Більше двох тижнів лікарка-терапевт Ірина провела в окупації в Бучі. Там вона, багатодітна мати, була зі своєю родиною — чоловіком та трьома дітьми віком від 8-ми до 17-ти років.
Із перших днів війни жінка надавала медичну допомогу сусідам і всім, хто до неї звертався. На мікрорайоні вона була чи не єдиним медиком. Їй довелося зупиняти кровотечу в пораненої півторарічної дитини, в яку влучили окупанти, коли батьки намагалися вивезти дитину в машині. Вона врятувала сусіда, якому прострелили обидві ноги.
8 березня в окупованій Бучі Ірина прийняла пологи у своєї сусідки. На світ з’явилася дівчинка Аліса.
«Я навіть точно не пам’ятаю, як усе почалося. 24 лютого зранку почули обстріли аеродрому в Гостомелі, туди висадився ворожий десант. Ми бачили ці вертольоти, вибухи. Але я, як і багато хто в нашому будинку, не думала, що це затягнеться аж так надовго», — згадує лікарка-терапевт Ірина.
Жінка працювала завідувачкою приймального відділення в Ірпінській міській лікарні та відділення «Ковід-19». 25 лютого, незважаючи на вибухи та обстріли, Ірина пішла на роботу. І лише ввечері їй сказали, що лікарню, можливо, будуть перепрофільовувати на шпиталь для військових потреб.
Але сталося так, що лікарка, по суті, мала польовий шпиталь у себе вдома — у своєму будинку під час повної окупації міста російськими загарбниками.
Як рятували після обстрілів родину з немовлям
«Ми почали налагоджувати побут. Зносити в підвал теплі речі, свічки, їжу. Навіть не пригадую, щоб у перші дні люди масово залишали наш будинок. Якось усі організувалися. Кожен мав свої завдання. Ще були електрика й опалення. Потім, 3 березня, повідомили, що «Буча наша», й вивісили на міськраді синьо-жовтий прапор. А після того почався справжній жах», — пригадує Ірина.
27 лютого ЗСУ зупинили колону російських танків на вулиці Вокзальній у Бучі, на підступах до Ірпеня, за яким стояв Київ. А вже наступного дня Бучу окупували російські війська. В людей почалася паніка, багато хто намагався виїхати. Але, за словами лікарки, їх розстрілювали окупанти, навіть незважаючи на те, що на машинах були таблички з написом «Діти».
«Я була єдиним лікарем у нашому мікрорайоні, до мене йшли з різними питаннями. Найчастіше це були панічні атаки, високий тиск. Я зібрала валізу необхідних ліків, а те, що було, на мою думку, потрібніше для фронту, все віддала військовим. Як я тоді помилялася…» — каже Ірина.
В один із перших днів окупації Бучі її вже шукали сусіди з криками, що привезли поранену жінку з немовлям.
«Їхню машину розстріляли на Бучанському залізничному переїзді. Там уже стояв ворожий блокпост. Сім’я з малими дітьми хотіла виїхати з Бучі на власний страх і ризик. По них відкрили вогонь. Люди завернули на нашу вулицю — Тарасівську. У жінки була прострелена гомілка, а в дитинки — стегно.
Дівчинка постійно плакала, я дала їй знеболювальне, перев’язала рани, мамі дала антибіотик і побігла шукати по знайомих антибіотик для дитини. Але коли повернулася, сім’я вже пішла пішки у бік Києва. Про дальшу долю цих людей я не знаю. Молю Бога, щоб із ними все було добре», — додає лікарка.
Як дядя Вова вирішив провідати родичів
Як повідомила Ірина, виходити надвір в окупованій Бучі було вкрай небезпечно. Людей розстрілювали прямо на вулиці. Багатьох поранених неможливо було забрати через постійний ворожий обстріл вулиць і будинків.
«На початку березня, я точно не пам’ятаю дати, бо тоді вже все змішалося, дядя Вова вирішив сходити в сусідній будинок провідати родичів. У нього навіть ніхто нічого не запитував, просто мовчки російські солдати прострелили йому обидві ноги. І якби не хоробрі чоловіки з нашого будинку, які під кулями забрали дядю Вову з дороги, не знаю, чим би скінчилася його історія», — пригадує Ірина.
Вона організувала для Володимира цілодобову допомогу, зупинила кровотечу, обробила рани, знайшла знеболювальні й антибіотики.
А коли російські військові зайшли в будинок і повідомили, що заберуть чоловіка до свого шпиталю в Гостомель, чоловік категорично відмовився й сказав, що в нього є свій лікар, якому він довіряє.
10 березня Володимира вдалося евакуювати з Бучі.
8 березня Аня народила Алісу
В окупованій Бучі вже не працювало нічого. Пологовий будинок у Ворзелі розстріляли, їхати в інше місто було небезпечно, і ніхто не гарантував збереження життя.
Аня була на 40-му тижні вагітності й зробила сімейну фотосесію.
«Коли мені сказали, що в нас у будинку вагітна, та ще й 40 тижнів, мене пересмикнуло. На другому курсі університету я хотіла бути гінекологом і добре вчила акушерство. Але ж практики не мала жодної. Та що робити. Я впевнено сказала — будемо народжувати, зберігаємо спокій», — згадує Ірина.
8 березня о 4 годині ранку в Ані відійшли води. На той час у будинку не було ні електрики, ні газу, ні опалення, ні води. Народжували при свічках.
«Вода була з бювету, але холодна й не було як підігріти. Тому Аліса, ніби розуміючи ситуацію, народилася неочікувано чистенькою. Ми її просто витерли й тепло закутали. Алісин тато перерізав пуповину. Ми зважили тата без Аліси, а потім з Алісою, так дізналися, що вага новонародженої 3600 г. Зріст — 59 см. Народилася рівно о 7-й ранку», — розповідає тепер уже щаслива акушерка.
Катерина, яка того дня стала бабусею, не може стримати своєї радості і вдячності:
«Я щиро вдячна Людині з великої літери за те, що вона була поруч із моєю донечкою. Я уявляю, що Ірина відчувала в ту ніч проти 8 березня, коли вперше у своєму житті приймала пологи. Ми з 19:00 молились, із тієї хвилини, як Аня мені зателефонувала й повідомила, що почалися перейми. Я зателефонувала хрещеній Анютки. Вона — всім своїм знайомим, а я — своїм. Ми впевнені, що наші молитви допомогли всім: і Ірині та її «бригаді», і нашій донечці. Я свято вірю в нашу перемогу й дуже хочу обняти Ірину — Святу Людину! Низько вклоняюся Їй! І доки живу на світі — буду господа Бога молити за неї! Вона допомогла моїй онучці побачити цей світ!»
Перший «зелений коридор» у Бучі
Наступного дня, 9 березня, у Бучі оголосили про перший «зелений коридор». Люди почали збирати речі й намагалися виїхати з міста. На жаль, обіцяні автобуси ворожі блокпости того дня так і не пропустили.
Але деяким бучанцям вдалося виїхати власним транспортом. Хоча дорога була дуже складною.
«Ми виїхали 9 березня десь об 11 годині. У машині, крім мене з чоловіком, було четверо дітей, дві собаки і два коти. Ми вивозили ще сусідську дівчинку. Нам сказали надіти на руки білі пов’язки, на машині написати «Діти» і їхати зі швидкістю 5 кілометрів на годину. Оцей жах по вулиці Яблунській, який увесь світ побачив зараз, ми бачили ще тоді», — згадує, як залишала Бучу, медик Ірина.
Вона пригадує, що на вулиці стояли розстріляні автомобілі, вбиті люди лежали на узбіччях. Пізніше російська пропаганда в цих жахливих військових злочинах звинуватить українців і скаже, що це все сталося вже після того, як війська рашистів залишили місто.
«Я закривала дітям очі, ніхто не фотографував. Ми їхали через кілька ворожих блокпостів. Якби вони знайшли в нас якісь фото, вони б нас застрелили на місці. Ми видалили з телефонів усе. Цей шлях був для нас вічністю. 40 кілометрів ми їхали більше восьми годин. І весь час молилися. Я думаю, від моїх молитов над нашою машиною виріс невидимий купол, який нас захищав», — переконана лікарка.
13 березня двір будинку, в якому жила Ірина, зайняли російські солдати. Вони облаштували там собі штаб.
Відео з цього будинку 2 квітня першим показав світові журналіст Дмитро Комаров, коли зайшов разом зі Збройними силами України в Бучу.
Тепер Ірина та її діти в безпеці, їм запропонували допомогу в Польщі й уже пропонують роботу за фахом в одній із польських клінік. Ірина не полишає думки якнайшвидше повернутися додому, в рідну Бучу.
Вона чекає, коли там буде безпечно.
Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net - Fondation Hirondelle.
Як відомо, прокуратура, спільно зі слідчими Служби безпеки України та експертами документують воєнні злочини, вчинені російськими військовими на території Бучі та Київської області.