Успіх людини - це всебічне і повне життя у Світі, подарованому Богом, а не вміння "викручуватися" у світі, вигаданому людьми.
Так говорив вуйко Дезьо
Кожна людина намагається пояснити довколишній світ. Цьому присвячено багато праць. Але основні з них не опубліковані, бо не написані. Коли людині вдається зрозуміти природу Світу, то з цим знанням приходить усвідомлення того, що будь-які зусилля пояснити - зайві.
Я розумію всю марноту даного тексту, але цей висновок правдивий лише до того моменту, як з'явиться читач.
Ми всі є частиною енергетичного універсуму. Визначити універсум інструментарієм вживаних нами понять неможливо, він - це Все, а визначити - завжди означає обмежити. Для нього не існує навіть поняття "частина", хоча б тому, що простір і час є лише вигадкою, онтологією відображення людини.
Людина відображає універсум - так "виникає" довколишній світ. Відображення формуються як епізоди. Ця обставина створює "попередній" і "наступний" епізод. Так виникає час. Між епізодами завжди є різниця, їх елементи змінюють свої розташування. Так виникає простір.
Якщо людину на тривалий час залишити в ізольованій абсолютно темній кімнаті, то згодом у неї зникають поняття простору й часу: епізод, що формується її відображенням, залишається статичним і "німим", у сенсі обміну інформацією, якщо не втручається пам'ять про попередні епізоди й не починають вибудовуватися епізоди-галюцинації.
Довколишній світ - це відображення енергетичного універсуму, яке створює людина. Для нас воно є сукупністю кольорів, звуків, запахів, дотиків, смислу слів. З огляду на особливість природи такого відображення, панівним чинником побудови довколишнього світу людиною є зір. Для кажана довколишній світ - це насамперед сукупність якихось силуетів, що формуються відбитою хвилею, надісланою у простір самим кажаном. Для собак - це вже сукупність запахів, що доповнюються зображеннями та іншими факторами. До речі, мабуть тому собаки так журливо дивляться на нічне зоряне небо й виють на Місяць, що бачать їх, але не відчувають запаху - основного фактора побудови їхнього довколишнього світу.
Відображення-епізоди людина починає пояснювати, тобто будувати моделі довколишнього світу. Поняття простору і часу - елементи всіх таких моделей.
Будь-яка модель завжди є лише наближенням довколишнього світу. Вона - омана, хоча б тому, що в кожній моделі нехтується незліченна кількість зв'язків неподільного, неперервного і неосяжного універсуму й відображення як його "частини".
Процес побудови людиною моделі довколишнього світу - найповніше визначення культури. Чим багатша модель, тим досконаліша матриця культури, яка забезпечує координацію між довколишнім світом і моделлю світу.
Усе зазначене ми можемо визначити як Задум, неподільною й нерозривною "частиною" якого є Задум щодо людини. Задум формує логіку, з якої виникають, постійно змінюються й зникають спонтанні порядки. Логіка-Слово задає спонтанні порядки, які вдається людині відобразити в картині довколишнього світу.
Коли людина починає моделювати й перетворювати довколишній світ, проявляється задум самої людини. Він передбачений у Задумі: "Бог створив нас подібними до Себе, але дозволив бути собою". Задум людини деформує первинну логіку-Слово, відтак виникають нав'язані порядки. Вони можуть бути продовженням спонтанних порядків - культура, а можуть і суперечити їм, заходити в конфлікт із ними, - контркультура.
Нав'язані порядки, особливо в другому випадку, завжди потребують додаткових зусиль із боку людини та ресурсів із боку довколишнього світу. Це, власне, і є найзагальнішим поясненням екологічних катаклізмів, кліматичних змін, зникнення екосистем тощо. Нав'язані порядки самої людини, що антагоністичні логіці Задуму стосовно неї, - контркультура, - призводять до ресурсного виснаження довколишнього світу. Спонтанні порядки - це еволюція системи відповідно до наявної логіки. Коли ми розливаємо на якійсь поверхні воду, то згодом помічаємо, що на ній утворюються калюжі. Ці калюжі - спонтанні порядки, що виникли з логіки системи, а такою логікою є правило, згідно з яким вода завжди прагне зайняти положення з мінімальною потенціальною енергією. Відтак, спонтанними порядками є рівчаки, ставки, озера, річки, моря.
Перенесемо висновки, зроблені нами щодо зазначеної картини довколишнього світу, на людське суспільство як одну з його моделей. Як і в наведеному прикладі, на ринку також виникають спонтанні порядки: грошова система, міра ваги і довжини, заводи і фабрики, місця стихійної торгівлі, базари, магазини, супермаркети, монополії та інше. Вони всі виникають із логіки ринку, а вона, подібно до мінімізації потенціальної енергії, полягає в мінімізації транзакційних витрат.
Спонтанні порядки в суспільних відносинах виникають як солідарні дії груп, мас, спільнот, суспільства. Це історично сформовані школи, лікарні, фахові цехи, профспілки, шахові клуби, правозахисні організації тощо, і мова - як найвищий спонтанний порядок спільноти. Їхня логіка визначається об'єднавчою проблемою, метою, а обов'язковий чинник успіху - довіра, подібна до правил мінімуму енергії й транзакційних витрат. Лише з тією відмінністю, що спонтанні порядки суспільства виникають і стають стійкими зі зростанням рівня довіри.
Спонтанні порядки держави - це її інститути. Вони є продовженням логіки, з якої з'являється сама держава. В будь-якій спільноті виникає невротизація, пов'язана зі взаємодією людини з невідомою їй дійсністю. Якщо цю невротизацію не вдається сублімувати, вона перетворюється на агресію, яка веде до самознищення спільноти. Інструментами сублімації неврозу є робота, творчість, міфотворення, табу, традиції: все разом - матриця культури. Несублімований невроз потрібно придушити, бо він - загроза існуванню спільноти. Так виникають спонтанні порядки, які згодом стають інститутами держави. Відповідно до своєї філософії, ці інститути мають легалізувати власність і захищати від зовнішнього ворога. Страх втратити майно і свободу - один із визначальних. Зовнішня агресія - це інша культура, інша координація у світі, що призводить до втрати впевненості в майбутньому і викликає постійну невротизацію та стрес.
Ідеальною є ситуація, коли спонтанні порядки ринку, суспільства й держави доповнюють один одного і формують неконфліктний суспільний договір. У такому суспільному договорі завжди існуватимуть суперечності, бо вони - основа поступу. Але це будуть компетентні розбіжності, які можна усунути в рамках суспільного діалогу, а не методами насильства.
Такий ідеальний суспільний договір можливий тоді, коли спонтанні порядки кожного з секторів діють у рамках своєї логіки, з якої й виникли. Довіра - запорука його виникнення, бо мінімізує економічні, політичні, суспільні та побутові транзакційні витрати, в чому й виявляється її універсальний феномен.
Зважаючи на особливості відображення та пояснення довколишнього світу, все, що створене людиною, є моделлю, тобто оманою. Тому будь-яка дія людини, у сенсі тлумачення дійсності, буде неповною, а тому помилковою, бодай на якомусь значному горизонті часу. Вона може бути хіба що доктриною певного моменту.
Коли людина зосереджена на гармонізації своєї моделі зі спонтанними порядками довколишнього світу - це креативний процес. Його не слід плутати зі спробами людини знайти гармонію власної моделі з моделями інших людей, - це не креатив, а самообман. Сума помилкових уявлень може народити тільки ще одне помилкове уявлення.
Головне призначення моделі-омани - сублімація неврозу, викликаного невідомою дійсністю. Модель - спосіб цю дійсність пояснити. Ось тут і зосереджений надзвичайно важливий момент: головне - не точно відобразити дійсність у моделі, а переконливо заспокоїти людину. Точно відобразити дійсність неможливо в принципі: довколишній світ суть енергетичний універсум - безперервний, неподільний і незбагненний, а модель завжди епізодична (наш спосіб відображення), дискретна й фрагментарна. Вона неповна і кришить довколишній світ. Тому важлива не так точність моделі світу, як її терапевтична дія.
Виходячи з цього призначення, здатність мислити й моделювати можна вважати механізмом виживання людини. У спільнотах, які її набули, вдавалося краще сублімувати невроз, пояснюючи як завгодно природу виникаючих страхів. Це вберігало такі групи від переходу неврозу у внутрішню агресію, що знищувала спільноти, які механізму мислення й моделювання не набули.
Сучасна урбанізована людина, опинившись поза містом (у селі, туристичному поході тощо), продовжує моделювати свою дійсність, координувати її зі спонтанними порядками довколишнього світу. Так, вона при цьому використовує урбанізований комплекс фіксованих дій і установок, які передаються їй із покоління в покоління, але цей комплекс виступає лише інструментом.
У сучасному ж місті більшість людей перебуває в матриці вже заданої моделі. Вони не суб'єкт, а об'єкт моделювання. Свою дійсність вони координують не зі спонтанними порядками довколишнього світу, а з нав'язаними порядками моделі. Якщо запропонована містом модель виявиться неправильною, то, в сенсі культури, таке життя людини стає порожнім, а така координація - стає контркультурою.
Таке життя сучасного постіндустріального суспільства. Капітал у ньому координується не із власністю, а з моделлю власності. Причому ця модель актуалізується тільки у спеціально культивованих умовах. Різні торгові марки, бренди, деривативи, які коштують десятки мільйонів доларів, перестають бути капіталом, щойно зникає відповідний інформаційний супровід. Це - квазікапітали.
Контркультура у просторі капіталів негайно призводить до деформацій у політичному житті: партії більше не обслуговують народ, вони служать моделі народу - створеному електорату.
Зрікаючись спонтанних порядків довколишнього світу на користь нав'язаних порядків моделі, змінюючи вектор своєї координації, людина перетворюється на "квазілюдину", а її зв'язок із зовнішнім світом - культура - заміщується контркультурою моделі. Однак така підміна смислів перестає вирішувати фундаментальне завдання сублімації неврозу - питання виживання суспільства. У матриці контркультури соціум, об'єднаний раніше логікою довколишнього світу, розпадається й атомізується, перетворюючись на сукупність "квазілюдей". Це і є кінець культури.
У таких умовах інститути громадянського суспільства не ведуть діалог між владою, бізнесом та суспільством, а обслуговують спеціально культивовані умови моделі. Саме в їхніх оцінках та інформаційному супроводі витвори контркультури перетворюються на квазікапітал.
Найбільші виклики майбутньому нашої цивілізації полягають у тому, що модель довколишнього світу, дійсності, збочена абсолютизацією ресурсної доцільності, починає сама продукувати вигадані контрольовані страхи, щоб обґрунтувати власні концепти накопичення та абсурдні витрати на їх забезпечення. Таке відчуження моделі дійсності від самої дійсності стає фатальним, бо модель починає формувати в людині комплекс вивченої безпорадності перед дійсністю.
Не людина в довколишньому світі - культура, а модель світу, що приносить ресурс, - контркультура, - стає онтологією сучасної цивілізації.
Вихід із такої ситуації може полягати лише у зміні моделі дійсності, а не в подальшому накопиченні ресурсів, бо естетика нав'язаного попиту не спростовує відсутності якості. Необхідно змінювати матрицю культури, яка дійсність інтерпретує в уявлення про дійсність, змінювати принципи формування самої матриці. Такі нові культурні матриці можуть бути віднайдені, сформовані лише на новій технології мислення. Це має бути мистецтво як технологія синтезу. Тільки на їх основі людству вдасться створити такі моделі дійсності, які, сублімуючи страхи довколишнього світу, не витворять страхи нові - "рукотворні". Для цього знадобиться змінити нинішню міру буття. Ресурсне забезпечення як інструмент подолання страхів, що оточують людину, слід буде зрозуміти як накопичення енергії приватної ініціативи та солідарних дій, об'єднаних навколо позитивних мотивацій піклування, довіри та доброчесності, а не як матеріальне збагачення за рахунок монопольного придушення конкуренції, нав'язаного попиту та зманіпульованого соціального замовлення. Це буде найвищим змістом мистецтва як інструменту матриці культури, яка знову скоординує відчужені нині модель дійсності та дійсність.
Страхи дійсності потрібно долати не матеріальними ресурсними накопиченнями, що обертаються "рукотворними" страхами моделі, а симфонією моделі і дійсності, їх синтезом. Тоді, в такій гармонії, "мед на ножі", що пропонує сучасна цивілізація людині, вдасться сублімувати в "мистецтво "меду".
Наш Всесвіт - це еволюція спонтанних порядків, які реалізують, втілюють наявні логіку. Первинну логіку-Слово ми іноді називаємо "Великим вибухом".
Спонтанні порядки, постійно виникаючи, змінюють локальну логіку, в якій існують. Це самоузгоджено приводить до формування нових спонтанних порядків: у цьому й полягає сенс еволюції.
У цей процес людство починає втручатися створенням власних нав'язаних порядків. Доки таке втручання є продовженням порядків спонтанних, ми маємо гармонію, розвиток первинної логіки-Слова. Коли ж нав'язані порядки починають випадати із загальної симфонії порядків спонтанних, ми отримуємо конфлікт - "мед на ножі".
"Мистецтво "меду" й покликане, в гармонії спонтанних та нав'язаних порядків, зняти ці конфронтаційні суперечності, щоб забезпечити подальшу еволюцію логіки Світу таким чином, аби логіка існування людства з неї не зникла.
Коли "мистецтво "меду" стане основою нашої нової моделі дійсності, ми почнемо не боятися дійсності, а довіряти їй! Так будував свої храми великий Гауді. Він брав нитки й нанизував на них намистини. Вага кожної кульки була пропорційною майбутньому навантаженню. Підвісивши таку вервечку кульок, він отримував профіль майбутньої арки, лише оберненої догори дриґом. Ці окремі нитки він потім об'єднував іншими нитками. Так формувалася цілісна картина майбутніх арок та колон. Йому лише залишалося створити креслення та, перекинувши отриману картину, реалізувати сформований природно профіль стелі, арок та колон.
Це промовистий і яскравий приклад того, як задум людини може стати продовженням Задуму щодо людини, як нав'язані порядки можуть органічно доповнювати порядки спонтанні. Це і є найвищим виявом мистецтва, вінцем якого став Храм Святого Сімейства - Саґрада Фамілія.
Усі взаємини між людьми потребують з'ясування. Існують різні способи це зробити. Наша цивілізація виникла й розвивається, з'ясовуючи стосунки між людьми через встановлення взаємних прав. У цій конструкції визначальними є ідеологія, принципи, що вказують, на чию користь ці права встановлюються, та процедури, інститути, які втілюють принципи і виконують нагляд над дотриманням встановлених норм.
Криза сучасної цивілізації - це криза ідеології, пріоритетів, що визначають взаємні права, і недосконалість інститутів, які покликані цим займатися.
Вихід із кризи, що його шукає цивілізація, полягає в пошуку нових ідеологій встановлення взаємних прав і впровадженні нових механізмів реалізації цієї процедури та вдосконаленні нагляду над нею. Цей пошук призвів до того, що в кореневому, первинному завданні - налагодженні стосунків між людьми - починає зникати людина, а акцентом стає вишукане адміністрування стосунків.
Очевидно, що вихід із такої кризи цивілізації слід уже шукати в перших принципах: там, де був "Вхід". Їх потрібно переосмислити.
Одним із варіантів такого підходу може бути взагалі відмова від пріоритету концепції встановлення взаємних прав і підпорядкування її концепції довіри, піклування та доброчесності. Довіра є умовою виникнення, існування, збагачення і продуктивної суті культури. Довіра - це кореневий принцип того відображення енергетичного універсуму, в якому ми живемо. Без неї не працюватиме жоден із похідних концептів: права, свободи, власності тощо. Довіра притаманна людині ще до появи у неї всіх смислів понять та ознак і лежить в основі ініціації людини як суспільної істоти.
Свого часу концепти прав і свобод органічно виникли з нових моральних настанов. Допоки торжество концептів прав і свобод доповнювалося моральним законом, вони сприяли поступу та розвою економіки. Але абсолютизація прав і свобод призвела до упослідження морального закону: економічна формула "убила" Бога. Натомість почали впроваджуватися адміністративні регулятори-сторожі. Це призвело до зростання транзакційних витрат, із якими прийшли кризи й затяжні періоди стагнації. Вихід із такої ситуації може бути не в нагромадженні та вдосконаленні "сторожів", а в поверненні до моральних законів, які відновлять довіру у взаєминах і знизять надмірні транзакційні витрати. У найрозхристанішій довірі більше досконалості й повноти, ніж у найраціональнішій невірі.
Христос заповідав: "Не клянись". Ми мусимо це сприймати як застереження, що при клятві довіра упосліджується й перетворюється з кореневого принципу на ситуативний договір, який уже можна тлумачити довільно.
Визначаючи довіру як засадничий і панівний принцип, мудреці застерігали: "Кінець Світу настане тоді, коли сторожу знадобиться сторож".
Довіра у стосунках між людьми має стати беззастережним моральним принципом, а доброчесність і піклування - інструментами її зміцнення.
Часом, коли ми беремося застібати сорочку, то починаємо не з того ґудзика: обираємо хибні принципи. Далі сорочка застібається легко й гарно. Та коли ми добираємося до комірця, то помічаємо, що він не сходиться.
Так і наша цивілізація "дійшла до комірця". Намарно вже тепер шукати креативні "краватки", аби приховати виявлений ґандж. Він був закладений від початку, коли ресурсне накопичення, а не довіра, стало панівним принципом у встановленні взаємних прав. Ці спроби - лише зміна дискурсів, вони ведуть виключно до зайвих витрат, виснаження довколишнього світу, до екологічних катастроф. Нам потрібно змінювати парадигми та їх пріоритети. Ми всі повинні "перезастібнутися".
Коли людина знає принципи, то дискурси мають другорядне значення, коли людина має Віру, то дискурси значення не мають.
З погляду Всього, в цю мить не має жодного значення те, що автор написав. Значення має лише те, що читач прочитав. Наступної ж миті і воно не матиме значення.
Якщо людство приречене, в силу онтології свого відображення Світу, будувати моделі-омани, то нехай у їх основі лежать виявлення естетичної якості довколишнього світу як гармонії спонтанних і нав'язаних порядків та позитивні мотивації, визначені пріоритетом зміцнення довіри.