Політична спека в країні зростає. Котел соціуму перегрівається. Запобіжники й регуляторні механізми руйнуються.
Народ втомився чекати позитивних зрушень. Він усвідомлює, що в нього намагаються відібрати життєві цінності й замінити їх виборчими гаслами. Це означає, що настав час дій.
І через сто років після утворення УНР на печерських пагорбах процвітають політичний ідеалізм та гетьманські амбіції. Для цього немає серйозних підстав, але їх замінюють настрої, які домінують у соціальному середовищі. Ці настрої пов'язані з підвищенням температури соціуму, що свідчить про наближення виборів.
Головна фішка майбутніх виборів - орієнтація на новизну. Електорату пропонують: новий курс в абстрактне майбутнє; нові обличчя, які тішать нас або піснями, або жартами на відомих телеканалах; нову еліту, що формується в умовах окопної війни; нові політичні партії та платформи; нові економічні реформи, які забезпечать найвищій рівень життя. Обирайте… За лаштунками ж залишається питання про те, що приховує та новизна і хто фінансує відповідні кампанії.
Прості й швидкі рішення сприяють хаотичності соціокультурних процесів. Справді, можна позбутися супервпливу олігархів, можна не брати траншів МВФ, можна запросити весь уряд з однієї іноземної держави, можна орієнтувати народ на сторічну війну, можна за безцінь віддати іноземцям землі, що належать народу…
Значно складніше відчути динаміку подій, не загубитися в лабіринтах моделей майбутнього. Слушною щодо цього є позиція лицаря культури Д.Лихачова, який вважав, що можна розгледіти загальні тенденції розвитку, "якщо провести дуже довгу уявну лінію в майбутнє і мати для неї достатньо довгу противагу в минулому".
У контексті такого розуміння ситуації є сенс перейти від "новаційного" підходу до креативного, в якому поєднуються дві вимоги. По-перше, увага до оригінальних концепцій, які дають можливість осягнути головні грані сьогодення, не відриватися від досягнень минулого і водночас осягати особливості входження в майбутнє. По-друге, моральність і доброчесність обраних владних структур, які повинні забезпечити послідовність позитивних зрушень і розробити об'єднавчу стратегію розвитку країни. Інший варіант розгортання подій призведе до варварських способів розв'язання нагромаджених проблем і протиріч.
Міграція етносів як історичний чинник
На матеріалі прагматичного осягнення однієї з актуальних проблем (міграційної) розглянемо деякі загальні особливості нагальних змін.
Міграційні процеси як реальність соціального світу мають регіональні відмінності (природні фактори, воєнні дії, екологічні умови, соціальні потрясіння, голодомори), але потребують політичного та економічного відображення, що в підсумку фіксується юридичними формулами. Саме таким чином з'являються статті в національному законодавстві, міжнародні угоди та декларації на рівні ООН. Однак усе це разом не знімає напруженості у відносинах держав і народів. Одна з причин цього - брак уваги до етнічного аспекту проблеми. А заглиблення в її корінь потребує "довгої лінії" в усвідомлене минуле.
Розселяючись по світу, етноси індоєвропейського типу завжди брали з собою насіння пшениці і зупинялися в тих регіонах, де вдало поєднувалися умови, потрібні для вирощування цієї культури. І в кожному разі нові землі - це водночас і зустрічі з новими народами. Оптимальний варіант у таких ситуаціях - пошук злагоди і тривалого порозуміння. Етногосподарські й мовні впливи зумовлювали зміни в середовищі обох суспільств.
Лінійні міграційні концепції фіксують послідовність зрушень на кшталт доміно або асиміляційні взаємодії. Особливості нелінійних концепцій пов'язані з вибуховими ситуаціями та еволюційними процесами. Людська спільнота, що сформувалася на землях сучасної України, відчувала наслідки двох процесів: послідовного етнічного нашарування і міграційних "вибухів з випромінюванням".
Послідовне нашарування етносів створило особливий механізм взаємозв'язку людини і природи, результатом якого стали поступові ландшафтні зміни. Кожний етнос пристосовував довколишній ландшафт під свої потреби й одночасно сам адаптувався до його умов. Вирішальним фактором було поширення певних культур і активне використання тварин. Факт доместикації коня мав радикальні наслідки для життєдіяльності людей, забезпечивши осілий спосіб життя на землі, а також зміну темпу реальних міграційних процесів. Відомо, що коли етнічна система перенасичується енергією, настає час військових походів і міграцій. Саме ці зрушення дослідники фіксують як "вибух з випромінюванням", а процес розселення по Євразії пов'язують зі становленням феномену індоєвропейської спільноти.
Процес взаємоасиміляції, взаємозбагачення, який тривав із середини VI тис. до н.е. упродовж трьох-чотирьох тисячоліть, сформував умови співіснування різних етносів, став кроком до споріднення культур, що віддзеркалилося насамперед у мовах. Одночасно спостерігався рух культурно близьких етносів у різних напрямках: до Європи, упритул до Скандинавії; Малої Азії, Середземномор'я. Та частина спільноти, яка залишилася на прабатьківських землях, і далі розвивалася в пульсуючому режимі, що в духовному плані сприймався через "смерть" і "народження", утворюючи вищі пріоритети буття етносів. Виокремлення кожної нової "порції" народів і племен призводило до стискання самого ядра, яке втрачало частину своєї життєвої енергії, культурного й енергетичного потенціалу.
Нагромаджувався новий заряд - і відбувалося нове "випромінювання - виокремлення". Саме цим пояснюється, на думку дослідників, певне відставання "ядра" в соціально-культурному плані порівняно з переселенцями. Механізм адаптації людини до природи, що діє на рівні етносів, набуває нових особливостей з появою держав і модернізується у процесі становлення цивілізацій. Разом із тим міграційний рух слід розглядати в контексті глибших і важливіших зрушень - соціальних, культурних, релігійних.
У другій половині ХIХ ст. американський етнограф Л.Морган запропонував ділити історію на три епохи - дикість, варварство і цивілізація. Але в кожній з них розрізняв три пов'язані з рівнем господарювання і матеріальною культурою щаблі розвитку.
За його схемою, епосі дикості відповідає господарство, що тримається на діяльності привласнення - збиральництво, полювання, рибальство. Нижчий щабель дикості починається зі становленням найдревнішої людини, середній - з виникненням рибальства і використання вогню, вищий - з винаходом лука і стріл.
Епоха варварства спирається на господарювання, в якому домінують форми виробничої діяльності - скотарство і землеробство. Нижчий щабель варварства починається з виникненням гончарства, середній - з поширенням скотарства і поливного землеробства, вищий - з появою заліза.
З позицій сучасності, епоха цивілізації ґрунтується на соціально-політичних орієнтаціях, науково-технічних і технологічних зрушеннях, торговельних і фінансових трансформаціях глобального рівня. Нижчий щабель цивілізації визначається культурою землеробства та екологічною ситуацією, середній - раціональним використанням матеріального і духовного потенціалів суспільства та усвідомленням проблеми майбутнього, вищий - діалогом культур і формуванням критерію розумності суспільства.
Із цих положень складаються підвалини класичного розуміння історичних змін. Фрагменти некласичного підходу реалізовані в роботі "Марш титанів" (США,1999). Головний її зміст зафіксований у схемі (див. схему).
Оригінальність концепції, яку запропонували автори, полягає в тому, що вона зберігає потенціал базової ідеї, поглиблює її в конкретно історичному плані, пов'язує з низкою інших проблем. Особливість концепції в тому, що акцент не на послідовності й багатовекторності рухів етносів, а на збалансованості рухів етносів з первинної і вторинної прабатьківщини. Усвідомлення того факту, що рух етносів другої хвилі відбувався з північного і південного берегів Чорного моря, дає відповідь на питання, які тисячі років інтригують дослідників: звідки прийшли в стародавню Грецію ахейці і дорійці; які реальні причини війни і руйнування Трої? Разом із тим складаються умови для нетривіальної інтерпретації виникнення грецьких міст-колоній, а потім Боспорської держави, столицею якої став Пантікапей. Цей історичний факт можна розглядати як повернення нащадків на землі пращурів. Цілісність історичного бачення зберігається, оскільки дослідницька спільнота погоджується з тим, що основні рухи етносів припадають на період, що охоплює значну частину варварства і початок цивілізації. Останнім часом поняття "варварство" вийшло за межі традиційного вживання.
Політичне варварство - химера часу. Поняття "варварство" нині містить кілька смислів: історичний, генетичний і концептуальний. При цьому історичний смисл варварства усвідомлюється в різних регіонах світу як наслідок епізодичних контактів народів, культурні орієнтації яких різняться. Як відомо, спочатку термін "варвар" не мав негативного значення. Варварами греки називали народи, які не володіли грецькою мовою. Однак поступово, особливо з часів греко-перських війн, цей термін набуває специфічного характеру.
Греція IV ст. до н.е. перебувала в стані гострої соціальної та політичної кризи. Як вихід з неї пропонувалися різні шляхи: реформування полісів, створення збалансованої соціальної системи, побудова ідеальної держави. Але, по суті, перемогла позиція, яку сформулював видатний афінський речник і політичний діяч Ісократ: "Перенесемо багатства Азії в Європу, а біди Еллади - в Азію". За цією тезою крилася ідея завойовницьких походів, пограбування інших народів, переселення на захоплені землі зубожілих греків і поневолення ними аборигенів. Такий підхід потребував відповідного обґрунтування, що й зробили провідні політичні мислителі. Так, за Аристотелем, варвари за своєю природою були нижчими, ніж греки, істотами, а тому долею були призначені стати рабами греків.
Генетичний смисл варварства полягає в тому, що в історії будь-якої країни можна знайти ознаки цього періоду або деякі його елементи. Критерієм для такого самовизначального погляду можуть бути: інша попередня релігійна орієнтація, інший соціальний устрій, інші ідеологічні пріоритети, інші культурні цінності.
У сучасному соціальному світі виникла особлива ситуація. Утворився розрив між рівнем розвитку соціуму і його політичним усвідомленням. Парадокс у тому, що суспільство досягло ступеня цивілізації, а політика заблукала в лабіринтах варварства. Політичне варварство це ціна за поклоніння технологіям у добу глобалізації, тобто відбувається приниження людської гідності й підміна цінностей культури економічними пріоритетами. Особливої активності політичне варварство досягає в контексті потужних міграційних потоків, які охоплюють усі регіони сучасного світу. Не слід відкидати сценарію, за яким отримання урядом чергового траншу може бути пов'язане зі створенням таборів для мігрантів.
Політичне варварство впливає на структури будь-якої якості. В одних випадках це квоти на приймання мігрантів, закриття портів для кораблів з мігрантами, а в інших - знищення пам'яток культури чи підтримка сепаратизму.
Слід визнати, що сукупність інтеграційних процесів, які позначили терміном "глобалізація", досягає меж свого історичного буття (британський Brexit, обговорення ідеї європейського військового альянсу, заміри щодо перегляду кордонів, економічно-енергетичне протистояння Нового Світу і Старого Світу тощо). У такому контексті на прагматичну арену виходять цінності національних держав, що притаманно провідним країнам різних регіонів. Поступово формується пастка для людства, оскільки утворюється середовище, в якому не тільки знаходиться привід, а й визрівають передумови для світових війн. Рафінована формула сучасного варварства - навіщо нам такий світ, якщо в ньому немає…
В українських реаліях політичне варварство намагаються приховати двома способами: загальними натяками на низький рівень політичної культури або певним відступом від засад демократії; тлумаченням представниками експертного середовища "глибинності" дій усіх гілок державної влади.
Відштовхуючись від відомої думки Гердера "дурість має проявитися, щоб мудрість її перевершила", можна обґрунтувати позицію "варварство має здійснитися, щоб цивілізація його перемогла". Матеріалу для усвідомлення реальності політичного варварства в українській дійсності аж ніяк не бракує: олігархічна структура влади; позбавлення можливості брати участь у виборах переселенців з окупованих територій; ухвалення законів без їх фінансового забезпечення; тарифні маніпуляції, які формують ресурси для президентської кампанії; на ключових посадах - люди без відповідної освіти; погроми ромських таборів; податкові пільги для великого бізнесу і т. ін.
У концентрованому вигляді політичне варварство трансформується в потяг до війни. Війну розпочинають уряди, а точніше певні кола у владі, які намагаються перевести дії на інший рівень, тобто досягти воєнного протистояння народів. Влада послідовно йде на відтворення ізраїльської моделі конфлікту, через який пройшло вже кілька поколінь. Головна небезпека не в тому, скільки десятиліть він триває. На Близькому Сході воюють не країни, а народи. Воєн такого типу не виграють, це - шлях у нікуди. І саме на цей шлях намагається збочити нас нинішня влада, олігархічна за своєю суттю. Парадокс у тому, що олігархам у країні ніщо не загрожує. Небезпека для них виникає за кордоном, коли вони не можуть обґрунтувати походження статків або мають позови від інших держав. Тому ні вибори, ні протистояння з агресором для них не проблема для існування. Крім того, у невеликої групи людей, прізвища яких усім відомі, є свій план "Б". Він складається з двох пунктів. Перший - сконцентрувати в офшорах чисті гроші, другий - розв'язати в країні громадянську війну за югославським сценарієм, тобто розтрощити країну, щоб зникла сама можливість відповідати за свої дії. Немає країни - немає проблеми.
Відповідальність перед майбутнім
Протистояння політичному варварству стає битвою за прийнятне майбутнє. Якщо виходити з трирівневої моделі держави, яку свого часу запропонував Платон, то можна розгледіти її сучасний еквівалент у розвинутих країнах. Нижчий рівень такої моделі - це розвідники майбутнього, іншими словами - економічні "ескадрони" і структури ризикованого бізнесу. Середній - "арматура" суспільства: політичні партії, конституційно-правові утворення, громадські організації. Вищий - сучасні креатори, тобто визнані стратеги й моральні авторитети міжнародного масштабу. В контексті такої структури складається і підтримується система демократичних цінностей, яка надає стабільності соціокультурним процесам і дозволяє впевнено дивитися в майбутнє.
Українська держава за період незалежності прийшла до структури, яка гарантує людині бідність і втрачене майбутнє. Нижчий її рівень утворюють силові і правоохоронні структури. Середній - адміністративно-управлінський апарат і маріонеткові політичні партії. Вищий рівень утримують олігархічні клани, які перебувають у постійному братовбивчому союзі. Стабільність такої структури значною мірою підтримується політичним варварством, тобто нав'язуванням сукупності пріоритетів, серед яких домінують корупція, обман, рекет, рейдерство, фальсифікація, контрабанда, кров. Такі пріоритети, зрозуміло, і поруч не стояли з демократичними цінностями, що перетворює заклики політичних провідників на порожні декларації. Назріла потреба системної трансформації структури, тобто маємо усвідомлено позбутися політичного варварства.
Хто мав би повстати проти політичного варварства? Насамперед народні партії і згуртовані профспілки. На жаль, справжні профспілки сконали, а від партій залишилися самі гасла. Не існує й юридичних механізмів боротьби з політичним варварством. Надії покладаються на формування відповідальної еліти в особливих умовах - в умовах війни. Але еліта визначається не назвою і адміністративно-політичним призначенням, а діями і світоглядом, вектором сприйняття майбутнього. Еліта не може формуватися на фронтах, там перевіряються людські якості і здатність залишатися людиною.
Не вирішить проблеми варварства й новий склад ЦВК і впровадження новітніх виборчих технологій. Процедура електронного голосування в окремих африканських країнах не гарантує того, що результати не будуть знищені молохом трайбалізму.
Масована маніпуляція останнього часу базується на твердженні, що майбутні вибори (президентські й парламентські) дозволять змінити ситуацію в країні. Цього не відбудеться - зміниться склад команди, а гра продовжуватиметься за правилами олігархів. Те саме можна сказати і про ілюзію щодо скасування всіх законів, ухвалених чинною владою.
Тому український соціум повинен задіяти останній резерв - прогресивні сили громадянського суспільства. Саме вони можуть забезпечити не перезавантаження, а оновлення системи, бо тільки там іще зберігся моральний капітал, необхідний для змін. Це означає, що пасіонарні групи повинні орієнтувати волю народу на породження об'єднаного руху до оновлення - до миру, добробуту, руху до майбутнього. Хто очолить цей процес, визначить ситуація. І дай Боже, щоб ця людина не зрадила себе. А своєрідність ситуації полягає в тому, що відбуваються деформація і розпорошення цінностей і смислів людського буття, витрачаються великі зусилля й ресурси на переорієнтацію цілей основних соціальних груп, тобто людей намагаються перетворити на манекени.
Водночас громадянське суспільство дозріває до усвідомлення того, що знищення політичного варварства починається зі становлення нового підходу до розуміння соціуму. В підвалинах продуктивного мислення антиномії Канта поступаються місцем практопіям Тоффлера. В українських реаліях практопія, яка інтегрує зусилля проти політичного варварства, має матеріальну і духовну складові.
Матеріальна складова фіксує конституційне демократично-прагматичне ставлення до власності. Відповідальність об'єднаного руху до оновлення починається з того, що кожний громадянин не тільки сподіватиметься отримати пропорційну справедливу частку від використання надр і земельних ресурсів, а й реально отримає її.
Духовна складова формується у процесі інтеграції попереднього досвіду етносів, нинішніх здобутків держави і майбутніх кроків цивілізації, до якої ми належимо. Духовність не постає у вигляді формули, яка може бути перенесена і закріплена в пам'яті. Звернення до духовності, тобто до духовних традицій, потребує значних моральних та інтелектуальних зусиль, часу і самосвідомості.
Усі покоління країни і її громадянське суспільство постали перед головним вибором: чому маємо усвідомлено віддати перевагу - відомим політично-економічним схемам суспільного життя чи конструктивним цінностям узгоджених соціокультурних зрушень?
Саме від цього вибору залежить, чи матимем майбутнє без кайданів.