Давню традицію проведення у високосні роки Олімпійських ігор було відроджено зусиллями французького барона П’єра де Кубертена — 1894 року створено Міжнародний олімпійський комітет, що має монопольне право вирішувати всі проблеми, пов’язані з організацією і призначенням Олімпійських ігор сучасності. Зокрема, саме МОК надає право проведення Олімпійських ігор місту, кандидатура якого вибирається таємним голосуванням з-поміж багатьох претендентів. Перші Ігри сучасності відбулися 1896 року в Афінах, і відтоді невпинно зростало їхнє значення — не лише спортивне, а й політичне. Згадаймо хоча б проведення Ігор 1980 року в Москві у розпал світового бойкоту СРСР, який розв’язав афганську війну. Дуже складна ситуація склалася у світі перед Іграми 1984 року в Лос-Анджелесі, бойкотованими вже Радянським Союзом і його оточенням. Сила-силенна політичних проблем виникла перед проведенням Ігор у Сеулі 1988 року.
Питання про вибір олімпійської столиці вирішується за шість років до наступної Олімпіади, щоб місто й країна могли підготуватися до грандіозного свята спорту, яке потребує мільярдних витрат і зусиль. Зараз проведення Олімпійських ігор настільки престижне, що на звання чергової олімпійської столиці претендують багато міст світу.
Місто, кандидатуру якого схвалено національним олімпійським комітетом цієї країни, подає заявку, де містяться гарантії дотримання Олімпійської хартії, підтверджені урядом країни. Тому певний подив викликала нещодавня заява голови Держкоммолспорттуризму України Валерія Цибуха про те, що Київ має намір запропонувати свою кандидатуру на проведення Олімпійських ігор 2016 року. Валерій Іванович поквапився, на десять років випередивши офіційний термін подачі заявки. Жодних переваг місту така поспішність не дає, а МОК — організація щонайсуворіших правил і принципів.
До того ж, практика останніх років свідчить, що Ташкент, Санкт-Петербург і Сочі висували в недалекому минулому свої кандидатури на проведення Ігор із суто кон’юнктурних міркувань, отримання широких повноважень у витрачанні муніципальних і державних коштів на пропаганду й пожвавлення будівництва в місті й околицях. Приклади, прямо скажемо, заразливі, але не найкращі для наслідування. Як з’ясували ревізори Міжнародного олімпійського комітету, у названих вище трьох містах ніяка підготовка до Ігор практично не велася, а кошти були витрачені величезні.