Кожна людина має певне уявлення про майбутнє. В ньому вона визначає для себе якусь мету. Ця мета є своєрідною конкретизацією уявлення людини про свій успіх.
Саме уявлення про успіх формується у трикутнику супероснов "хочу"-"можу"-"маю". Залежно від того, як людина координує себе в цих суперосновах, як визначає свої успіх і мету, такі засоби й способи вона застосовує для їх досягнення. Засоби і способи в зазначеній конструкції - це досвід, тобто переосмислене минуле. Усе це разом становить ідеологію поступу людини у майбутнє.
Якщо, визначаючи свій успіх у трикутнику супероснов "хочу"-"можу"-"маю", людина абсолютизує один із чинників, то успіх у неї виходить спотвореним і одномірним. Для його досягнення людина модифікує відповідну ідеологію, підганяючи під неї власний досвід (переосмислене минуле), переписуючи для цього історію, а радше - уявлення про минуле.
Таким чином, спільнота людей, в якій уявлення про успіх сформоване в абсолютизації "маю", культивуватиме казки, перекази та легенди про майно, статки і гроші.
Якщо уявлення про успіх формується залежно від "можу", то отримаємо взірці оповідей про владу, героїв та подвиги.
Коли ж домінуючим чинником спільноти стає "хочу", то вона переповідатиме мрії про чудеса на кшталт "щуки", "золотої рибки" або "чарівної скатертини", які забезпечать і гроші, і статки, і царство, і бражне неробство.
Якщо ж у трикутнику "хочу"-"можу"-"маю" збалансовані, то у казках, легендах, піснях і оповідках такої спільноти з'являється такий собі Котигорошко з друзями-побратимами, які спільними зусиллями досягають мети, без грошей, владних повноважень і жадоби, з піснями та жартами.
Тобто народи, які щось виробляли, формували перекази з настановами про чесноти праці.
Народи, які торгували, у своїх легендах пов'язували успіх із грішми та статками.
Казки ж мисливців переповідали про героїв і володарів, про подвиги.
Народи, які не виробляли, не торгували й не полювали, складали казки про чудеса, бо були рабами грошей, володарів і зайд.
Казки, перекази та легенди формувались як один із інструментів сублімації неврозу, викликаного контактом з невідомою дійсністю. Їх зміст і форма визначалися багатьма чинниками.
Є надзвичайно велика кількість чинників, які впливають на шлях еволюції суспільства. Усі первісні спільноти проходили через невроз, який або сублімувався в табу, вірування, досвід, роботу, мистецтво (матриця Культури), або проявлявся у внутрішньовидовій агресії. Ця агресія або сублімується в інститут Держави, або приводить спільноту до самознищення. Так виникає інститут Держави. Держава внутрішню агресію або придушує, або переорієнтовує в експансію.
Саме матриця Культури, механізм формування в людини уявлення про дійсне, різнить спільноти людей, тому що формується під впливом багатьох відмінних чинників. Цей вплив, якщо послуговуватись працями Льва Гумільова, ми називатимемо детермінізмом.
Детермінізм може бути ландшафтний: степовики й горяни по-різному уявляють дійсне. Переосмислення такого уявлення формує різний досвід і традиції.
Можна виділити й гідрологічний: мешканці берегів річок приречені на солідарні дії, бо тільки спільно можна здійснювати такі великі іригаційні проекти, як захист від повеней та посух. Це пояснює появу перших держав саме вздовж русел річок, а не десь у степах або лісах.
На думку автора, є ще один вид детермінізму, який потужно переформатував матрицю Культури. Це добовий (світловий) детермінізм.
Народи Півночі, де при зміні пір року настає полярна ніч, на час її тривання втрачають можливість повноцінно використовувати роботу як інструмент сублімації неврозу. Відтак, вмикається компенсаторний механізм, яким для них став особливий вид мистецтва - саги. Автор собі уявляє, що саме ті північні спільноти й вижили, які в умовах полярної ночі формували, доповнювали і передавали з вуст у вуста свої героїчні епоси, котрі згодом почали записувати.
Усе це склало надзвичайно потужну складову їх матриці Культури. Власне - це вже було не тільки мистецтво, а й спосіб існування в об'явленій їм дійсності. Те, що така практика - надзвичайно продуктивний інструмент сублімації неврозу, інструмент кореневий, кодовий, підтверджується стійкістю в часі цієї матриці та її впливом на Культуру інших спільнот.
Вільям Блейк на межі ХVIII–ХІХ ст. відкрив для Великобританії ворожбу ісландських саг. Ця культурна матриця була настільки несподівана і продуктивна, що відразу здобула власну міфологію й містику. Індуковані полярними ніччю і сяйвом стани, відшліфовані і проведені через сепаратор пам'яті сотень поколінь, закріплені у тексті, стали надпотужним інструментом сублімації неврозу. Це пояснює їхню поширеність і стійкість у часі, особливо поширеність їх інтерпретацій, адаптованих до повсякденної практики нових умов функціонування. Чи не тому такий популярний Джон Толкін, який захоплювався містерією скандинавських саг і, попри багато інших мов, досконало володів фінською, норвезькою, древньонорвезькою (древньоісландською), шведською, датською мовами - "мовами полярного сяйва"?
Для автора ці факти є свідченням того, що, пройшовши через тисячолітні жорна природного відбору, матриця Культури "народів полярних ночі і сяйва" явила світу потужний мистецький інструмент сублімації неврозу, що формувався від зіткнення з неосяжним, і перетворила його в енциклопедію настанов та конкретних практик, які допомагали і спонукали жити й вели до успіху.
У чому ж вади спотвореного успіху? Абсолютизація "можу" при досягненні такого успіху породжує гординю, а за відсутності успіху - гнів.
Абсолютизація "маю" - жадобу, а за відсутності успіху - заздрість.
Абсолютизація "хочу" породжує обжерливість, а за відсутності успіху - лінь.
Так збочене уявлення про успіх і його наступні прояви формують у спільноті когнітивні меми визначення гріха. А казки, легенди, балади та думи стають механізмами впровадження цих (і не тільки) мемів у життя спільнот.
Коли ж супероснови "хочу"-"можу"-"маю" врівноважують одна одну, і в уявленні про успіх, окрім них, з'являються добрі слово та справа як втілення піклування і дару, щедрості, доброзичливості, працелюбства і поміркованості, то така спільнота переповідає нащадкам байки і жарти про гроші, статки, владу і жадобу. Тоді уявлення про успіх людини набуває сенсу найвищої мети людини - її щастя. І, мабуть, саме про це казав Григорій Савович: "Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих".
Та коли я зараз згадую про зразки нинішніх казок-фентезі, фільмів-переказів та сучасних "легенд", у мене складається враження, що вони не те що не намагаються пояснити незрозумілу навколишню дійсність, а, навпаки, заплутують те, що здавалось очевидним. Вони не сублімують невроз, породжений невідомим, а, навпаки, невротизують людей ще більше. Відтак, сформоване уявлення про успіх, яке б мало наближати нас до щастя, заводить у нетрі. Замість казкової мишки-норушки весь життєвий простір у всій своїй потворній величі заповнює брендовий Мікі Маус. А нашу дійсність, у якій ми починаємо жити, нічого не пояснюючи і вже не сублімуючи, узурпує гонитва за брендами.
Наші діти ще не бачили живої корови, а вже впевнені, що трансформери і робокопи мешкають у підвалі сусіднього будинку. Таким майбутнім "членам суспільства" можна сформувати будь-яке уявлення про успіх. І це вже буде навіть не затримання шпигуна чи порятунок розвідника, а нова кількість бонусів, що забезпечить більший рейтинг і перехід на вищий рівень доступу. До чого - справа "десята", нові казки про це не розповідають. "Квазіказки" для "квазілюдей" більше не вчать, бо є лише демо-версіями якоїсь фантасмагорії. А ми так і живемо - по закадровому сміху, так, ніби про справжнє життя буде оголошено окремо.
У житті раціональної версії поведінки немає, тому що вона існує лише в моделях, а континуальний світ пояснювати немає сенсу. З нашого уявлення про світ зникла казка, а натомість впровадився регламент робіт: "натисніть "зірочку" або "решітку". Мудрість, сенс якої в інтерпретації, стала вказівкою, що не допускає фантазії. Таким чином, людина позбавляється одного зі своїх фундаментальних призначень - вибору: "Бог зробив нас подібними до себе, але дозволив нам бути собою". Бути собою - це і є вигадувати казки, а не виконувати регламентні роботи.
Якщо колись уявлення про світ (і казки в тому числі) було континуальним продовженням дійсного, тобто однією з версій, то сучасне уявлення про світ - це заміщення дійсного, його фрагментарне чи навіть дискретне моделювання. А це вже не інтерпретація дійсного, а прямий конфлікт із ним: "задум людини" повстає проти "задуму щодо людини".
Наприклад, сучасні "генетичні казки" - це ні що інше як впровадження еволюційно "відхилених" властивостей. Розмови про їх контрольованість - абсурдні, бо контролювати можна лише зліченну кількість зв'язків, а їх суть континуум, і серед новоутворених зв'язків з'являться антагоністичні. Це наче побудувати басейн на даху десятиповерхівки, мотивуючи таку інновацію новою гідроізоляцією. Але фундамент будівлі не витримає навантажень, а якщо й витримає, то чи витримають ґрунти і т.д.?
Казки - це простори, де формуються семантичні меми, які з часом або втрачають зміст, або закріплюються як когнітивні. Якщо "класичні казки" були настановами (інструментами сублімації неврозу), які допомагали спільноті вижити у дійсному світі, то "сучасні казки" - це спосіб вижити у світі, вигаданому людьми. Вони втрачають координацію і з дійсним, і з задумом щодо людини: це своєрідний "генномодифікований" сурогат на тілі Ноосфери - її метастази.
Не потрібно неосяжне дійсне підганяти під своє обмежене уявлення про дійсне для того, щоб досягти вигаданого збоченого успіху. Світ не потрібно пояснювати й підправляти. Його потрібно пізнавати і вигадувати продовження - казки, і затишно в ньому жити.
"Успіх людини полягає в тому, щоб жити і не думати про успіх. Бог подарував мені весь світ і вже, а ви вчите мене, як здобути мільйон і потім", - так казав вуйко Дезьо.