Він був великим українським живописцем і мудрим європейцем, художником. Його картини, портрети, етюди полонили світ, їх замовляли знатні особи, меценати, шанувальники таланту. Істинний киянин, він створив у своєму улюбленому місті Українську академію мистецтв і був її першим ректором. По всьому світу розкидані живописні шедеври Олександра Мурашка, багато відомих полотен втрачено. У Національному художньому музеї Майстру відведено гідне місце. Його трагічне вбивство досі не розгадано. Здається, це — справа Часу.
Карусель... Дерев’яні коники, сірі в яблуках, півники з вогненними хвостами і яскравими гребенями, човники, лави на двох... Усе швидше й швидше летять вони по колу, перехоплюючи подих, і, здається, тобі назустріч летить земля. Безтурботна радість, наївне дитяче щастя.
«Карусель», можливо, найзнаменитіша картина Олександра Мурашка, яка прославила його ім’я і його батьківщину — Україну ще 1909 року. Двійко дівчат-підлітків на тих самих сірих у яблуках «кониках». І скільки захоплення в їхніх обличчях, скільки святковості в убранні. А яка експресія в майстерній передачі руху й настрою, повноти буття. Жанровий епізод, зупинена мить, вихоплена з сільського життя початку століття, переростає в картині у подію. Саме підтекст, внутрішній психологізм образів стає головним. «Мені хотілося, — скаже художник, — передати весь вихор руху каруселі, весь блиск її балаганних прикрас, сором’язливість і радість сільських дівчат, котрі вперше потрапили у місто, накупили собі міських обнов, причепурилися й уперше в житті сіли на дерев’яних коней каруселі»... Усе це художникові блискуче вдалося. І рух каруселі, і внутрішній стан дівчат майстерно передано не лише композицією картини, позами її героїнь, а й кольором.
На десятій Міжнародній виставці в Мюнхені 1909 року саме цим полотном дебютував український митець Олександр Мурашко. «Карусель» було відзначено Золотою медаллю. Але не тільки вона стала нагородою експонентові. Його ім’я стало популярним на Заході. Редакції часопису «Мистецтво для всіх», «Лейпцизькі ілюстровані відомості», видавничі фірми в Лейпцизі, Берліні й Мюнхені просили дозволу зробити кольорові чи однотонні репродукції картини, гарантуючи їй почесне місце на шпальтах своїх видань. Комітет Берлінської виставки запросив Мурашка до участі в ній, а фірма Едуарда Шульте запропонувала влаштувати персональні виставки в Мюнхені, Дюссельдорфі й Кельні, чим художник скористався згодом, експонуючи на них 25 своїх полотен. Але найпочеснішим стало запрошення взяти участь у дев’ятій Міжнародній виставці в Венеції у квітні-жовтні 1910 року.
На пропозицію, природно, митець пристав. Дві чудові картини «Недільний день» («Тихий смуток») і «На терасі» було взято на виставку, й вони заслужили похвальні відгуки не тільки відвідувачів-знавців, а й усієї європейської критики, не завжди прихильної до живописців із Росії. На превеликий жаль нащадків, обидві картини було продано, одну — у Бухарест, другу — у Нью-Йорк. Уже ніколи вони не поверталися додому, в Україну, і нам не судилося побачити в оригіналах ці шедеври нашого великого краянина. Як і картину «Карусель», продану просто з Мюнхенської виставки в Будапешт, у Королівську галерею. Нам залишився представлений в експозиції Національного художнього музею ескіз до неї, який значно поступається оригіналові і за композицією, і в колірному вирішенні.
У Національному художньому музеї України найкращим полотнам Мурашка відведено великий зал. Але багато їх розсіяно по всьому світові. Талановитих і неповторних. Тільки він міг написати ці картини — свідчення свят і буднів минаючого століття. Їх, звісно, і тепер не вистачає сучасній нашій людині, його майстерного колориту життя міста й села, Чернігівщини й Полтавщини, Києва й Парижа. У них — не тільки газові ліхтарі й довгі сукні дам півсвіту, ідилія сільських садиб і скорботний побут селян. У них — пошук розгадки внутрішнього життя людини. І найкраще це передано в портретах його друзів-художників Рєпіна, Нестерова, Кустодієва, Прахова, Станіславського й у портретах-зображеннях юних сільських дівчат, чистих і відкритих у своїй душевній простоті, колоритних сільських бабусь із мудрими темними обличчями. І навіть світських дам у рожевому, котрих усе-таки доводилося писати заради заробітку.
Пізнє весілля
Один із вірних шанувальників таланту художника Мурашка і перший його біограф український історик мистецтва Федір Ернст у статті, присвяченій десятиліттю смерті Майстра в червні 1929 року, міркуючи про популярність українських художників, зауважив, що з тисячі їхніх імен «досі немає жодного, назвавши яке, ми могли б із задоволенням сказати: так, його знають усі, він популярний, творчість його досліджена, доступна в оригіналах абсолютно всім. І для Мурашка ми також не робимо винятків... Широким масам його ім’я зовсім невідоме... У кращому випадку знають: «Був такий!»
«Був такий!» ...Олександр Олександрович Мурашко і народився, і навчався, і виріс у Києві. І загинув тут у червні 1919 року на Лук’янівці. «Від рук бандитів». Розстріляний пострілом у потилицю... Ким? За що? Ніхто до істини так і не докопався... До цього ми ще повернемося. А таємницю, що огортала його дитинство із самого народження, розкрив у своїх спогадах його друг, художник і мистецтвознавець Микола Прахов, син знаменитого Адріана Прахова — археолога, історика мистецтв, критика, який написав одну з перших публікацій про Тараса Шевченка-живописця. А ще він відкрив для людства фрески XII століття у нашій Кирилівській церкві й понад десять років керував будівництвом та внутрішнім оздоблюванням православної святині — Володимирського собору в Києві.
З родиною Прахових із п’ятнадцяти років було пов’язане все подальше життя Олександра Мурашка — і творче, й особисте... А ввійшов він у цю сім’ю — худий, довгий, патлатий, сором’язливий хлопчик Саша Крачковський, — виконуючи доручення батька, тоді — вітчима Олександра Івановича Мурашка, майстра іконостасів, різьбяра по дереву. Він був рідним братом художника Миколи Мурашка — відомого київського маляра й педагога, фундатора та незмінного керівника «Малювальної школи М.Мурашка», із якої вийшли художники М.Пимоненко, С.Костенко, Г.Дядченко, І.Їжакевич, навчалися в ній Г.Світлицький, М.Жук, В.Замирайло, Ф.Красицький і навіть В.Сєров та К.Малєвич. Тут-таки здобув свою початкову художню освіту племінник Сашко. Саме від брата Олександр Іванович Мурашко, власник іконостасної майстерні в Чернігові, дізнався про заплановані великі роботи в Києві у Володимирському соборі й переніс у Київ свою майстерню, отримавши підряд на грунтування стін та позолотні роботи. А згодом — і на виготовлення церковних меблів. Верхні, мармурові, колони іконостаса виготовлено в Італії, а нижні, дерев’яні, — у майстерні Мурашка. За кресленнями деталей іконостаса і меблів до Прахова, який винаймав із родиною квартиру на розі Великої Володимирської та Великої Житомирської в будинку, 11/6, що зберігся до наших днів (на першому поверсі там нині аптека), і прибігав із майстерні батька юний Сашко Крачковський. Майстерня містилася навпроти, у будинку під номером 8. (Там тепер багатоповерхівка з гастрономом.)
А доти сором’язливий хлопчик Сашко, він навіть трішки заїкався, із мамою, бабусею та вітчимом жили в містечку Борзна на Чернігівщині, де й минуло його дитинство. Навчався в духовному училищі й допомагав вітчиму в майстерні, особливо охоче, коли це стосувалося іконописних робіт. У Києві хлопця віддали в гімназію. «Навчався я погано, вабило вже тоді до занять мистецтвом, а малювальна школа дядька Миколи Івановича здавалася недосяжним раєм», — напише художник через багато років Миколі Прахову...
Вітчим забрав хлопчика з гімназії та віддав учитися до свого старшого майстра, іконописця Науменка, щоб підготував із нього «пристойного богомаза». Отоді й помітив уперше перспективного юнака Віктор Васнєцов, дозволивши йому копіювати свої образи, що вже оживали на стінах Володимирського собору. Помалу юний художник навіть захопився цією роботою. «Усе-таки це був живопис, а не столярне ремесло». Проте кортіло не копіювати, а писати своє, а головне — учитися. І не де-небудь, а в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв! Ці розбіжності й призвели до сварки з вітчимом і до того, що Сашко — а йшов йому тоді шістнадцятий рік — пішов із дому, вирішивши заробляти самостійно. І все-таки вступити вчитися. Ночував у майстернях, у соборі, а часто — на баржах, на плотах, у кущах, просто на схилах Дніпра. Разом із босяками, на «зозулиній дачі», як жартував інколи, через роки. Застудився, занедужав, сповістив батька, але той не запропонував допомоги, не провідав хворого. Коли видужав — прийшов до Адріана Вікторовича Прахова за порадою і з проханням підтримки. «Мені б трішки грошей, поживу в селі, підрихтую здоров’я, попрацюю, а восени поїду вступати». — «Скільки ж тобі треба?» — поцікавився Адріан Вікторович. — «Думаю, рублів тридцять вистачить», — сказав зніяковіло юнак. Прахов дав більше. Надалі й він, і Віктор Васнєцов, і Микола Мурашко всіляко підтримували майбутнього митця та присоромили батька, умовили його повінчатися з матір’ю Сашка і всиновити свого власного сина, такого здібного й перспективного хлопця. Навіть відгуляли пізнє весілля, на якому О.Прахов був весільним батьком і була присутня вся майстерня. Збереглася фотографія тієї пори — батько й мати Сашка Мурашка. Батько високий, широкоплечий, міц- ний чолов’яга з густою бородою, типовий тодішній майстровий чи купець. І вона — невисока, тоненька, ніжна жінка Марія Іванівна Крачковська, також відтепер Мурашко. Мабуть, від матері в сина і ліризм, і вишуканість душі, і якась особлива незахищеність. А вітчим-батько — був, подейкують, вдачею кремінь. Були такі!
Батько погодився відпустити Олександра в академію. І вже не перешкоджав йому навчатися в малювальній школі брата.
Були такі!
Їх часто плутають ті, хто з чужих вуст знає про художників Мурашків — дядька та племінника. Згодом, уже ставши знаменитим, Олександр Мурашко також відкриє свою художню школу-студію, яка проіснує з 1913 до 1917 року. Школа тоді була дуже відома і збирала у своїх стінах талановиту молодь. Про це — нижче. А тут декілька слів про ту, «дядькову школу», в якій навчався Олександр.
До моменту його вступу й перших уроків школа існувала вже понад десять років. Спочатку — як приватна школа М.Мурашка, а згодом — як міська, опікуном якої був Микола Іванович Терещенко. Він же на початку і фінансував її, оплачуючи працю викладачів та вносячи плату за незаможних учнів. Сувора, хоча, можливо, й трохи консервативна, академічна система навчання в школі приваблювала не лише охочих навчитися малювати, а й багатьох талановитих людей, котрі мріяли вступити в академію. Плата за навчання була невелика — шість рублів на місяць. Для «осіб успішних і небагатих» цю плату могли зменшити. Учнів із бідних сімей цілком звільняли від плати.
Для Києва, який не мав тоді жодного художнього навчального закладу, «Малювальна школа М.Мурашка» стала центром, що збирав талановиту творчу молодь. Тут улаштовувалися виставки, вечори та бали, спектаклі. Викладали, крім Мурашка, такі відомі митці, як Будкевич, Попов, Платонов, Пимоненко, Селезньов. Видатні художники Росії — Рєпін, Крамськой, Полєнов, М’ясоєдов, Ге, Чистяков — постійно підтримували малювальні класи, читали лекції, давали практичні уроки. У програму занять входили також історія мистецтв, анатомія та перспектива. Їх читали професори Київського університету. Олександр Мурашко став одним із найкращих її учнів.
Але головною його школою, без перебільшення, головним храмом його науки наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих став споруджуваний Володимирський собор. Тією самою заповітною «країною дитинства», без якої, можливо, цілком інакше склалася б його творча доля. Усі творці собору були недосяжними у своїй майстерності. До них і звертався юнак за порадами й підтримкою. Адріан Прахов, крім усього, уже сказаного вище, — професор історії мистецтв Київського університету, Васнєцов — відомий художник, якого тоді величали російським Рафаелем і Мікеланджело, Нестеров і Врубель — молоді, але визнані майстри живопису, чиї роботи навперебій прославляла та лаяла як офіційна, так і світська преса... Майбутній відомий художник, мріючи про славу, зустрічався з ними не лише на роботі, а й у домашній обстановці у Прахових. Він бачив їхні картини на художніх виставках. У дев’яності роки, під час будівництва собору, й на початку століття їх було багато в Києві. Усе це й визначало душевний лад цілеспрямованого юнака.
Готуючись до вступу в академію, влітку 1894 року Олександр жив у селі під Києвом, багато малював з натури — людей, оригінальні, як любив говорити, сільські обличчя, природу, жанрові сценки з натури, ескізи, етюди, ескізи. При всіх недоліках його ще несміливої учнівської палітри ці роботи свід- чили про неабиякий талант їхнього автора й могли служити непоганою рекомендацією майбутньому маляреві. З цим своїм творчим багажем і з листами Прахова й Васнєцова вирушає він у Санкт- Петербург. Націлившись вступити не куди-небудь, а в майстерню Іллі Рєпіна, який став професором академії, колись однокурсника, а протягом усього життя приятеля дядька — Миколи Мурашка.
Проте в майстерню Рєпіна вступити не вдалося. Домашня підготовка й малювальна школа не давали достатньої основи. Поталанило. Тоді при академії було відкрито Вище художнє училище. Туди і вступив. А через два з половиною роки, успішно пройшовши загальні класи училища, як один із найкращих випускників став вільним слухачем академії.
У майстерні Рєпіна
Як згодом згадував сам Мурашко, Рєпін не відразу помітив і оцінив талант свого нового учня, земляка з міцним характером, хохла, котрий гонористо шукав свій власний шлях у мистецтві. Вчителя слухав, а малював по-своєму... «Рєпін став проходити повз мольберт, за яким я працював, ніби мене взагалі не було в майстерні», — розповідав Олександр, приїхавши в Київ на канікули. Скінчилося тим, що, розсердившись, метр відмовив землякові у праві працювати в нього. Тоді той вирішив переїхати в іншу майстерню, але вибирав — чи до М’ясоєдова, чи до Маковського. Заручився згодою обох і поїхав додому, на Київщину, на етюди. Літо працював у селі, не покладаючи рук. Восени повернувся в академію, зайшов до Рєпіна. «Показую йому свої літні роботи, а він так недбало, наче йому і діла немає до мене ніякого, каже: «Кинь там під стіл, я згодом подивлюся, коли буде час, а ти приходь до мене завтра». Приходжу знову наступного дня, а він ще не подивився... Страшно мені стало, що тепер зі мною буде? Прожене чи ні? «Дістань», — каже мені Рєпін зневажливим тоном. Я дістав. Він подивився всі етюди й відразу змінив тон. Каже: «Приходьте завтра працювати». Я був такий щасливий, як того дня, коли мене зарахували в класи Академії мистецтв. А іншому професору і ноги не показав». Учитель прагнув, і не безуспішно, прищепити своїм учням любов до людини, і простої, і високоінтелектуальної, до її внутрішнього світу, учив надавати портретові психологічної ємності і виразності. Збагнути й перенести на полотно характер портретованого.
Уже в роки навчання були створені поетично тонкі роботи «Портрет дівчини», відзначений академічною премією 1895 року, «Портрет юнака, що читає книжку», «Портрет художника Григорія Цисса», «Портрет Зінаїди Євдокимової» і з неї ж — «Дівчина в рожевій блузці» й ін.
Але найкращим і природним звітом за ті академічні роки стала програмна конкурсна робота- картина «Похорон кошового», сюжетом якої митець віддав данину любові до своєї рідної землі, її традицій, історії. І, мабуть, не без впливу рєпінських «Запорожців»... «Похорон» був ніби продовженням теми — адже ховають кошового, доблесного Івана Сірка, який є і на картині Рєпіна. Але загальний тон картини Мурашка і настрій, на відміну від рєпінського, — скорботний. І ця скорбота — свідчення того, який дорогий друзям-запорожцям товариш, що йде в останню путь. Особливо вирізняється постать та обличчя старого, який несе булаву, символ влади покійного. Є дані, що для цього колоритного й незабутнього образу старого козака художникові позував шістдесятирічний Михайло Старицький — видатний наш письменник і театральний діяч. У конкурсі робіт випускників брали участь і російські художники Кустодієв та Малявін, які стали з часом знаменитими. Сильні й небезпечні конкуренти, що з ними і дружив, і суперничав Мурашко. Але велика Золота медаль дісталася йому. А разом із нею — право на пенсіонерську подорож за кордон за рахунок академії. Тривала вона повних три роки. Перші біографи Мурашка з задоволенням зазначили, що українському художникові вдалося перемогти «Малявінських баб». Звісно, це було важливо — і диплом, і медаль, і завершення навчання в академії, що розтягнулося майже на шість років. Але головне — попереду був Рим, Мюнхен, Венеція, Париж...
Італія, Париж, Мюнхен
На початку 1901 року Олександр Мурашко їде за кордон.
Паризький період був одним із найбільш вдалих у його творчій біографії. Праці, представлені як звіт про відрядження («У кав’ярні», «Парижанка», «Біля кав’ярні», «На вулицях Парижа», «Паризька кав’ярня. Три дами» тощо), написані блискуче і з глибокою проникливістю, — склали одну з найкращих серій усіх живописних полотен молодого митця. Картину «Кав’ярня» академія придбала для свого музею. Побувавши на багатьох виставках, вони зробили впізнаваними руку й ім’я художника. Зачаровував їх артистизм, золотаво-вохристі тони та глибокий співчутливий підтекст, мальовничість і ошатність дам півсвіту, незважаючи на зажуру у їхніх очах.
Сам він не вважав завершеними свої пошуки. Попросив продовжити академічне утримання ще на один рік, аби мати змогу попрацювати в Росії та вдома, в Україні, використовуючи досвід, надбаний у Європі. Утримання йому продовжили, але з умовою, щоб іще рік провів у Парижі. Якось у Києві, обговорюючи успіхи Олександра Мурашка, Адріан Прахов зауважив: «Мазій із Сашка вийде чудовий, але йому необхідно дисциплінувати свій талант. А для цього зараз найкраща школа — мюнхенська. Там і художники зібралися солідні, і життя скромніше, ніж у Парижі, де для людини з таким темпераментом, як у Сашка, занадто багато спокус». Те саме радив і дядько, який ревниво стежив за успіхами племінника. Він писав йому, що ніхто не володіє такою дисципліною малюнка, якою володіють «наші мюнхенці». Нашими мюнхенцями були ті окремі художники, які раніше навчалися в знаменитій мюнхенській школі живопису та малюнка в майстерні словака Антона Ашбе й виставлялися на престижному щорічному Мюнхенському Сецесіоні. Серед них був і Валентин Сєров, що став на тоді одним із найзнаменитіших портретистів Росії. (Як розповідав згодом Мурашко, у Мюнхені збиралися з усього світу «дядьки», солідні, із довгими бородами, які вже багато разів виставляли свої роботи, з іменами. І вчилися вони як звичайні школярі. Увечері відпочивали й веселилися, а вдень... Вдень усі працювали.) Спробував новачок завітати вдень до одного, другого... Та ба. Ніхто не схотів відриватися від мольберта. Згодом обвикнувся й так само захоплено працював сам. Приваблювало те, що об’єднання не сковувало творчих поривів та симпатій авторів-малярів, як це було в передвижників. Правда, «мюнхенцям», а згодом і Мурашку перепадало за нехтування соціальними мотивами і за те, що надміру захоплювалися зовнішнім боком живопису, фарбами, колоритом.
Але це імпонувало Мурашку. Головним, що полонило його тут, — був колір, насиченість і чистота кольору, що з часом особливо яскраво проявилось у його живописі. Насиченість і свіжість, яскравість кольорів проявилися ще в кількох портретах, написаних у Парижі. Вже портрет «Дівчини в червоному капелюсі», виконаний 1903 року в Парижі, який так полюбився багатьом, свідчив, що молодий художник став зрілим майстром. Тут усе побудовано на контрастності двох кольорів — червоного й чорного, майстерно передано й погляд глибоких чорних, заворожуючих очей дівчини. Ще один портрет, написаний із цієї ж моделі, — «Тетяна. Портрет у сірому», — приваблює не лише цими сумними очима, а також вдало підібраним колоритом сріблясто-сірих тонів. Вони створюють враження вишуканої гармонії. Цей сріблясто-сірий тон у різних поєднаннях і відтінках художник полюбляв використовувати й в інших своїх роботах.
Опоетизований реалізм
«Старий учитель. Портрет художника М.І.Мурашка», «На терасі. Портрет О.І.Мурашка», «На ковзанці», «Портрет Л.Ф.Куксіної», «Портрет В.А.Дитятиної», «Дівчина в рожевому. Портрет Н.Тараниної», — цей список вдалих робіт періоду 1903—1910 років можна було б значно продовжити. Імпресіонізм і модернізм, «мюнхенство» не змінили манери та стилю робіт українця. Так, живопис став яскравішим, але ніякі пошуки кольору та пластичності образу не заступили в портретах Олександра Мурашка головного: відтворення душевного стану, характеру позуючої моделі. «Дрібниці, деталі — не головне, — повторював художник. — Головне — розгледіти душу». Особливо привабливими були для Мурашка натури ліричні, оригінальні. «Опоетизований реалізм», — якось сказав про свою творчість Михайло Нестеров. Цей вислів цілком можна віднести й до творчості його молодшого колеги. І не випадково серед найкращих робіт Мурашка — портрет самого Михайла Васильовича, два портрети його доньки Ольги з різницею в чотири роки. Особливо гарний другий, маловідомий, написаний 1904 року. Вісімнадцятирічна дівчина зображена на повний зріст; виконаний він у тій самій улюбленій сріблясто- чорній гамі, що тонко передає ніжність і юну чарівність скромної київської інститутки. Мені здається, що навіть в одному з найвідоміших полотен Нестерова «Амазонка» — портреті дочки, написаному лише на два роки пізніше від Мурашка, саме ця опоетизована ніжність, ліризм і дівоча збентеженість уже не відчуваються...
Ті, хто закидав Мурашкові західництво та «мюнхенство», несерйозність, повинні були б звернути увагу на його чудові полотна, створені на матеріалі життя українського села протягом наступних років. Тему «Каруселі» продовжують не лише «Тихий смуток» та «Неділя», а й одне із найбільш значних полотен художника — «Селянська родина» (1914 рік), картина, яку особливо шанує критика. Воістину видатна робота «серйозного письма».
Студія у домі Гінзбурга
З сім’єю Прахових Олександр Мурашко поріднився 1909 року, взявши шлюб із Маргаритою Августівною Крюгер, рідною сестрою Ганни Августівни Крюгер — художниці та скульптора. Дружиною Миколи Прахова й невісткою Адріана Вікторовича. Дітей у сім’ї Мурашків не було, згодом вони вдочерили дівчинку Катю, яка в заміжжі стала Катериною Олександрівною Гай.
Разом зі своєю своячкою Ганною Крюгер-Праховою восени 1918 року Олександр Олександрович Мурашко відкриває в Києві на Інститутській вулиці, на верхньому поверсі будинку Гінзбурга, знаменитого київського хмарочоса, «Художню студію О.Мурашка», у якій малюнка, живопису та скульптури водночас навчалося до ста чоловік. Досвід педагогічної роботи в Мурашка вже був. У 1909—1912 рр. він викладав у Київському художньому училищі, створеному на базі малювальної школи дядька. Директором училища з 1901 року став архітектор В.Ніколаєв. Увесь свій талант, досвід і навички, здобуті в Петербурзі, Парижі та Мюнхені, Мурашко клав на подолання рутини й застою у веденні курсу живопису. Проте, як написано в його біографії, під кінець третього року свого перебування там зневірився в можливості оживити цю справу та вийшов з училища. (До речі, училище, очолюване архітектором, дедалі більше спеціалізувалося на ужиткових видах образотворчого мистецтва і, зрештою, стало художньо-промисловим).
Вабили талант і популярність Олександра Мурашка, складена ним програма, його життєрадісний характер і нові педагогічні установки. Студія швидко стала популярною в Києві. Своєю програмою вона справді була цілком новим навчальним закладом у тодішній Росії. Від гіпсів, над якими раніше роками скніли учні, майже відмовилися. Уже в молодших класах майбутні митці починали малювати з натури вугіллям та олівцем: квіти, предмети, овочі. Малювали у два тони, із натури й олійними фарбами, а згодом — і повною гамою. У старшому відділенні переходили на вивчення постановки фігури, штудіювали не лише живопис, а й анатомію. «Переходили до малювання засобами олійної фарби, фігури людини, оголеної, а потім і вдягненої в різні костюми». А ще з самого початку навчалися виконувати ескізи на задані теми. А університетські професори читали лекції «Біологічні основи естетики», «Анатомія для художників»; викладали тут відомі критики, професора з історії філософії та мистецтв. Жвавий інтерес загалу викликали вечори «самодіяльного» мистецтва. Він мріяв зібрати навколо своєї студії найкращих художників і підняти її до рівня Академії мистецтв. А Київ, як раніше Мюнхен, мав стати «Українськими Афінами».
«Товариства»... Академія
Війна, що почалася влітку 1914 року, і всі наступні події зруйнували плани. Енергії та наполегливості діяльної натури Олександра Мурашка вистачило на ще одну шляхетну справу. Він став одним із фундаторів Товариства київських художників, створивши його 1916 року. Досвід у нього вже був. Після повернення з Парижа в Петербург він увійшов до групи вихідців з Академії мистецтв, яка вирішила організувати «Нове товариство художників» і почала клопотатися про затвердження проекту його статуту. Серед фундаторів товариства були відомі художники Д.Кардовський, Н.Латрі, М.Петров й ін. Найактивнішу участь у його створенні брав і О.Мурашко. В лютому 1904 року було затверджено статут і відкрито першу виставку.
Виставки «Нового товариства художників» проходили не лише в Петербурзі, а й у Києві, Вологді, інших містах Росії аж до 1915 року. Саме участь у них, як згодом і в деяких періодичних виставках київських художників, додавало популярності імені та працям Олександра Мурашка. Тепер він сам розробляв статут товариства київських художників, аби згуртувати колег-земляків і підняти рівень київських художніх виставок до рівня столичних та європейських.
У статуті в ці важкі роки основною метою та завданнями було визначено: «надавати як моральну, так і матеріальну тимчасову підтримку членам товариства». Передбачалося також організувати клуб, Будинок художників, членську платну бібліотеку, школу. Кінцева мета — створення Академії мистецтв. «Мені потрібна українська Академія мистецтв у рідному місті Києві, — говорив Мурашко товаришам і друзям, — де стільки світла, стільки краси». В архіві художника збереглися проекти статуту майбутньої Академії, оригінали й копії з правками його рукою та ті, над якими працю- вали з М.Праховим і 1916-го, і ще десь протягом 1917 року. Змінювався суспільний лад, змінювалися влади й усі устої. Змінювалося ставлення до мистецтва й погляди на його цілі та цінності. Доводилося правити документи, щоб відповідати й перезатверджувати. Є документ тих далеких років (одиниця збереження 23, Фонд Мурашка в НХМУ), у якому констатується: «Восени 1917 року гаряча мрія Олександра Олександровича здійснилася — в Києві відкрилася Академія мистецтв, у створенні якої він брав найенергійнішу участь. Відкриття Академії наприкінці листопада є справжнім святом для Олександра Олександровича, і він палко береться за роботу в Академії й усіма силами підтримує її та захищає від багатьох різноманітних нападок, яких вона не раз зазнавала в цей важкий і неспокійний час. Учні студії Олександра Олександровича майже всі перейшли в його майстерню, де разом із ним працювали до весни наступного року... Останні три-чотири місяця до смерті Олександр Олександрович виконував обов’язки ректора Академії». Хто написав ці рядки — історія поки що замовчує. Але вони — достовірні.
На фасаді Академії мистецтв України по вулиці Смирнова-Ласточкіна, 20 — бронзова меморіальна дошка-барельєф, присвячена дев’яти її фундаторам. Час був важкий, влади змінювали одна одну, і залежно від їхніх установок знімали та призначали ректорів. У різних документах першими названо й Олександра Мурашка, і Федора Кричевського, і Григорія Нарбута, і Василя Кричевського.
Останні дні...
Про останні дні життя Олександра Мурашка проникливо розповів Григорій Лукомський, український мистецтвознавець і художник-архітектор. У 1917—1919 роках їм випало працювати разом. У двадцяті Лукомський виїхав за кордон. Тоді ж (він помер 1928-го) видав у Берліні у видавництві «Грані» невеличку книжечку «Вінок на могилу п’яти діячів мистецтва. Пам’яті Г.Нарбута, В.Модзалевського, О.Мурашка, П.Дорошенка і К.Шероцького». Майже одночасно вони пішли з життя. П’ять сумних нарисів-некрологів. Найскорботніший присвячений О.О.Мурашку.
Я дозволю собі переказати деякі свідчення про останній день життя Олександра Мурашка.
Лукомський бачив Мурашка в день його смерті. «Був спекотний літній вечір. Олександр Олександрович при новій зміні влади залишився, по суті, поза службовими обов’язками в Академії, — пише Лукомський. — Антибільшовицькі війська йшли вже від Житомира на Київ. У ЧК був неабиякий сумбур. Було багато «помилок» через поспішність і невпевненість у владі. І те, що спіткало бідолашного О.О.Мурашка, — безперечно, одна з таких помилок...»
Разом із дружиною художник повертався з гостей у свій будиночок на Лук’янівці. Він не боявся ходити так пізно. У нього була перепустка, видана «Всевидавом». О першій годині ночі до нього підійшла компанія з трьох солдатів і заявила, що він заарештований, що може дружині віддати все, що при ньому є цінного, і що його негайно повинні повести на суд. Відчувши зле, Мурашко попросив, щоб і дружина супроводжувала його, але її силоміць змусили йти додому. «Ледь вона дійшла до ганочка будинку, як побачила, що чоловік кинувся від них тікати. Мабуть, за цю одну-дві хвилини Олександр Олександрович збагнув, що його ведуть не в ЧК, а просто в поле, на розстріл без суду, позаяк напрям, узятий його конвоїрами, був саме в бік виїзду з міста, а не на Липки. Знаючи чудово околиці й гадаючи, що солдати не знають так добре цих місць, він вирішив добігти до відомої йому канави, що утворювала під парканом щілину, в яку він міг би пролізти і, потрапивши в сад, сховатися під покровом ночі. Але щойно він заліз у цю яму, як його піджак (мені врізався в пам’ять сірий костюм, у якому він був удень, за шість-сім годин до вбивства) за щось зачепився, і він застряг під парканом. Оскільки спускався ногами, то голова його залишилася по цей бік, а тулуб і ноги були в саду... Його наздогнали. Момент — і він, можливо, був би врятований, — але постріл у потилицю — і смерть на місці. Безвісти пропали вбивці, цінні речі у дружини. «Випадок» коштував життя надзвичайно талановитому художникові України»...
* * *
На повному ходу завмер його кінь, заклякла стрімка карусель яскравого сліпучого життя... Труну, накриту «червоною китайкою», як «труну кошового» на конкурсній картині, студенти та спільнота від Академії до Лук’янівського кладовища несли на руках.
...Його називали першим українським європейцем, Сєровим і Кустодієвим України. Та він був Мурашком. Українським художником, який наважився на рівних змагатися з художниками Європи й малярами Росії, і академістами, і передвижниками. Він із ними дружив, учився в них, але залишався сам собою — Олександром Мурашком. Неповторним, надзвичайного таланту маляром. Майстром фарб. Майстром кольору. Неперевершеним українським портретистом.