Якщо твердження, що батьківщиною слонів є Радянський Союз, ще можна спростувати, то істину, яка констатує, що на території його було створено й апробовано рід військ, овіяний ореолом таємничості і доблесті, і якому на багато десятиріч судилося стати об’єктом підвищеного інтересу, майже ні в кого не викликає сумніву.
І нехай не хизуються французи чи німці, намагаючись переконати істориків у тім, що саме їхні країни стали колискою повітряного десанту, насправді саме Країні Рад належить пальма першості в широкомасштабному використанні «крилатої піхоти». Так, були німці Коссель і Віндіш, які 1916 року використали літак, здійснивши відчайдушну диверсію в тилу російської армії, зупинивши на якийсь час потік військових вантажів до лінії фронту. Слід віддати належне і французькому майору Еврару: він із двома товаришами по службі провів подібну операцію в тилу німців.
Та вперше, і досить ефективно, десантників задіяли 1929 року в СРСР. На показово-бойові маневри в Середній Азії іноземних спостерігачів не допустили, а от уже через шість років аташе потенційно ворожих країн могли помилуватися висадкою десантників під час маневрів під Києвом. На очах приголомшених французів, німців, чехів і англійців 1200 парашутистів чітко організували кругову оборону з метою забезпечення злітно-посадкового майданчика для наступної групи літаків, яка доставила ще 2500 бійців із озброєнням і бойовою технікою. Але одне діло викидати десант у тил умовного супротивника. А якщо ворог не стане милуватися вашим ширянням у хмарах, а вживатиме всіх заходів до ліквідації нежданих гостей із неба?
Однією з найбільших операцій радянських ПДВ у Великій Вітчизняній вважається Канівський десант, проведений восени 1943 року. Ще 9 вересня Ставка Верховного головнокомандування вирішила для захоплення плацдармів на правому березі Дніпра використати три повітряно-десантні бригади, але спроба ця була провалена. Причина традиційна для нашого керівництва — халатність і розхристаність. Першої ночі операції в тил противника викинули всього два неповні батальйони десантників, а наступної ночі, кількість висаджених перевищила 4500. Їх чекала трагічна доля — частина потонула в Дніпрі, інші опинилися в нашому тилу, треті опустилися прямо на позиції німців.
Автору добряче пощастило: очевидців, а тим більше учасників тієї далекої операції практично не залишилося, а катастрофічні втрати під час висадки і бойових дій, робили мої спроби марними, та все ж його Величність випадок дозволив мені познайомитися з рядовим Тарасом Григоровичем Гульком. Він і оповів про ті трагічні події, коли 19-річним хлопчаком зробив крок у невідомість, залишивши салон Лі-2.
— На початку війни мені було 17 років. Попри вмовляння двох старших братів, які просили призвати нас разом, військкомат відмовив. Брати пішли на фронт, а я залишився в тилу. Був направлений у Сталінград, де мене призначили в танкобудівники. Незабаром вибився в стахановці. Виробничу норму перевиконував у 2,5 разу. За трудові успіхи мене радували стахановським обідом: до звичайного трудового пайка додавали пару ложок вінегрету. Лютувала цинга, і додаткові вітаміни не були зайвими.
Коли німці підійшли до Сталінграда, нас евакуювали в Барнаул. Завод добирався на Алтай три місяці. Поки будівельники мурували стіни для нашого заводу, ми пішли у військкомат, хоча як спеціалісти мали, звісно ж, броню. Але вирішувалася доля країни! Наприкінці 1942 року нас направили в Омське зенітно-прожекторне училище. Потрапив я в зенітно-кулеметну роту. Але за той час, що ми навчалися, літаки почали літати вище і швидше, відпала необхідність у кулеметниках, і нас відправили в Підмосков’я. Пройшовши медичну комісію, були відправлені у ПДВ.
— Тарасе Григоровичу, а який критерій добору був у повітряний десант?
— Нас вибирали, як зараз, напевно, моделей на подіум... Найголовніше — у майбутнього десантника мали бути рівні ноги. Якщо претендент мав О- чи Х-подібні ноги, його забраковували. Подібна будова ніг при стрибках призводила до тяжких травм.
— Як вас годували?
— Борщ або суп, на друге каша, все це для ситості густо присмачували комбіжиром. Адже стрибки вимагали значної витрати калорій. І звісно ж, компот. Солдати, які хотіли «закосити» від служби у ПДВ, не їли комбіжир і швидко втрачали у вазі, що у свою чергу призводило до занепаду сил. Від таких швидко позбувалися, відправляючи в інші війська.
В аеростат сідали чотири курсанти разом із інструктором і з допомогою тритонки чи ЗіСа, а також лебідки, піднімалися в небо. Карабін клацав, відчинялася хвіртка, звучала команда інструктора: «Пішов!» Під час стрибка ми стежили за взуттям — ривок від розкриття парашута був наскільки різким і сильним, що чоботи швидше досягали землі, ніж ти; спробуй-но знайди їх у кущах чи густій траві. А це ж казенне майно. Після розкриття парашута благодать наступала — ширяєш, а навколо така тиша. Не віриться, що навколо війна...
— Інструктори допомагали тим курсантам, які особливо замислювалися після команди «пішов»?
— Бувало. Іноді і словом, і ділом. Себто різким словом, а то просто викидали з кошика аеростата тих, хто замислювався, стрибати йому чи ні.
— Яка була тривалість вашої підготовки?
— У парашутно-десантному батальйоні ми готувалися місяців шість. За цей час я здійснив сім стрибків із парашутом. Після підготовки мені присвоїли звання старшого сержанта.
— А чи була в навчальній програмі диверсійна підготовка?
— Ні. Від піхоти ми різнилися тільки наявністю парашутів. Ну і, звісно, замість трьохлінійок нам видавали карабіни. Крім цього десантник мав так звану кишенькову артилерію — пару гранат Ф-1, а також саперну лопатку, фляжку, казанок і шинельку в скатку.
— Як проходила сама операція з викидання десанту на західний берег Дніпра?
— У двадцятих числах вересня 1943-го в Лебедині Сумської області нас зібрали і повідомили, що повинні захопити плацдарми і закріпитися на правому березі Дніпра. Завантажили в салони Лі-2, видали сухий пайок на кілька діб. Прихопили із собою мішки з набоями та провізією; вага мішка була десь 80 кг.
Летіли на літаках Лі-2, ПС-84, «Дуглас» по 22—24 чоловіки в кожному. В ілюмінатори бачили спалахи розривів від вогню зеніток. Розкидали нас на великій території. Над ранок зібралося чоловік 120 із різних взводів, рот і батальйонів. Ми стрибали уранці, тому німці швидко зорієнтувалися і відкрили вогонь на ураження. Багато товаришів загинули прямо в повітрі.
Після приземлення нас атакували, але ми, зайнявши оборону, відбили наступ. Група підпалила дві вантажні машини, одна з яких була з боєприпасами, які від вогню почали вибухати. І так, що притисло до землі і німців, і нас. Надвечір ми перейшли в атаку і відкинули противника. Хтось із офіцерів прийняв рішення пробиватися до своїх дрібними групами. У моїй групі було сім чоловік. Блукали кілька діб лісами та ярами. Закінчилася їжа. Намагалися вийти до села, щоб розжитися шматком хліба, але німці, очікуючи форсування Дніпра, відселили все цивільне населення. Кілька разів наривалися на кулеметні заслони — ледве ноги вціліли... Знайшли поле з цукровими буряками — вже легше. Викопали дві землянки. Потім до нас прибився ще один десантник, який служив у 5-й бригаді. Відчували, що він офіцер. Але знаків розрізнення на ньому не було. Якось уранці почули біля землянок німецьку мову. Виявилося, що нас заблоковано. Просиділи 13 діб без їжі, а головне без води. Найменший шерех, і нас би виявили й закидали гранатами. Від спраги непритомнів. Ми здалися в полон. Виявилося, що на урвищі прямо над нами була батарея 211-мм гармат.
Всі артилеристи були досвідченими воїнами. Поставилися до нас людяно. Відпоїли, відгодували. Через місяць нашого перебування в полоні вони дізналися, що ми десантники. Чудово знали, що як десантникам нам не буде пощади. Але допоміг факт — нас не переслідували. Відправляти до табору для військовополонених і не збиралися — використовували як робсилу. Розподілили по двоє на кожну гармату. І попередили: якщо хтось спробує втекти, розстріляють усіх. Але нам усе ж вдалося втекти. Скориставшись наступом радянських військ навесні 1944 року під Уманню, ми з моїм товаришем Петром Горченком вислизнули...
Після перевірки «Смершем» мене призначили бійцем авторемонтного полку 2-ї гвардійської танкової армії генерал-полковника Богданова, в складі якої я і дійшов до Берліна.
Хід Канівськой повітряно-десантної операції коментує перший заступник голови Державної прикордонної служби України генерал-лейтенант Володимир Коваль. Він пройшов шлях від рядового десантника до командира аеромобільної бригади. На рахунку більш як 700 стрибків із парашутом.
— Організація та проведення цієї повітряно-десантної операції виявилася не на висоті. Повітряна розвідка не помітила зосередження в наміченому районі значних сил противника. А саме: 7-ї танкової та 73-ї піхотної дивізій. А ще ж у цьому районі знаходилася 19-та танкова і 10-та моторизована дивізія. Підвели і льотчики транспортної авіації. Замість запланованих 65 машин під посадку було подано лише 47, а якщо до цього додати відсутність своєчасного підвозу пального, що призвело до затримання операції на кілька годин, то картина виходить сумна. У результаті зі складу 5-ї повітряно-десантної бригади на правий берег Дніпра переправили тільки два батальйони. Хоча висадка 3-ї повітряно-десантної бригади, в складі якої служив Тарас Григорович Гулько, і проходила дещо краще, зношеність транспортних літаків не дозволила їм брати на борт штатну кількість вантажу.
Відсутність досвіду викидання великих десантів позначилася і при десантуванні. Льотчики, посилаючись на щільний зенітний вогонь противника, замість належних за тодішніми нормативами 600—700 метрів викинули десантників на висоті понад кілометр. Значна висота, а також швидкість польоту призвела до більшої площі розкиду десантників. Крім того, крилата піхота, викинута на правий берег Дніпра, залишилася без важкого озброєння.
Командування надто перестаралося в прагненні засекретити операцію. Про цілі та завдання операції особовий склад, як правило, знайомили за півгодини до посадки в машини. Поквапливість викликала тільки метушню. Міркуйте самі: попри значну кількість радіостанцій, їх було розподілено таким чином, що в деяких літаках було по 5—6 одиниць зв’язку, а в деяких радіостанції були відсутні. Тому після висадки радисти залишилися без рацій, а рації — без радистів. Та й батареї живлення радіостанцій скидали окремо від них. Можна тільки уявити, яка ситуація виникла на землі.
Попри провал Канівської повітряно-десантної операції, крилата піхота виконувала свою роботу. За даними німців, у їхньому тилу діяли 43 окремі групи зі складу 3-ї та 5-ї повітряно-десантної бригад загальною чисельністю більш як 2 тис. чоловік. На рахунку десантників, змушених вести партизанську війну, кілька диверсій на залізниці, а також ряд знищених ворожих гарнізонів на Правобережній Україні.