Кирило Щолкін — місто і людина

2011 рік видався знаковим для атомної енергетики: аварія на японській атомній станції Фукусіма, 25-річчя трагічних подій на ЧАЕС і ще одна подія, витоки якої започатковуються 17 травня 1911 року в місті Тифлісі, де в сім’ї землеміра Щолкіна народився маленький Кирило - особа, засекречена в СРСР протягом майже півстоліття.

На кінець Другої світової вій­ни, коли світ був чітко поляризований двома потужними наддержавами і двома політичними системами, існували два конкуруючі проекти.

Манхеттенський проект і його учасники, включно із союзниками та ученими з Велико­британії, Італії, Данії й Німеч­чини, котрі випробували перші атомні бомби у США і застосували їх у Японії 1945 року. Очолювали проект Леслі Гровс, Роберт Оппенгеймер і Енріко Фермі.

Так званий Урановий проект СРСР, що завершився випробовуванням першої атомної бомби РДС-1 на Семипалатинському полігоні 29 серпня 1949 року (і поклав кінець ядерній гегемонії США), очолили радянські учені, чиї імена були засекречені.

Сьогодні відомо, що з усіх учасників цього атомного проекту (а їх аж 841), нагороджених орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора та Знак Пошани, лише кілька були не­одноразово удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. В їх числі - Ігор Васильович Курча­тов, науковий керівник атомного проекту; Юлій Борисович Харитон - Головний конструктор атомної і термоядерної зброї; Кирило Іванович Щолкін - перший заступник Головного конструктора; Яків Борисович Зельдович - начальник теоретичного відділу; Микола Леоні­дович Духов - заступник Голов­ного конструктора.

У ті безумні роки гонки озброєнь повна анонімність справді геніальних відкриттів компенсувалася дачами з обстановкою, автомобілями та подвійними окладами, якими в СРСР могли похвалитися одиниці. Але для фанатів своєї справи, котрі поклали на вівтар науки власне здоров’я і власне життя в засекречених містах Челябінськ-70 або Арзамас-16, це навряд чи мало особливе значення.

На наступному, термоядерному, етапі до розробників і конструкторів в Арзамасі-16 і Лос-Анджелесі приєднався молодий геніальний Сахаров, а за океаном - Кістяковський, Бете, Толмен.

Перші водневі бомби у США підірвали в 1952-му, їхня потужність перевищувала вибух у Хіросімі більш ніж у 1000 разів. У СРСР термоядерний вибух здійснили менш ніж через рік, 1953-го. Великобританія провела власні випробування у 1952 році, а Франція - у 1956-му. Так виник перший «ядерний клуб» світових держав-переможців. Сьогодні до нього входять уже 10 держав, а третя світова війна стала у принципі неможливою.

Цілком імовірно, що розстановка сил у світі склалася б інакше, якби в Тифлісі навесні 1911 ро­ку не з’явилася на світ воістину геніальна людина, про яку кілька днів тому сказав у своєму привітанні президент НАН України академік Б.Патон: «Від імені Національної академії наук України сердечно вітаю урочисті збори, приурочені славному ювілеєві - сторіччю від дня народження К.Щолкіна, видатного ученого, тричі Героя Соціаліс­тичної Праці, лауреата Ленінсь­кої і Державної премій, члена-кореспондента АН СРСР, ученого-фізика, активного учасника і виконавця Атомного проекту СРСР».

Прозвучало це привітання не в Києві, не в Москві і не в ро­сійсь­ких містах Саров чи Снє­жинськ, де жив і працював К.Щолкін, а в маленькому молодому місті на Кримському півострові з чисельністю населення всього 12 тисяч жителів, якому судилося бути тісно пов’язаним із ім’ям К.Щолкіна, а точніше - носити його ім’я.

Зв’язки знаменитого ученого з Україною не обмежуються містом енергетиків Щолкіне. 1924 року його сім’я переїхала в кримське місто Курасубазар, попоїздивши по світу - від міста Ерівань до батьківщини батька, міста Красного у Смоленській області. У 17 років Кирило вступив на фізико-технічний факультет Кримського педагогічного інституту в Сімферополі, працював у Криму.

Не відав молодий учений, що доля визначила йому тісний зв’язок із цією землею.

Місто Щолкіне - одне з наймолодших в Україні, його засновано 1978 року, через десять років після смерті К.Щолкіна. Спочатку тут побудували селище міського типу. Засновники міста енергетиків вирішили, що ім’я фізика-атомника підходить, і з 1982-го місто носить його ім’я. Тоді ж розпочалося і будівництво Кримської АЕС.

Будову було оголошено всесоюзною ударною, сюди з’їжд­жалися з усього Союзу будівельники та учені (ядром населення мали стати молоді спеціалісти-атомники, випускники київських вузів, котрі мали досвід роботи на діючих українських АЕС). Виросли дитячі садки, школи, торгові центри, відділення зв’язку, кінотеатри...

Чорнобильська катастрофа і політичні зміни в країні виявилися фатальними для молодого міста: будівництво Кримської АЕС, яке, за неофіційними даними, коштувало державі понад 800 млн. дол., 1987 року практично зупинилося. 1989 року його було офіційно заморожено на стадії 80-відсоткової готовності, оскільки ділянку, на якій будували, визнали геологічно нестабільною.

До речі, згідно з висновком Інституту фізики Землі АН СРСР, півострів Казантип віднесено до шестибальної зони сейсмічності (1975 р.), а для міста Щолкіне розрахункова сейсмічна інтенсивність становить 8 балів за шкалою MSK-64. Сейс­мічність території (8 балів) оцінюється як чинник, малопридатний для будівництва (згідно з наказом Державного комітету України з містобудування від 17.04.1992). Напрошується запитання: куди дивилися, коли проектували?

У сумній історії закриття атомної станції велику роль зіграли протести «зелених» і шокова реакція населення, приголомшеного чорнобильськими подіями.

1991 року ліквідували дирекцію Кримської АЕС, хоча машинний зал турбінного цеху блоку №1 був укомплектований на 100%, а його будівельна частина наближалася до завершення. Тоді розпочалися поставки обладнання для блоку №2, на станцію було доставлено сам реактор, хоча палива так і не завезли.

Прямі й непрямі втрати від закриття станції важко підрахувати. Можна навести один показник: якби Кримська АЕС була введена в експлуатацію, бюджет Криму і України міг би отримувати 2 мільйони гривень щодня, починаючи з 1991 року, за 20 років загальна сума становила б
14 мільярдів 600 мільйонів гривень.

Була ідея використати недобудовану АЕС як навчальний центр для підготовки диспетчерів атомних станцій, але планам передачі її різним відомствам не судилося реалізуватися: перед країною стояло питання виживання, коштів не було, і про станцію забули.

Наприкінці 1980-х у Щолкі­ному мешкало до 30 тисяч чоловік, сьогодні чисельність людей, залишених виживати на необжитому березі моря, зменшилася до 10-12 тисяч.

Старожили міста пройшли, так би мовити, і Крим і Рим: наприкінці 1990-х - на початку 2000-х у квартирах не було опалення навіть узимку: місто не мало коштів на закупівлю палива для величезної котельної атомної станції, яка до того обігрівала Щолкіне.

Місцеві жителі стверджують, що в 1990-х відсоток самогубств у Щолкіному був найвищим у Криму, хоча перевірити цю статистику, звісно, неможливо.

Величезні зруйновані корпуси атомної станції розграбували (на щастя, реакторний корпус надійно ізольований, а сам реактор вивезений до Росії). Населення, і насамперед ті, хто мав доступ, «приватизовували» кольорові метали, кабелі, обладнання.

Загальну картину довершив розвал сонячної електростанції (на території СЕС, кажуть, можна й сьогодні натрапити на осколки рідкісних у виготовленні дзеркал, а містяни розповідають про зрізану на металобрухт башту з котлом і розібрану рейкову колію). Зупинення приблизно двадцяти вітрогенераторів поставило останню крапку в цій історії.

Останніми роками місто почало динамічно розвиватися, зокрема і як курорт. У цьому не останню роль відіграють ініціативні люди, фанатично віддані Щолкіному, до яких належать міський голова Володимир Шкалаберда і депутат міської ради, директор КП УК «Щол­кінський індустріальний парк» Сергій Варавін, які організували приїзд багатьох відомих учених з різних країн на Міжнародну конференцію «Щолкін і Атомний проект СРСР: від енергії руйнування до творення».

Сьогодні це заповідне місце стає популярним серед інвесторів, зацікавлених у розвиткові регіону. На конференції були представлені найцікавіші проекти, наприклад проект рекреаційного комплексу «Арабатська миля» (автор Олександр Пла­хов), удостоєний ювілейної медалі «Енергія творення». Найяск­равішою подією конференції стала участь у її роботі близьких родичів Кирила Івановича Щолкіна - сина, доньки, внуків. Саме синові, Феліксу Кириловичу Щол­кіну, було доручено відкрити пам’ятну меморіальну плиту, встановлену з нагоди сторіччя від дня народження його батька.

- Безперечно, мій батько був високообдарованою творчою особистістю, - розповідає Фелікс Щолкін. - Творчість була його життєвою потребою, його завж­ди супроводжував успіх. 1955 ро­ку він був призначений Гене­раль­ним конструктором і науковим керівником нового ядерного центру на Уралі в м. Снєжинську. Цей центр створив надпотужний водневий заряд, який 1957 року було встановлено в ракету Корольова. Робота однією з перших у країні удостоєна Ленінської премії. Вперше в історії держави було створено «меч відплати» величезної космічної потужності, здатний за лічені хвилини покарати агресора в будь-якій точці земної кулі.

Батько завжди ставив перед собою високі цілі, не боячись труднощів і долаючи їх завдяки одержимості в праці та натхненній пристрасті до пізнання суті явищ. Тільки люди з такими рисами могли конкурувати в гонці ядерних озброєнь із Америкою, яка зібрала в себе 12 нобелівських лауреатів - фізиків з усього світу.

Колосальне фізичне й моральне напруження за 13 років роботи над атомною і водневою
зброєю підірвало здоров’я батька. 1960 року він пішов на пенсію за станом здоров’я. Однак і тоді він не перервав досліджень, а, навпаки, розширив їх коло. Він зробив відкриття в газовій детонації, відкрив нестійкість плоскої детонаційної хвилі. Результати його роботи у статтях і книжках обійшли весь світ. Книжку «Фізика мікросвіту» видано в багатьох країнах, включно з Японією...

Про внесок К.Щолкіна у віт­чизняну науку говорили у своїх виступах на конференції член-кореспондент НАН України Г.Лисиченко, представник Тав­рійського національного університету, професор, доктор фізико-математичних наук В.Бер­жанський, професор, доктор фізико-математичних наук Л.Ри­балкін (Москва) та багато інших.

Не судилося місту імені Щолкіна стати великим промисловим містом енергетиків. Зате збереглася для нащадків дивна перлина природи - мис Казан­тип, який упродовж десятиліть отримував різні статуси: пам’ятки природи - 1964-го, заповідного урочища - 1980-го, державного заповідника - 1998-го і заповідника міжнародного значення - в наші дні. Назва «Казантип» - тюркського походження, в перекладі означає «Дно казана». Дивно, але й сам мис, розміщений у північній частині півострова, схожий на котлован діамет­ром близько трьох-чотирьох мет­рів.

Місто Щолкіне, яке виросло поруч, розміщується на «трикратному» півострові - Кримському, Керченському і Казантипському. Тут є солоне озеро Акташ, мальовничі скелі, заповідник, на території якого можна зустріти рідкісні види птахів, тварин і рослин.

Учені підрахували, що тривалість сонячного світла в цих місцях становить 2300-2350 годин на рік і наближається до показників Євпаторії.

Археологи теж люблять ці місця. Частина півострова називається «Археологічним узбережжям», навколо височить багато курганів. Поблизу села Нововідрадного (на схід від півострова Казантип) і Узунларсь­кого валу проводять розкопки так званої Нововідрадненської садиби і Семенівського поселення (II - III ст. до н.е.), а також городища (IV ст. до н.е. -
VI-VII ст. н.е.).

Є в міста імені Щолкіна ще одна відмітна риса: місця катастроф, патогенні зони, занедбана атомна станція приваблюють творчих людей. Чи то фантастичний колорит того причиною, чи якісь незвичайні енергії підживлюють людей мистецтва, але знаменитий мис Казантип, біля якого побудовано місто енергетиків, уже давно славиться своїми легендами та історіями.

Не випадково влітку 2008 ро­ку саме тут проходили зйомки гучного фільму Федора Бондар­чука «Залюднений острів» за творами А. і Б. Стругацьких. Чи­мало сцен цього фантастичного фільму знімали в околицях Казантипа, що надало картині певного духу постцивілізації.

До цього, з 1993-го по 1999 рік, у передмісті Щолкіного проводився щорічний фестиваль електронної музики «КаZaнтип», організований однією російською асоціацією віндсерфінгу. Цей фестиваль запам’ятався містянам грандіозними рок-виставами з лазерними ефектами на морському березі, змаганнями яхт і віндсерферів, також нічними дискотеками у приміщенні так і не запущеного атомного реактора Кримської АЕС.

На щастя для місцевих жителів, приголомшених шокуючою поведінкою юних учасників фестивалю, молодіжний «КаZaнтип» із 2000 року перемістився в село Поповка під Євпаторією, зберігши свою назву.

А тим часом навіть на даху АЕС, яка ніколи не працювала і вже почала руйнуватися, час від часу проводяться молодіжні дискотеки всіляких напрямів.

Туристичні агенції, природно, обігрують цей екстремальний вид розваг, описуючи його у своїх путівниках, щоб принадити відпочивальників.

Казантип стає меккою для любителів гострих відчуттів, велику роль у чому відіграють і асоціації з фантастичними книжками та фільмами, і розповіді про те, що нібито всі пострадянські фільми-катастрофи знімали саме тут.

Відвідують ці місця й сучасні «сталкери» - мисливці на кольоровий метал та рештки обладнання станції. А для фотохудожників тут взагалі дивовижна натура, тому приїжджають на Казантип не не лише аматори, а й знамениті профі.

Вже третій рік у Щолкіному проводять міжнародний фестиваль літератури «Слов’янські традиції» та кримський фестиваль «Казантип поетичний».

Саме цей фестиваль завершив роботу конференції презентацією книжки «Щолкіне - місто позитивної енергії», до якої увійшли унікальні матеріали про життя видатного ученого
К.Щолкіна, сторіччя з дня народження якого нині відзначає весь науковий світ.