«Время перемещает тебя без спросу в эпос».
П.Вайль
Про таких людей заведено казати «російський письменник-емігрант». Про Петра Вайля не виходить. По-перше, ну який він російський, цей уродженець Риги, дитя чи то радянського, чи то просто повоєнного перемішування всіх з усіма? По-друге, бентежить слово «письменник». Треба додавати цілу низку інших — публіцист, критик, мистецтвознавець, журналіст, гурман... Далеко не повний список — а вже довгий. А по-третє, він і емігрант якійсь непереконливий.
Річ, напевно, в захопленні життям, кожною його хвилиною, за якою під будь-яким побіжним поглядом спливають низки асоціацій, аналогій, анекдотів і цитат. Та він і сам зізнавався, що належить до тих, хто «живе», і не довіряє тим, хто «будує життя».
Гуманітарна глобальність погляду і бездоганний стиль — зразкова публіцистика Вайля. Або, як тепер заведено казати, есеїстика. Жодної випадкової фрази. Жодного беззаперечного судження. Документальність картографа без найменшої об’єктивності. І, що майже неймовірно для сучасної есеїстики, — жодного інтересу до епатажу. Публіка сама епатує й істерить, коли лінії на картах спільної батьківщини не збігаються. Як можна так жорстоко про Миколу Островського? Так психіатрично — про Зою Космодем’янську? Простота інтонації — страшна сила.
Справді, чому ринок у Римі — це свято і поезія, помідори і пармська шинка, яку потрібно з’їсти неодмінно саме тут на Кампо-де-Фьорі, а ринок у Костромі — це пошехонський сир і неповороткі баби, «Достоєвський без зефіру» і смертовбивство табуретками? Чому там — мистецтво й література, що висотою може змагатися хіба що з кухнею, а тут — заповідна країна безпросвітної міфології?
Дві найкращі «контурні карти» Вайля — «Гений места» і «Карта родины» — годилося б видавати двотомником. Звісно, контраст — не тільки в описаному, а й в авторському підході (що для публіциста не менш важливо) — стане взагалі вже непристойним. Але проясниться сама ідея карти, на якій «культурний світ» у своїх вищих досягненнях сусідить зі своєю ж підсвідомістю, про яку знати не хочеться — тому що страшно таке про себе знати. Галерея «геніїв місць», титанів і піонерів, мислителів і авантюристів, аскетів і життєлюбів проти суцільної порожнечі («Россия от Урала пустая — навылет») країни маленьких людей, які ніяк не виростуть не тільки у великих, а навіть просто в людей. Не тому, що середовище заїдає, як наївно-романтично вважала велика російська література, а тому, що вони самі — середовище. Що теж, взагалі-то, відкриття російської літератури. Тільки вже не «великої», зрозуміло, — за такі відкриття, швидше, канделябром. Героїка versus міфологія. Сказання про святого Георгія і Змія.
Не дивно, що «Карту родины» — нотатки про подорожі Росією кінця 90-х — початку 2000-х років — жителі картографованої місцевості оцінили досить похмуро. Вайль був поставлений у ряд «всіляких емігрантів», які вихваляють Захід і ганьблять «своє», у тому числі «святе». До «святого» він справді підходив із позицій швидше чесності, ніж благоговіння. Набагато більше трепету в «бабушках, баюкающих пирожки», у розмірковуваннях про оповідання та ролі Шукшина, в одним рядком згаданій малосольній нельмі, з’їденій у місці злиття Обі з Іртишем. Утім, імідж «паплюжника святого» до Вайля клеївся погано — надто багатьом «Родная речь» повернула відбитий школою смак до російської літератури. Слово «смак» тут слід розуміти, мабуть, у гастрономічному сенсі — якось смачніше стало тримати в зубах рядки Гоголя. Аналогічно, «Русская кухня в изгнании» могла б повернути смак до читання. Вже у філологічному сенсі.
А зі «святістю», в радянському її розумінні, у нього й не могло бути інакше. Він же не був — так і не став — радянською людиною. Що в ті часи (які нікуди не поділися, чи що?) означало — людина «антирадянська». Він робив спроби — попрацював журналістом у латиській комсомольській газеті. Він взагалі не боявся пробувати й змінювати — ризький суднобудівний на московський поліграфічний, професію цвинтарного наглядача на пожежну службу, одну країну на іншу, накладаючи звивисті лінії долі на карту світу, зливаючи в щось гомогенне біографію з географією. Його еміграцію не повертається язик назвати власне вигнанням — настільки природним виявилося для нього переміщуватися. Картографія вигнання на перевірку виявляється картографією свободи. Чи то «людина світу», чи то світ у будь-який своїй точці та в усій сукупності виявляється людиною.
Взагалі, саме ім’я Вайля провокує приєднати щось або краще — когось. Вайль і Довлатов. Вайль і Бродський. Зрозуміло, Вайль і Геніс. Відчуття ліктя, яке тут нічим не відрізняється від відчуття стилю, мабуть, ним і є. А може, все через вайлевську любов до «плутархії» — герої неодмінно ходять парами. Тезей і Цезар, Демосфен і Цицерон, Караваджо і Палладіо, Перм і Парма, «Гудок» і «Новый американец», Ільф-і-Петров і Вайль-і-Геніс... Все-таки — емігрант. А це ж дуже емігрантська риса — постійно перебувати в паралельних реальностях. Тільки без повчання і надриву. Просто «живучи».