Байка, наведена Марією Кириленко у статті «Чи готові українці стати законослухняним народом?», — класичний приклад хибних стереотипів сприйняття американців нашими людьми. І тут уже не має значення, з якої причини виникли ці стереотипи — через вигадки великого американознавця всіх часів і народів Задорнова чи «самі по собі». Описана ситуація — дзвінок у поліцію після від’їзду п’яного гостя — абсолютно нетипова і неправдоподібна. Звичайно, за принципом «ніколи не кажи ніколи» я можу пофантазувати на тему якихось особливих обставин, коли такий випадок міг би статися. Але це було б надзвичайною подією, і навряд чи його учасники продовжували б потім ходити один до одного в гості. Типова і правдоподібна поведінка американців у таких випадках — це відібрати в п’яного в дим гостя ключі від машини й покласти його спати, а якщо він будь-що поривається додому, то або менш п’яний гість або господар викличе йому таксі або сам відвезе.
Ну а якщо гість п’яний не в дим, то поїде собі додому — зрештою в жодному з американських штатів немає закону, котрий вимагає абсолютної тверезості водіїв. Замість цього скрізь визначено допустимий рівень алкоголю в крові, котрий зазвичай низький, але не нульовий і приблизно відповідає випитій пляшці пива, або келихові вина, або чарці горілки. Мало того, зовсім нещодавно ці закони належали до таких, за виконанням яких поліція стежила крізь пальці. Проте після того як під тиском родичів людей, які загинули з вини п’яних водіїв, в усіх штатах посилилося покарання їх порушників, американці в середньому стали набагато завбачливіші і намагаються завчасно «організувати» собі повернення додому. Наприклад, подружжя заздалегідь домовляється, хто з них розтягуватиме горезвісний келих вина на цілий вечір, а хто дозволить собі розслабитися сповна.
Загалом, чим довше живеш у Штатах і, головне, чим глибше вживаєшся в цю країну, тим більше бачиш нашу подібність до американців і краще розумієш, що багато наших відмінностей лежать на досить поверхневому рівні і пов’язані, скоріше, з різними зовнішніми умовами життя, ніж із різними внутрішніми особистісними установками. Зокрема, «у них» теж є такі місця, де закон порушують якщо не всі, то майже всі. Наприклад, на швидкісних шосе перевищення граничної швидкості на 10 миль за годину вважається ніби неписаною нормою, хоча в принципі оштрафувати можуть і за перевищення усього на одну. Проте загальновідомо, що поліцейські частіше й охочіше ловлять тих, хто нахабно й безоглядно перевищує «межу плюс 10».
Проте відмінність у менталітеті «середнього американця» і «середнього нашого» за шкалою, яка вимірює законослухняність і, скажімо так, схильність до співробітництва з представниками закону, безсумнівно, існує. Результати американців за цими показниками в середньому очевидно вищі, ніж наші. Мало того, ця різниця, схоже, є прямим наслідком глибших відмінностей між нами в тому, що називається ієрархією цінностей. Процитую, зокрема, інтерв’ю Washington Profile Тетяни Гончарової-Алгайер, автора книжки «Privet, Америка. Досвід російсько-американського спілкування»: «Зовсім нещодавно я прочитала нотатки парубка, який побував у США. Ось він пише, що в США усі «стукачі». Хоч у кого тицьни — вгадаєш. До вас приїхала служба охорони тварин і цікавиться, чи не б’єте ви свого собаку? — Зрозуміло, «стукнули» сусіди. Начальник позбавив премії за те, що ви вибігли до аптеки на п’ятнадцять хвилин у робочий час? — «Стукнув» сусід по кабінету. Отут одразу видно, що протиставлення «стукачі—нестукачі» набагато переважає такі цінності, як «справедливість—кривда». Чому, наприклад, працівникові, котрий постійно бігає у своїх справах у робочий час, треба платити стільки ж, скільки й старанному? Тобто те, що для представника однієї культури буде «стукацтвом», для представника іншої — «справедливістю».
Я вже писала у статті про міфи 11 вересня, що в сучасній англійській мові існує термін whistle-blower (буквально — «той, хто дунув у свисток»), що, по суті, означає те саме, що й наші «стукач» або «донощик», але, на відміну від цих суто негативних термінів, має якщо не суто позитивний, то принаймні аж ніяк не негативний сенс. Найточніше його можна перекласти словом «викривач». Цей термін позначає людей, які повідомляють про помічені ними неподобства у своєму відомстві або компанії. Зазвичай ці люди насамперед звертаються до власного начальства, доходячи, у разі потреби, до самої верхівки, а якщо це не допомагає, тоді вже може йтися про звернення до ЗМІ і (або) суду.
Треба сказати, що таких людей завжди і скрізь набагато менше, ніж тих, хто воліє нічого не помічати. Мало того, таким людям доводиться не дуже легко й у Штатах, але тут вони, по-перше, захищені законами, а головне, можуть реально розраховувати на перемогу й успіх. Недарма журнал «Тайм» вибрав як людей року-2002 трьох жінок-викривачок: Колін Роулі, Синтію Купер і Шерон Уоткінс, котрі помітили і надали розголосу недолікам і зловживанням, які мали місце у них на роботі (а це були, відповідно, ФБР і дві великі приватні корпорації — WorldCom і Enron). У нас цей факт викликав чергову хвилю обвинувачення американців у схильності до доносів і прославлянні донощиць...
Я ладна погодитися з думкою Марії Кириленко, що наше заперечення будь-якої форми «доносительства», навіть якщо це заперечення йде на шкоду нам самим, пов’язане з нашою недавньою історією. Тоталітарний режим завжди супроводжується масовим стукацтвом, яке призводить до несправедливості і трагедій. От і виробляється в порядних людей, які пережили тоталітаризм, відраза до самої ідеї співробітництва з владою навіть після того, як влада стає більш-менш демократичною. Схоже, що в нас досі ще є актуальною така схема сприйняття дійсності, в якій по один бік барикад — ми, маленькі люди, народ, а по інший — всесильна державна машина, куди, зокрема, входять і представники закону. У Штатах натомість працює інша схема: з одного боку — ми, хороші, порядні люди разом з обраною нами і підзвітною нам владою, у тому числі й поліцією (шерифів теж обирають), а з іншого — погані люди, порушники закону, злочинці...
А пам’ятаєте наші, за радянських часів «добровільні народні дружини правопорядку»? Це коли людей на роботі зобов’язували збиратися групами, одягати червоні пов’язки з буквами «ДНД» і ходити вечорами вулицями — нібито допомагати міліції наводити порядок. В американців є щось схоже — тільки, по-перше, справа ця виключно добровільна, а по-друге, без показових рейдів із пов’язками (ну хіба що під час масових молодіжних збіговиськ на кшталт рок-концертів). В усіх більш-менш пристойних приміських районах то тут, то там великі таблички з намальованим оком — як та, що на фотографії, яка ілюструє статтю. Напис на ній говорить: «Увага! Цей район перебуває під захистом добровільних борців із правопорушеннями», це означає, що жителі району пильнують і не пропускають повз очі і вуха підозрілих осіб і підозрілу поведінку.
Крім цілком очевидних речей, як-от крик або кликання на допомогу, або ситуація, коли когось насильно заштовхують у машину, людей закликають звертати увагу на незнайомців, котрі заглядають у вікна припаркованих машин, на незрозумілі звуки, кинуті машини, зачинені в робочий час офіси або спорожнілі будинки; на автомобілі, які повільно їздять вулицями без видимої мети і (або) з вимкненими фарами (якщо це відбувається вночі), на перехожих або проїжджих, які зачіпають дітей... Діти — це взагалі зона підвищеної уваги. За американськими законами, дітей до 11 років не можна залишати самих. Якщо маленьких дітей помітять без нагляду, їхніх батьків цілком можуть судити.
Важливий момент — стежать за всім цим жителі, а діють уже сповіщені ними поліцейські, які не вважають такі речі дрібницею, яка не заслуговує на увагу. Цей порядок значно полегшує життя й убезпечує людей від зайвих скандалів і непорозумінь. Звичайно, трапляється і помилкова тривога, і всілякі курйози. Так, наприклад, один наш приятель купив модель ракети і вирішив запустити її з сином у подвір’ї свого квартирного комплексу. Очевидно, комусь із сусідів здалася підозрілою їхня метушня з налагодження «пускового майданчика», і незабаром до них під’їхав поліцейський, котрий чемно поцікавився, чим вони займаються, а діставши пояснення, перепросив за те, що потурбував, і поїхав.
Така сама практика заведена, зокрема, і при автомобільних аваріях. Замість того щоб обмінюватися взаємними докорами, обвинуваченнями або погрозами, водії спокійно чекають поліцейського, у чиї обов’язки входить вислухати кожну сторону окремо і скласти протокол, на підставі якого страхова компанія вирішуватиме, скільки і кому сплачувати.
Як бачите, американська законослухняність і схильність до співробітництва з владою ґрунтуються на звичайному здоровому глузді і впевненості у більш-менш правильному устрої якщо не всього суспільства, то бодай того співтовариства, в якому живе кожний із них, хай то буде місце проживання чи роботи. Немає в цьому підході нічого, що було б чуже нам за суттю. Я б сказала, що американці загалом просто трохи «доросліші», ніж ми, а змушує їх дорослішати прийнятий ними культ особистої свободи — адже особиста свобода неможлива без особистої відповідальності за свої вільно прийняті рішення...