія Антонівна з радісним хвилюванням читала супровідний лист-дарчу на рукопис: «Понад десять років займався я складанням історії міста Києва, моєї батьківщини; у міру сил своїх надав їй потрібну повноту, прикрасив малюнками власної роботи, а останнім часом доповнив і виправив її за найважливішими джерелами... Жаль, якщо мої труди і розвідки зникнуть у приватних руках, не принісши жодної користі моїм співвітчизникам... прийняття цієї малої лепти буде... винагородою за мою багаторічну і совісну працю».
Знайдений Пономаренко варіант твору Закревського відрізняється від опублікованих. Цікаві біографічні свідчення, залишені автором: «Жизнеописание Николая Закревского, автора сей книги». Рукопис ілюстрований виконаними з великим смаком авторськими акварельними малюнками з натури і копіями робіт інших художників. Пам’ятник хрещенню, перший міський театр, контрактовий дім, фонтан «Самсон»... Є акварельний портрет Закревського, виконаний 1839 року в Ревелі художником А.Пеуольдом (зберігається в Петербурзі).
Вийшовши 1847 року у відставку, Закревський із дружиною залишає Ревель. Кілька днів проводить у Петербурзі «для огляду в Публічній бібліотеці дорогоцінного «Остромирова Евангелия» і копіювання Києво-Софійської мозаїки з подорожі Бороздіна й Іванова». А в Москві історик мав можливість користуватися джерелами, не доступними йому під час служби в Естляндії. На початку ХIХ століття побутувала думка, що в Києві, через пожежі й руйнування, майже не збереглося старожитностей, «залишилися тільки давні місця і спогади». Праці Закревського довели неправомірність такого судження.
У 1848-му він приїжджає в Москву з підготовленим до друку новим виданням «Описание Киева» і віддає його в журнал «Чтения в Обществе истории и древностей российских». Але цензура не пропустила цієї праці. Десять років пролежав твір Закревського під сукном.
У 1858 році стараннями професора І.Бодянського друге видання з’являється на світ в московській університетській друкарні: «Летопись и описание города Киева», у двох частинах, доповнене. У додатку на 15 аркушах було вміщено плани Києва, таблиці й малюнки. Закревський удостоюється звання дійсного члена Товариства історії і старожитностей російських.
У 1864 році Закревський відвідає свою батьківщину, зробить кілька малюнків із фресок та інших старожитностей. Усе життя дослідник підтримує зв’язки з науковим світом Києва. Для Археографічної комісії Університету Св. Володимира він знімав копії документів про Київ, що зберігалися у приватних осіб, у Ревельському архіві (з початку ХV по ХVI століття). У рукописному відділі ЦНБ АНУ ім. Вернадського зберігається переписаний і подарований Закревським рукопис «Харатейный патерикон Печерский. Арсениевская рукопись (1406 г.) с дополнениями и вариантами. Переписал киевлянин Николай Закревский. Москва, июня 9, 1867 году», з додатком єдиної відомої фотографії Закревського в похилому віці.
Миколі Васильовичу вдалося зібрати величезну кількість матеріалів для нового видання книги. Він звертається до Московського археологічного товариства, голова якого граф О.Уваров допомагає історикові. Він дає Закревському можливість поїхати в Петербург для занять у Публічній бібліотеці й Археографічній комісії, не шкодує коштів на видання його праці.
Десятиліття знадобилося для виходу нового видання. Нарешті 1868 року на кошти Московського археологічного товариства виходить вельми грунтовна праця всього життя Закревського — двотомне «Описание Киева».
Сам автор писав: «Не думаю... що легко знайшовся б охочий, який, без будь-якої підтримки і винагороди, пожертвував би ...найкращими роками свого життя для написання такого твору, що не обіцяє жодної матеріальної винагороди. Це був, якщо завгодно, фанатизм свого роду...»
Праці Закревського, що містять важливі відомості з топографії Києва, копії документів, ілюстрації, сприяли розвитку історичної школи. Без них не міг обійтися жоден дослідник, який досліджував Київ. Їх цінував професор М.Максимович. Не втратили вони джерелознавчого значення і сьогодні.
Київ завжди жив у душі Миколи Васильовича. «Наближаючись до старості і піддаючись дедалі більше немочам, хотів би я знову переселитися на своє старе попелище біля могил моїх предків. Тут побачив я світ Божий і тут бажав би заплющити очі мої навіки. Досить поневірявся я на своєму віку, але батьківщина завжди вабила до себе. Непояснене і непереможне відчуття!»