| ||
Любимов Іван Степанович |
Любимов Іван Степанович. Народився 25.3.1909 р. у Києві в сім’ї робітника. У військово-морському флоті з 1932-го. Закінчив військову авіаційну школу льотчиків і льотчиків-спостерігачів 1933 року.
Учасник Великої Вітчизняної війни з червня I941-го, командир 11-го гвардійського винищувального авіаційного полку гв. підполковник Любимов 9.10.41 р. у повітряному бою був тяжко поранений, у результаті чого втратив ступню лівої ноги. Після лікування домігся дозволу літати з протезом. До вересня 1943-го здійснив 109 бойових вильотів, провів 21 повітряний бій, особисто збивши вісім ворожих літаків. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 22.1.44 р.
У 1950 році закінчив Військову академію Генштабу. З 1973 р. генерал-майор авіації Любимов у відставці. Живе в Москві. Нагороджений орденами й медалями. Його ім’ям назване селище Любимовка (нині в межах Севастополя).
Серед експонатів Центрального військово-морського музею в Санкт-Петербурзі є трофейний пістолет, із яким пов’язана цікава історія.
Коли у вересні 1941 року німецькі війська підійшли до Перекопського перешийка, то для прикриття Північного Криму з повітря було створено авіагрупу. Базувалася вона на території Раздольненського району, і противник, треба віддати йому належне, застосував ефективну тактичну пастку. Німецькі винищувачі чатували момент повернення на аеродром радянських бомбардувальників і раптово налітали на них під час посадки.
Заступивши на бойове чергування, командир ескадрильї чорноморських винищувачів капітан І.Любимов помітив неподалік німецьку пару й відразу знявся в небо з веденим М.Авдєєвим. Незваних гостей відігнали, а пілот із підбитого Любимовим німецького винищувача врятувався з парашутом і сховався в стіжку соломи. Його швидко знайшли, допровадили на командний пункт. Під час обшуку вилучили пістолет і записну книжку з епіграфом «Хай допоможе Бог щастю!»
— Роби, небоже, то й Бог поможе, — резонно зауважив командир авіагрупи генерал Єрмаченков. — Утім, щастя не зовсім від вас відвернулося. Ви цілі, вашому життю в полоні нічого не загрожує.
Почувши це, льотчик люфтваффе збадьорився й попросив вручити асу, що збив його, свою особисту зброю — нагороду за хоробрість під час захоплення грецького острова Кріт. Прохання задовольнили. Так радянському офіцеру дістався трофейний пістолет, який став згодом музейним експонатом.
Наведений епізод був порівняно легкою перемогою Любимова. Попереду на нього чекали тяжкі випробування.
Киянин
Бій розгорівся стрімко. «Мессершмітти» напосідали на радянські бомбардувальники. Наші винищувачі відбивали атаку за атакою. Після короткої сутички до супроводу бомбардувальників повернулися лише літаки Любимова й Авдєєва.
Вийшли на бойовий курс і наштовхнулися на стіну вогню зенітної артилерії. Ось нарешті й ціль. Стулки люків відкрилися, і бомби пішли вниз. Завдання було начебто виконано.
Гойдаючи крилами, повз Любимова проскочив ведений і розворотом пішов угору. Роззирнувшись навсібіч, капітан зрозумів: німці підняли нову ланку з польового аеродрому. На кінцевий бомбардувальник навалилися два «мессери». Любимов поспішив їх відбити. До перехрестя прицілу підповзав силует ворожої машини. Залишилося трохи повернути — і... Але натиснути на гашетку капітан не встиг. У кабіні з тріском розлетілася приладова дошка. Ринули гарячі бризки антифризу. Любимов побачив: бомбардувальники переходили лінію фронту. Усе гаразд. Але очі заливала кров із рани на голові. Провів долонею по окулярах, посвітлішало. І раптом гострий біль обпік коліно та стегно: осколки ворожого снаряда пошматували праву ногу. Певне, вдарили ззаду.
Машина почала хилитися набік і втрачати висоту. Довелося сідати посеред відкритого на всі чотири сторони кримського степу. Десь близько лінія фронту. Капітан натужно звівся на руках і перекотився через борт.
Проте німець не дав пораненому спокою. Наростаючий гуркіт мотора переріс на виття пікіруючого «мессера». Смикнуло й ніби вогнем обпекло ліву, здорову, ногу.
Крилатий каратель пішов на друге коло. Любимов заповз під захист мотора, звідти лилося гаряче масло, витяг із реглана пасок і наклав джгут. А за спиною знову наростало знайоме ревіння ворожого літака. Прикрившись парашутом, капітан притиснувся до землі. Фашист розвернувся і промчав зовсім низько: чи то патрони скінчилися, чи то вирішив, що вбив свою жертву. Любимов на все життя запам’ятав цей «Мессершмітт» із драконом і цифрою 21 на борту.
Коли стало тихо, Іван виповз з-під машини й, розірвавши сорочку, заходився бинтувати рани. Та щойно торкався відтятої ноги, непритомнів. Отямився вночі. Кричав щосили, але власний голос здавався йому далеким. Певне, не кричав, а хрипів. Вистрілив. Нічна тиша вибухнула і знову зійшлася над ним. Потім знову і знову натискав на спусковий гачок. Аж ось почувся кінський тупіт, і на тлі неба виник силует вершника.
Кінь зупинився. На ньому маячила людина.
— Хто?! — з тривогою запитав Любимов вершника.
— Боюся, дядечку...
— А ти не бійся, я свій. Допоможи, синку, підвестися.
Хлопчик підвів коня, аби підсадити на нього пораненого.
Любимов отямився весь забинтований. Біля ліжка сиділи комісар та інженер ескадрильї.
— Ледве знайшли. Як самопочуття?
— Як бачите...
— Наказано допровадити тебе в головний госпіталь.
Після кількох місяців лікування довелося освоювати протез, наново вчитися ходити.
Цілими днями Любимов тренувався ходити. За цим заняттям його й застав полковий друг Давид Ніхамін. Він повідомив, що командуючий ВПС розпорядився відправити капітана до рідних у Чистополь (влітку 41-го вони були евакуйовані за Волгу). Зрадів Іван, що невдовзі побачить родину. Але в серце закралася тривога: раз проводжають, виходить — непотрібний.
Повернувся в полк через дев’ять місяців. Знайшов своїх однополчан на Кавказі. Його зустріли командир Павлов, комісар Пронченко, начальник штабу Михайленко, льотчики, техніки. Вигуки, обійми. Наум Павлов довго вертів капітана й нарешті вимовив:
— Та ти ж зовсім герой! Хоч зараз у політ!
Справді, за кілька днів Любимов сказав:
— Час би й мені в політ.
Павлов подивився на нього з таким подивом, ніби вперше бачив.
— Ви ж обіцяли... — нагадав йому Любимов.
— Ну що ж, що обіцяв... Ось попрацюєш на штабній роботі, а там подивимося, поки що пробиватиму у верхах.
Увесь цей час Любимов тренувався на велосипеді. Злість, бажання помститися перемагали біль.
Одного разу командир полку поплескав по плечу:
— Ну, Степаничу, техніку пілотування, вважай, проведено. Тепер можна і в повітря.
Наступного дня Любимов знявся в повітря, зробив три кола і три посадки. Усе в нормі.
Людина знову придбала крила. Він кидав машину в піке, штопор, вертів «бочки» й решту фігур вищого пілотажу. Інакше кажучи — міг воювати.
Увечері від командуючого ВПС надійшла радіограма: «Вітаю Любимова з поверненням у стрій». А слідом за нею друга, з повідомленням, що йому присвоєно звання майора й він призначений штурманом.
Одного разу ПСОЗ (служба повітряного спостереження, оповіщення та зв’язку) повідомила, що з боку Новоросійська з’явилося два ворожих винищувачі. Зважаючи на все, це були «мисливці» («Вільне полювання» — спосіб бойових дій одиночного літака (пари, ланки) з виявлення та знищення літаків противника у повітрі. — Авт.) Група Любимова швидко злетіла і стрімко пішла на зближення з ворогом. Іван не повірив своїм очам: на фюзеляжі «мессера» «дракон» і цифра — 21!.. Ось вона, довгоочікувана мить!
Вони йшли на зустрічних курсах. Першим відкрив вогонь фашист. Іван контратакував і з задоволенням стежив, як червоні спалахи розфарбовували машину ворога. Майор узяв на приціл кабіну. Навіть крізь свист і гуркіт мотора почув рокіт своєї гармати. «Мессершмітт» повалився на крило. Іван востаннє побачив цифру 21.
Лондонець
Бейдер Дуглас Роберт Стюарт народився 21.2.1910 р. у Лондоні. Після того, як закінчив 1930 року авіашколу другим на курсі, льотчика лейтенанта Бейдера направили у винищувальну ескадрилью в Кенлі. Невдовзі він став майстром вищого пілотажу: виконував повітряні трюки над натовпом приголомшених глядачів, а з особливим шиком вертів «бочки» на висоті 15 метрів від землі.
14 грудня 1931 року під час виконання «бочки» на літаку «Брістоль» ліве крило його машини зачепилося за землю. З купи металу витягли непритомне тіло пілота. Стюарту ампутували обидві ноги — одну вище, а другу нижче коліна. Після операції, дізнавшись, що став безногим калікою, Бейдер спочатку вирішив накласти на себе руки. Але він любив небо!
Бейдер прийняв безпрецедентне рішення — знову повернутися в повітря. Отримавши протези, спочатку навчився ходити, потім керувати автомобілем і навіть танцювати. Уже в липні 1932 року він здійснив неофіційний політ на двомісному Авро-504. Перед ним у кабіні сидів його друг, який від злету до посадки уважно стежив за польотом. Але, незважаючи на схвальний відгук Центральної школи пілотажу, лікарі заборонили безногому льотчику злітати в повітря. 1933 року його звільнили з Королівських військово-повітряних сил Великобританії, й він отримав пенсію за інвалідністю. До осені 1939 року Бейдер працював у нафтовій компанії «Шелл».
Розпочалася Друга світова війна. У жовтні 1939 року Бейдер пройшов усі лікарсько-льотні комісії й був посланий пілотом у винищувальну ескадрилью. Невдовзі він став командиром ланки, а потім очолив ескадрилью, отримавши звання майора авіації. Уже в чині командира авіакрила його представили до звання підполковника. Бейдер був не лише відважним льотчиком, а й відмінним повітряним стрільцем, холоднокровним, розважливим, упевненим у собі, своєму літаку та зброї.
9 серпня 1941 року, б’ючись наодинці з шістьма винищувачами ворога, Бейдер збив два літаки. Перевага німців була значна, і зрештою вони збили англійця. Бейдер покинув ушкоджену машину з парашутом. Це було щасливе приземлення, в нього залишився лише один протез.
Винищувач-мисливець, безногий каліка Бейдер, підбитий німцями на території окупованої Франції (до літа 40-го Англія та Франція були союзниками), потрапив у полон і зробив сенсацію серед льотчиків люфтваффе. Коли в Лондоні дізналися, що англійському пілоту потрібен другий протез, через кілька днів (13 серпня) на літаку «Бленхейм» йому скинули такий протез з парашутом на аеродром у Сент Омер. Після цього Бейдер кілька разів намагався втікати (!), але безрезультатно.
Табір військовополонених Кольдиц, у якому він перебував, визволили 14 квітня 1945 року американські війська. Бейдер розпочав безуспішні спроби знову повернутися в бойову авіацію. Після війни він одержав звання полковника і став командувати школою льотчиків-винищувачів.
Після звільнення з ВПС повернувся на роботу в компанію «Шелл», де отримав високу посаду й особистий літак. Кавалер багатьох найвищих бойових нагород. Про життя Бейдера Дугласа Роберта Стюарта написано чимало книг і поставлено повнометражний кінофільм.