Рік тому помер Василь Биков. Видатний білоруський письменник, відомий і шанований у СРСР, лауреат найвищих радянських премій, Герой Соціалістичної Праці — він пройшов крізь той деформуючий час, не покрививши душею. Він вважав, що «кожному свій шлях до свободи судилося пройти самому», і пройшов його до кінця. Змушений виїхати, прожити останні свої роки у вигнанні, він повернувся на батьківщину тоді, коли вже сама смерть гарантувала йому свободу. І навіть день його смерті — день початку війни — з таким вражаючим драматизмом вивершив його людську і письменницьку долю.
Він із тих, чиї думки, чия життєва позиція актуальні й понині. Через те я пишу не стільки статтю про нього, як хочу, щоб ми послухали його. Що він думав, із тягарем яких проблем підходив до останньої межі, — давайте перечитаємо інтерв’ю, яке він дав газеті «Известия» незадовго до своєї смерті, у Празі, напередодні ювілею Сталінградської битви. У нас тепер живих письменників не чують, то, може, хоч прислухаємося до мертвих?
На жаль, дещо доведеться скоротити, цитую лише основне.
«Колись ваш роман «Знак біди» став символом перебудови, — каже кореспондент «Известий» Олександр Архангельський. — Що, перебудова закінчилася, повертаються «знаки біди»?
Відповідь: «Повертається щось значно більше, ніж ці комуністичні знаки і символи. В Білорусію вже повернулася справжня радянська влада. А в Росію вертається імперська ідея. Оце і є справжній знак біди, який не хоче полишати бідолашну Росію. В живильному бульйоні цієї ідеї «варяться» мрії про Сталінград (тобто про перейменування Волгограда знову на Сталінград. — Л.К.), про червоний прапор, про пам’ятник Дзержинському, про інтеграцію з Білоруссю, а далі — про приєднання України і про відновлення Радянського Союзу».
«Та не буде ніякого Радянського Союзу», — заперечує кореспондент.
«Це правда, відновити його не вдасться, — каже Василь Биков, — але не тому, що цього не хочуть, а тому що час імперій минув».
Тут я пропускаю кілька абзаців, хоча вони всі дуже змістовні, але інтерв’ю велике — повністю його можна прочитати в «Известиях» за 4 лютого 2003 р. Наводжу лише моменти типологічно спільні.
Йшлося про психологію електорату, про те, що в масі своїй народ, по суті, підтримує Лукашенка. В той час як білоруська опозиція не змогла висунути лідера, який набрав би достатню кількість голосів для перемоги на президентських виборах.
«На вибори 1994 року і Шушкевич, і Позняк йшли з прекрасними ідеями, — каже Василь Биков. — Це були ідеї відродження Білорусі. А Лукашенко говорив просто. Як Ленін у 17-му році. Запустимо промисловість, пересаджаємо злодіїв. Електорату потрібні не ідеї. Йому потрібні батареї. Така політична культура народу».
Треба мати неабияку мужність, щоб визнати політичну культуру свого народу настільки низькою. Але, очевидно, немає іншого виходу, час дивитися правді у вічі.
«Між іншим, — зауважує кореспондент, — у ХІХ столітті чеські гуманітарії зусиллями інтелектуальної волі сформували національну ідею. І — достукалися до народу».
Відповідь: «Та перебили білоруську інтелігенцію, особливо у сталінські роки постаралися. Але спершу, під час колективізації, знищили опору національної культури, тих, без кого ніякі інтелігенти нічого зробити не можуть, — цвіт білоруського селянства. Місто білоруське, воно традиційно було або польсько-, або російськомовне. А генератором національної культури було село. Нема на кого білоруській еліті спертися в «товщі» народній».
Наша ситуація, чи не так? Із тією хіба різницею, що у нас і «товщі» народній не дуже є на кого спертися.
«А далі що?» — питає кореспондент.
Василь Биков гранично відвертий. «Бути песимістом порядній людині майже непристойно, — каже він. — Але що поробиш — я песиміст. Не бачу нічого світлого для Білорусі в майбутньому. Ось Шушкевич, якого я дуже поважаю, думає, що якщо Росія анексує Білорусію, то на дуже короткий час. А я певен, що якщо ми втратимо в найближчі роки незалежність, то назавжди зникнемо як держава з карти світу. Навряд чи коли ще буде така унікальна нагода, яка випала на нашу долю після Біловезької Пущі у 91-му. Тоді втрутилися якісь сили, божественні чи диявольські, не знаю…»
«А тепер які втручаються?»
«А тепер іде свідомий розгром національної культури. Розчистка. Задля майбутньої інтеграції. Розігнано Спілку письменників, замінено керівництво журналів, змушені були виїхати з Білорусії Світлана Алексієвич, колишній керівник Спілки письменників Некляєв, білоруську мову, й без того перетворену на мішанку, на «трасянку» (читай: суржик. — Л.К.), влади остаточно перестали підтримувати (…) Роль національної культури владно передається провінційному варіанту маскульту, всім цим «Славянским базарам».
«Але ж народу подобається?»
«Народу — подобається».
Ось така картина. Достоту наша українська дійсність. Включно з розвалом Спілки письменників, із різними замінами й підмінами, зі становищем мови й культури. З засиллям маскульту й попси, російських псевдоісторичних серіалів і т.д. Втім, я думаю, тут не зовсім коректно вжите слово народ. Соціум великий і неоднорідний. У тій частині, де він плебс, він завжди потребує «Хліба й видовищ», і видовища його задовольняють. Народ же, у властивому сенсі слова, живе своїм нелегким життям і, наскільки я знаю, йому все це дуже не подобається. Просто плебс агресивніший і помітніший на всіх соціальних зрізах, чи це алкаш із фіолетовим носом, чи превалюючий тепер тип крутого хряка з мобільником.
Інтерв’ю складається з трьох розділів. У назву другого винесено рядок: «Є різні види вигнанства». Тут мова йде конкретно про долю самого Бикова. Але до чого ж знайомі і симптоматичні сумні парадокси цієї долі!
Люди, що присвятили своє життя боротьбі за Незалежність, патріоти, що вклали свою душу у створення цієї держави, — вони тепер відтіснені й витіснені. Вони фактично знову інакодумці. Вони думають інакше, ніж хотілося б владам. Доходить буквально до внутрішньої еміграції. Або й до прямого вигнанства, як у Бикова і Алексієвич. Кореспондент питає: а от якби раніше, «на хвилі успіху, демократичної окриленості вам сказали, що справа закінчиться цим, новим дисидентством, — ви повірили б?»
На що Василь Биков відповідає: «Я був готовий. Взагалі ніколи нічого доброго не чекав ні від яких режимів. У моєму житті був коротенький період, пов’язаний із Горбачовим, коли мені дали дихнути вільно. Друкували, премії давали — навіть Ленінську, якраз за «Знак біди». А до того? І після?»
Тобто задуха, безвихідь — за будь-якої влади, і тоді, й тепер, чи в умовах цілковитої несвободи, чи в цій лукаво закамуфльованій пастці. От і залишаються різні види вигнанства. Для людей технічних професій виїхати свідомо й назавжди, можливо, якоюсь мірою легше. Для письменника це нестерпно. Через те, коли в тих же «Известиях» промайнуло повідомлення, що Василь Биков нібито просив і отримав у Чехії політичний притулок. «Ця заява мене налякала, — признається Василь Биков. — У Мінську сплять і бачать, щоб я став неповерненцем. Не діждуться. Це моя, якщо хочете, політична позиція — не хочу ніде просити притулку. Я відчуваю себе людиною, яка виїхала, але сподівається повернутися».
Тепер, у цю першу річницю, коли душа Василя Бикова вже остаточно полишає цей білий світ, коли ми знаємо, як гідно й урочисто, в пориві любові й всенародної шани, несли його труну, покриту національним прапором, не зайве, мабуть, згадати, що чекало його на батьківщині, коли він намагався повернутися туди за життя.
«Я зазвичай їду до Москви, — розповідає він, — а звідти, щоб не дуже світитися на кордоні, в Мінськ. Але це наївно. Все одно це відомо владам у той же вечір».
Тобто всі механізми «осведомительства» ті ж самі.
Ну, ось нарешті він приїхав до Мінська. «І в той же вечір отримав могутній інформаційний удар. По телебаченню, в газетах пояснювали, що я літературний поліцай, зрадник свого народу, ворог Росії, який вимагає повернення Білорусі багатьох російських областей — Рязанської, Смоленської, а ще від Литви — Вільнюса, а ще від Польщі — Білостоцького краю. Хоча у мене не було і не могло бути бодай кулуарних висловлювань із цього приводу».
Тобто й механізми компромату ті самі, той же тип інсинуацій, як і за радянської влади, як і у нас тут тепер, особливо на передвиборних етапах. І знаходяться ж люди, які вірять.
Більше того. Люди, які охоче й добровільно підхоплюють ці плітки й нісенітниці, азартно й зі смаком цькують письменника, як і за пріснопам’ятних радянських часів, коли влаштовувалися цілі кампанії, цілі психологічні облави. «До атаки підключилися мої колеги-літератори, — розповідає Василь Биков. — У тім числі з Росії. Наприклад, Валентин Распутін (…) Мої фронтові друзі, однополчани, п’ять чоловік, надрукували в газеті замітку «З Биковим у розвідку більше не підемо». Залишалося тільки чекати всенародних звернень до президента посадити Бикова. І тоді мої німецькі друзі запропонували терміново виїхати до Німеччини».
Німецькі друзі, завважте. До Німеччини. Це притому, що Василь Биков фронтовик, що душа його обпечена війною, що він був поранений у нас на Кіровоградщині, та так, що ім’я його було висічене в камені серед загиблих. То що ж це діється, — фашизм так людям душі не перекалічив, Німеччина могла подолати свій тяжкий психологічний спадок, а у нас і при нашій Незалежності все ще домінує той «новый тип человека», який будь-якої миті знову може проявитися знаком біди!
«Отже, шлях додому для вас закрито?» — питає кореспондент.
Виходить, що так. І це ситуація людини, якій 79-й рік, у якої зі здоров’ям проблеми, і, мабуть же, й фронтові рани нагадують про себе, і друзі вже пішли майже всі, і поруч лише його віддана, змучена таким життям дружина, з якою я мала щастя познайомитися в Мінську, на Міжнародному форумі Пен-центрів, — вони стоять мені перед очима, ці двоє дивовижних людей. І чим більше думаю про них, тим глибше відчуваю абсурд і трагедію цього нічим не виправданого вигнанства.
«Єдине бажання, — сказав Василь Биков тоді у Празі, у своєму фактично останньому інтерв’ю, — померти у власному домі, у своєму ліжку. Але поки що така перспектива не проглядається».
Так що ж це за суспільства такі, що за дефіцит добра і розуміння, що за моральна глухота запанувала на цьому пострадянському просторі, де, мабуть, чи не всі чули або читали Василя Бикова, але чомусь вважають, що він російський письменник, і при цьому вигнання його сприймають абсолютно індиферентно?! І коли я зайшла до книгарні запитати, чи немає у них якоїсь із останніх книжок Василя Бикова, і наткнувшись на колючий погляд (реакція на українську мову), сказала їм, що вони ж, напевно, чули, що цей видатний білоруський письменник помер, продавщицю повело на сарказм: «Так он уже белорусский?!» — і стільки в тій інтонації було неприязні, тупої шовіністичної певності, що все велике може бути тільки російським, що ще раз і ще раз, як гострий приступ задухи, відчулося своє вічне внутрішнє вигнанство на своїй власній землі.
При всіх традиційних балачках про три братні народи, про спільне історичне коріння, — яке небратнє ставлення до цих двох народів, яке бажання викорчувати їхню мову й культуру з корінням! І кому ж, як не нам, українцям і білорусам, розуміти одне одного? І знати, що якщо знаки біди вертаються, то вони вертаються до всіх народів на цій пострадянській території.
Цинізм «властей предержащих» не має меж. Коли Василь Биков помер, президент Лукашенко заявив, що завжди поважав його і вбачав у ньому (цитую з «Известий») «людину, ім’я якої безпосередньо зв’язане з прагненням нашого народу жити у вільній і незалежній державі». Була навіть створена держкомісія з організації похорону, збиралися віддати шану, але не утрималися від блюзнірства, — зажадали, щоб труна була покрита офіційним червоно-зеленим прапором, а вона була покрита біло-червоно-білим, національним, гордим лицарським прапором, і тоді державні мужі, несумісні зі своєю нацією, заявили: «Держава йде!» — і справді та, не його держава, пішла, і похорон був достойний його пам’яті. Це був похорон всенародний. Десятки тисяч людей прийшли попрощатися зі своїм письменником. І головне, що багато молоді, на відміну, до речі, від України, де помітно вичахла енергетика болю і солідарності. Якось у нас вже звично спохоплюються лише тоді, коли вже щось сталося. Починають бідкатися, оплакувати, шкодувати, каятися, і так до наступного разу, поки знову хтось не умре. Тоді знову почнуть бідкатися, жаліти і картати себе, до наступного разу. А настане ж час, коли наступного разу не буде. Це ж уже відходять останні такі письменники минулого століття. Це вже відходить епоха великих літературних особистостей.
Нове століття дасть новий тип письменника, новий тип суспільної і людської поведінки. Не беруся казати, — гірший чи кращий, просто — інший. Одне з певністю можна сказати, що для націй з аномальним становищем той тип письменника був оберегом їхнього національного буття.
Не хотілось би впадати у безнадію. Але не можна ж не помічати, що як змінюється клімат на землі, так міняється і моральний клімат суспільства. Відповідно змінюються і критерії. Тепер великий попит на успішність, є навіть таке модне поняття: успішний письменник. Виявляється, письменник повинен бути успішним, навіть якщо для цього довелося б піти і на угоду з сумлінням.
Василь Биков був письменником не успішним. Він був письменником справжнім. Без таких письменників світ буде плаский і прагматичний, і залежний від того, від чого негідно залежати.
«Складається враження, що ви зовсім самотні», — сказав кореспондент.
«Так. Але я звик до самотності. За природою своєю я індивідуаліст. І письменництво до того ж підштовхує: професія вимагає відокремленості. Та й те сказати: в такому віці я продовжую працювати. Написав дві повісті. Добре хоч друкують».
«В Білорусії?»
«Ну, ось із Мінська вчора дзвонили, сказали, що маленька книжка скоро виходить. Але в основному друкуюсь у Росії».
І це ще один феномен. Воістину є дві Росії. Росія імперська, яка викатрупила, депортувала, принизила народи. І Росія інша, Росія Сахарова, Аверинцева. Росія того ж таки кореспондента, який знайшов письменника у Празі, неупереджено і об’єктивно взяв інтерв’ю і надрукував у «Известиях».
Але коли Україну схиляють до інтеграції, до Єдиного Економічного Простору, то це — з тією першою Росією, імперською. Вслухаймось: Єдиний економічний простір. Навіть не спільний, а — єдиний. І неділимий.
«Хочемо ми того чи ні, — каже кореспондент, — але процес об’єднання Росії і Білорусії…»
«Поглинання», — уточнює Василь Биков.
«…швидше за все, невідворотний, — продовжує кореспондент. — І є підстави припускати, що завершиться він до середини другого путінського строку. Але об’єднання…»
«Поглиненна», — вдруге уточнює Василь Биков.
«…справа обопільна. Не тільки Росія приєднає Білорусію, але й Білорусія увіллється в Росію. Що привнесе вона в російське життя? Насамперед в політичне?»
Відповідь: «За великим рахунком, у випадку інтеграції Росія отримає потужну ін’єкцію — антидемократичну, диктаторську, кадебістську. Та, власне, ін’єкція ця вже надходить. До будь-якої інтеграції. І спецслужби співпрацюють, і Дума ваша не вилазить із Мінська, і адміністрації двох президентів давно вже переплелись».
На цьому я завершу цитацію. Скажу тільки, що останній розділ цього інтерв’ю називається: «Це чекає і вас».
Будьмо ж вдячні цьому унікально чесному письменнику, що він і на своїй смертній межі знайшов сили попередити нас. Але чи здатні ми почути цей камертон трагедії?
Знаки біди повертаються. Вони уже повернулись.