До відправлення поїзда Київ—Адлер залишалося кілька хвилин. Пасажири встигли зручно вмоститися на своїх місцях і лише кілька по-спортивному підтягнутих хлопців щось продовжували обговорювати на пероні. То були футболісти київського «Динамо», котрі вирушали по весні на передсезонні збори.
Чорнява провідниця уважно дослухалася розмови спортсменів. Один із них для більшого переконання партнерів по команді аж пританцьовував:
— Кажу вам, не бачив я ще такого. Коли біжить — не наздоженеш. Коли стрибає — не перестрибнеш. Б’є з обох ніг.
У атаці — форвард, в обороні — захисник...
— То це, мабуть, сам Пеле, — кепкували з його слів товариші.
— Який там Пеле, — щиро ображався оповідач. — Прізвище того хлопця Колотов.
Русявий такий...
— Та досить вам, чемпіони, — награно прикрикнула на них провідниця. — Дивіться, без вас відправимося.
Феномен Віктора Колотова проявився задовго до того, як він потрапив у київське «Динамо». У 20-річного хлопчака з казанського «Рубіна», котрий виступав у другій лізі всесоюзної першості, і справді було від чого втратити розум. Не виступаючи за солідний клуб, він однак справно викликався на офіційні і товариські поєдинки збірної СРСР.
І тоді за його колотовський талант пішла справжня м’ясорубка. Пізніше, обвішаний усілякими регаліями, Віктор Михайлович зізнавався: завжди мріяв грати тільки за київське «Динамо».
Вже неможливо встановити, хто саме з фахівців порекомендував тодішнім наставникам збірної СРСР подивитися на Колотова на тренувальних заняттях поруч із найсильнішими футболістами країни. Можливо, хтось випадково відвідав матч «Рубіна» і розповів у Москві про самобутнього гравця. А може, не обійшлося без участі Геннадія Востокова, його дитячого тренера. Погодьтеся, випадок безпрецедентний: із другої ліги —
у збірну СРСР. У Москві на тренуваннях Віктор познайомився з Володимиром Мунтяном, Анатолієм Бишовцем. Обидва тільки повернулися з мексиканського чемпіонату світу, розповідали про гру видатних майстрів, про динамівський клуб.
Восени того ж року «Рубін» приїхав у Київ на матч із місцевим СКА. Стрункі каштани ще не скинули свого золотавого оздоблення і виглядали якось урочисто. У готель Віктор повертався з Володимирської гірки, де милувався красою дніпровських схилів.
Наступного дня, по закінченні поєдинку, до «провінціала» звернувся футбольного вигляду чоловік. Віктор відразу впізнав колишнього півзахисника «Динамо» Андрія Бібу.
— Я до тебе за дорученням Маслова. Хоче з тобою позна-йомитися. Час є?
Колотов випалив:
— Десь години півтори.
— Тоді поїхали до нас на «Динамо», — Біба легенько стиснув руку Віктора. — Побачиш Тараса Бульбу в спортивному костюмі.
Маслов і справді нагадував гоголівського персонажа: могутній, мудрий, із лукавинкою в очах. «Дід» стояв на біговій доріжці в явно не за розміром спортивному костюмі і напівголосно буркотав:
— Для Маслова костюм ніяк не підберуть. Що мені, у піжамі тренування проводити?
Побачивши Колотова, поплескав його по спині, ніби пробуючи на міцність і промовив басом:
— Хвалять тебе. Хочеш грати у «Діда»? — і, не чекаючи відповіді, продовжив. — Бачу, синку, хочеш.
Йому дозволили перейти в «Динамо» не відразу. На той час Маслов повернувся в московське «Торпедо», тож приймав його новий наставник — Севідов. Із Сан Саничем і новими партнерами в першому ж сезоні Колотов став чемпіоном СРСР. Цей титул динамівець вигравав ще чотири рази, приплюсувавши до нього дві перемоги в Кубку СРСР, 62 м’ячі в складі «Динамо»,
22 — за збірну СРСР і ще вісім м’ячів у міжнародних клубних турнірах.
Левова частка перемог була пов’язана з Валерієм Лобановським. Великий психолог, познайомившись із Колотовим на полі і за його межами, відразу ж поставив Віктору «діагноз» — лідер за всіма показниками. Саме динамівській «дев’ятці» Лобановський довірив капітанську пов’язку. Тож не випадково Віктор першим піднімав над головою 1975 року Кубок кубків і Суперкубок УЄФА.
З життя Віктор Михайлович пішов так само несподівано, як і з’являвся на тих ділянках поля, де був необхідний команді. Вже чотири роки його немає з нами, але пам’ять про видатного майстра і надійного друга залишилася в серцях багатьох людей. А іноді навіть тих, хто ніколи не був знайомий із ним: уже другий рік поспіль Святошинська райдержадміністрація м.Києва разом із міською Федерацією футболу проводять відкритий турнір з міні-футболу пам’яті Віктора Колотова. За всієї своєї зайнятості, глава райдержадміністрації Володимир Мазепа, котрий не уявляє, за його словами, життя без футболу, знайшов час, кошти й однодумців, щоб конкретними справами вшанувати пам’ять людини, котра стала прикладом для мільйонів хлопців, які марять футболом.
Окрім 14 київських команд, участь у турнірі взяли футболісти з Москви та Чернівців. А переможцем став колектив «Золотий АльтРом». Спеціальні призи було вручено найкращим: бомбардиру «Юнікому» М.Олексюку, воротарю «Зірки» В.Паламарчуку, гравцю «Золотого АльтРому» В.Нудику, арбітру С.Дзюбі.
Керівник делегації москвичів — начальник управи Олексіївського району Марія Фенхва зауважила, що подібні турніри не лише покликані вшанувати пам’ять Віктора Колотова, а й сприяти зростанню спортивної майстерності підростаючого покоління, зміцнювати дружні взаємини між Україною та Росією. З такою позицією важко не погодитися, як і не можна пояснити, чому на настільки солідний турнір не вважали за потрібне прислати свого представника керівники київського «Динамо». Швидше за все, для пташки з’явився в день закриття змагань високопоставлений працівник ФФУ. Сумно для всього українського футболу, що в Святошинському районі столиці до пам’яті про великого майстра Віктора Колотова ставляться більш щиро, аніж у спортивних організаціях, яким він присвятив усе своє життя.