З долею не можна домовитися. Людина робить, здавалося б, усе від неї залежне, щоб життя склалося якомога пряміше, та й таланту, працездатності, цілеспрямованості їй не позичати. Але доля виявляється сильнішою. Як казав капітан Лебядкін, «я хотів би, щоб мене звали Ерастом, але мушу носити грубе ім’я Гната». І як добре, що є все-таки люди, котрі, всупереч усім підступним перипетіям долі, домоглися свого, вийшли переможцями. Один із них - Марк Веніамінович Теплинський.
«Знову-таки, мені пощастило!»
Час був страшний. Голодна смерть косила цілі села, не щадила ні колгоспників, ні одноосібників, ні старих із дітьми. І ті, хто був ще живий, хто міг рухатися, - йшли і їхали в місто, в Полтаву, сподіваючись, що їх нагодують, допоможуть. Але в саме місто селян не пускали - вони помирали на вокзальній площі. Той голодомор залишив по собі мільйони безіменних могил. (Але ж ні, не повинно бути таких ідей, котрі б коштували бодай одне людське життя!) А ще тоді лютував висипний тиф. Батько помер раптово - чи то від жаху, який коївся навколо, чи від голоду або тифу, - тепер уже ніхто не дізнається.
Розпочалися поневіряння. Не завжди в матері була робота, отож жили надголодь, перебивалися як могли. Але хлопчик підростав, став піонером, потім - комсомольцем. То були часи, коли молодь самозабутньо вірила в те, що створює нове життя, що творить історію. Не знала, не розуміла, точніше - не дозволялося їй знати й розуміти, що всі події навколо - зовсім не історія. А пишний спектакль, часто фарс, який не має до їхнього дуже тяжкого життя, та й до життя взагалі, ані найменшого стосунку. А дорослі тим часом одержували від свиноматок по дванадцять поросят, сідали на трактори, опановували «агрозоотехнічну науку, випестувану великим Сталіним»... І були задоволені життям, вважали, що про краще годі й мріяти.
Почалася війна. Дев’ятикласник Марк Теплинський разом із мамою спішно евакуювався у Сталінградську область. Теплушка, убогий пайок, тяжка праця. Але рідня, яка жила в Саратові, та й просто добрі люди допомогли переїхати в це місто. І Марк пішов працювати на завод.
Тим часом до Саратова евакуювалися Московський художній театр, Московська консерваторія, Ленінградський університет. Одного разу Марк довідався, що університет запрошує на навчання не тільки тих, хто закінчив десятирічку, а й тих, у кого за плечима лише дев’ять класів. «Так я, живучи в Саратові, став ходити на заняття в Ленінградський університет. Як кажуть у нас на Галичині: «Так си стало». Так склалося. А я сказав би, що мені, знову-таки, дуже пощастило», - каже Марк Веніамінович сьогодні.
У 1944-му, коли було знято блокаду, Марк разом із університетом переїхав до Ленінграда. Там він отримав персональну стипендію імені Грибоєдова і, в результаті, диплом «із відзнакою».
Поза сумнівами, це був найкращий вуз країни. Чудові приміщення і обладнання, чудовий гуртожиток, досвідчені викладачі - університет мав абсолютно все для навчання, для науки. А сам ректор Олександр Олексійович Вознесенський мав незаперечний авторитет не тільки у викладачів та студентів, а й у місті, навіть у країні. Швидше за все, тому, що його рідний брат Микола Олексійович був членом політбюро, депутатом Верховної Ради, головою Держплану і заступником голови Ради Міністрів.
Науковою працею Марк Теплинський став займатися в 1947 році - писав статті, підготував кандидатську дисертацію. Але тоді по всій країні розпочалася кампанія боротьби з «безрідними космополітами». Вона не залишала сумнівів у тому, проти кого спрямована. Невипадково тоді з’явилося прислів’я: «Щоб не прославитись антисемітом, називай жида космополітом».
Хтось радив Марку Веніаміновичу зачаїтися, перечекати тяжкий час, але на кафедрі російської літератури Ленінградського університету був кинутий клич «Марка треба рятувати!». І врятували. Призначили йому дуже відомих опонентів - двох докторів наук, один до того ж був ще й членом-кореспондентом Академії наук. Московський ВАК не зміг устояти...
Що ж до любимого університету, то він невдовзі потрапив у немилість. За сфабрикованою «Ленінградською справою» був розстріляний член Політбюро М.Вознесенський, а ще через дві години - його рідний брат, ректор цього вузу.
Марк Теплинський поїхав у Петрозаводськ, у Карельський педінститут.
«Бежал бродяга с Сахалина…»
Як асистент, а потім - викладач кафедри літератури, Марк Веніамінович писав монографії, навчальні посібники. Але відчував, що запрограмований на більше. Так він став у 1953-му завідувачем кафедри російської і зарубіжної літератури Південно-Сахалінського педінституту, - в європейській частині країни, маючи «п’яту графу», влаштуватися було неможливо.
Упродовж 16 років він читав студентам курси з російської літератури XIX століття, теорії літератури, спецкурси та спецсемінари за творчістю Некрасова, Чехова,О.Островського... Нагороджений медаллю «За трудовую доблесть», нагрудним знаком «Отличник народного просвещения».
Але найголовніше - він міг удосталь займатися наукою. Захистив докторську дисертацію. Написав капітальну працю «А.П.Чехов на Сахалине», а також безліч статей і монографій з історії літератури та літературознавства.
Ціле покоління виросло відтоді, і далеко не кожен може уявити собі той час. Ще не відбувся XX з’їзд, на якому викривався культ особи, але ознаки оновлення були в усьому. Добралися вони й до Сахаліну. І кожен ніби відкривав для себе заново етику й естетику. Ніби первісна людина раптом дізналася, що є якісь заповіді, що мораль - це щось незалежне від волі партії й навіть інтересів робочого класу. Що література має право на власне життя. Країна подорослішала, відчинилися двері, зникли занавіски на вікнах... Але навряд чи хто знав тоді, що на зміну «відлизі» прийде зовсім інша погода.
Сам же Марк Веніамінович (як він тепер зізнається) ніколи не відчував ані найменших сумнівів у законності й справедливості радянської зовнішньої політики. Приймав як належне і ситуацію в Угорщині, і спорудження Берлінської стіни. Тоді багато розумних людей намагалися злитися з обставинами, добровільно відмовитися від сумнівів... Але до подій у Чехословаччині, до Празької весни 1968 року Марк Теплинський поставився з живим співчуттям, а появу радянських танків на вулицях Праги сприйняв як катастрофу. І говорив про це досить відкрито. Тут з’явилася ще одна «ідеологічна скалка» - Олександр Солженіцин. Ще недавно світ зачитувався його «Одним днем Івана Денисовича». Але незалежна позиція письменника викликала різке несприйняття його творчості всією офіційною пропагандою. Тим часом нові твори Солженіцина в численних копіях поширювалися всією країною. Потрапили вони й на Сахалін.
Тоді ж - новий виток «полювання на відьом», боротьби з інакодумством. І розпочалися перші гоніння - «упіймалися» на читанні та обговоренні солженіцинської прози два молодих викладачі, котрі працювали на кафедрі Теплинського. Він усіляко захищав і обстоював юнаків як необхідних вузу фахівців. Не допомогло. Їх примусили звільнитися й терміново залишити острів. «А комуніст і завкафедрою Теплинський куди дивився? Йому не уникнути відповідальності!» Справа набула такого широкого розголосу, що по всіх педінститутах Союзу розіслали таємний (!) наказ про «ідеологічну диверсію», яка сталася на кафедрі літератури Південно-Сахалінського держпедінституту. Щоб іншим не кортіло!
Спочатку Марк Веніамінович отримав сувору догану за розвал ідейно-виховної роботи на кафедрі. Але цього виявилося замало. Коли він зліг у лікарню (стало боліти серце), то тут-таки (на розпорядження першого секретаря обкому партії) було утворено спеціальну комісію, яка винесла рішення, що він абсолютно здоровий. «За невиправдане перебування в стаціонарі» він отримав другу сувору догану, і вже із занесенням у облікову картку. Зрозуміло, що до виключення з партії залишався один крок, а там (цілком можливо) справою могло зайнятися і КДБ. Марк Веніамінович згадує: «Довелося швидко зібратися й залишити острів. Є старовинна пісня «Бежал бродяга с Сахалина». Це, як виявилося, про мене. Моє світле майбутнє було тоді дуже туманним».
Улюблене місто
Приїхав у найвіддаленішу від Сахаліну точку - в Одесу, благо тут були друзі, і сім’я - він, дружина та двоє дітей - хоча б могла перевести подих.
Одного разу знайома сказала, що Івано-Франківському педінститутові потрібні кадри. «А раптом пощастить?»
У тому, 1970-му році в Івано-Франківську було три інститути: нафти і газу, медичний та педагогічний. У перших двох доктори наук уже працювали, а в педагогічному - тільки кандидати, і жодного доктора. Ректор від такої несправедливості явно комплексував і тому зрадів приїздові Теплинського. «Я сказав ректору, що в мене, на жаль, дві повноцінні партійні догани, а хорошій людині достатньо й однієї. Проте він відповів: «Я зумію умовити Добрика».
І справді, Віктор Федорович Добрик, як перший секретар обкому, прагнучи зібрати в області найкращі кадри, дав згоду на зарахування Теплинського до штату інституту і заплющив очі на «всі ці інтелігентські штучки сахалінського доктора». Мовляв, у нас ідеологія й виховна робота на висоті, і нікому не дозволено оступитися. Так Марк Веніамінович став завідувати кафедрою російської і зарубіжної літератури. Правда, він спочатку енергійно відбивався, переконував ректора, що краще відсидіти кілька років простим викладачем. Але ректор був непохитний: «Добрик дав «добро», а він у нас - залізо».
Марк Веніамінович дуже любить це місто - тихе, затишне, доброзичливе, зі своїм особливим архітектурним обличчям, своєю атмосферою, своїми мешканцями. «Виявилося, на мій дикий подив, у нас в Івано-Франківську теж на вулицях трапляються київські пробки. Але ж була мила провінція».
Поступово сформувався склад кафедри, переважно - з учнів самого Марка Веніаміновича. Тепер тут працюють два доктори наук, кілька кандидатів. В Івано-Франківську Марк Веніамінович написав кілька наукових книжок, зокрема «Страницы истории украинской литературы». У ній - і про записи в щоденнику Тараса Шевченка про Миколу Некрасова, і порівняльна творча характеристика В.Стефаника та А.Чехова, і аналіз сонетів А.Міцкевича у перекладі М.Рильського... Предмет гордощів Марка Теплинського - підручники з російської літератури для українських шкіл, написані спільно з Юрієм Ібрагімовичем Султановим. Загальний тираж цих книжок для 9-х і 10-х класів перевершив мільйон примірників. «Це якийсь махровий інтернаціоналізм: один автор - єврей, другий - азербайджанець, а написали вони російські підручники для українських школярів», - сміється Марк Веніамінович.
Нині він - почесний професор Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, і першого вересня піде 64-й рік його вузівської праці. Як і раніше, викладає, як і раніше, невтомно трудиться, - прямо вічний двигун якийсь! «Знаєте, якби я ці останні 40 років перебував не в Україні, а в Росії, то, переконаний, багато в чому не реалізувався б», - слова Марка Теплинського.
І Чехов, і Некрасов, і Дорошевич...
Марк Веніамінович каже, що його завжди оточували дивовижні люди. Наприклад, у Ленінградському університеті спецкурс для студентів вів Василь Десницький - людина в багатьох аспектах неординарна. Досить сказати, що він був членом РСДРП мало не з 1898 року і давнім товаришем Горького. Коли в 1918 році Горький видавав опозиційну до більшовиків газету «Новая жизнь», то одним зі співробітників цього видання був Десницький. Попри вказівку ЦК РСДРП, він Горького не залишив, за що і був виключений із партії. Бути виключеним із партії в 1918 році - це, як тепер кажуть, дуже круто. На загальний подив, не був репресований, хоча садили й за набагато менші гріхи. Він мав унікальну бібліотеку, відкриту для студентів, де можна було побачити навіть автограф Наполеона...
Університетський професор Владислав Євгеньєв-Максимов, який опонував під час захисту Теплинським кандидатської, був однокурсником Олександра Блока і в розмові називав великого поета - Сашею.
На Сахаліні Марк Веніамінович дружив із доцентом Андрузським, чий прадід був пов’язаний із Тарасом Шевченком. Андрузський любив розповідати, як його, ще хлопчиська, одного разу погладив по голові сам Плеханов...
Марк Теплинський листувався з Іллею Еренбургом, Ольгою Кніппер-Чеховою і сестрою Антона Павловича - Марією Павлівною, відомим мхатівцем Марком Прудкіним, письменниками Володимиром Лідіним та Львом Нікуліним, художником Борисом Єфімовим...
Його пов’язують багатолітнє листування і дружба з Корнієм Чуковським. Почалося з того, що, приїхавши на Сахалін у 1953 році, Марк Веніамінович став вивчати історію перебування на острові А.Чехова та відомого свого часу журналіста В.Дорошевича. Але в статті Чуковського «Антон Чехов», надрукованій у журналі «Москва», було написано, що чеховська книжка «Остров Сахалин» «ні на що не знадобилася. Жодного суспільного резонансу вона не викликала». Теплинський вирішив, що ця оцінка - помилкова, й докладно написав про це автору статті. Чуковський відповів: «Від душі дякую. Справді, книжка «Остров Сахалин» трактується мною неправильно... Я, звісно, виправлю свій промах, на який Ви так правильно (і так своєчасно) вказуєте».
Ознайомившись із низкою нових досліджень Теплинського, Чуковський писав улітку 1959 року: «Честь Вам і слава. Якби з Пітера і Петрозаводська Вас не «заслали» на острів Сахалін, ніколи б не знали його (Чехова) листа до генерала Кононовича, і взагалі тема «Чехов і Сахалін» залишилася б надовго під спудом». І через два роки: «Ще раз повторюю: як добре, що Вас, саме Вас, «заслали» на Сахалін».
Власне, праця на Сахаліні підштовхнула Марка Теплинського до вивчення творчості і Власа Дорошевича, який у 1903 році випустив об’ємну книжку нарисів «Сахалин». Описані там пригоди відомої свого часу аферистки Соньки Золотої ручки, а також високопоставлених у минулому осіб - баронеси-підпалювачки, гвардійського офіцера-вбивці та багатьох інших «знаменитих» злочинців.
Люди, котрі знали особисто Дорошевича, надсилали Теплинському свої спогади про нього. Наведу фрагмент із написаного тим-таки Чуковським: «...Я працював у газеті Дорошевича «Русское слово», зустрічався з ним у Ленінграді (ми були сусідами), був у нього одного разу з Горьким, який відвідував його під час його хвороби (вони ж зблизилися тоді, коли в «Русском слове» друкувалося «Детство» Горького), бачив його за три дні до смерті на Петроградській стороні (він помер від прогресуючого паралічу).
Але найбільше запам’яталися перші враження про нього. Я був хворий на скарлатину, мені було років 12. Раптом у «Одесском листке» (а не в «Одесских новостях», як Ви пишете) оголошення, що зі столиці приїжджає знаменитий письменник Вл.Дорошевич, який друкуватиме фейлетон «За день». Це було колосальною літературною сенсацією. Щодня мені діставали «Одесский листок» - і я з тим захопленням, із яким читають найкращі твори мистецтва, читав ці фейлетони - надзвичайно талановиті. Досі пам’ятаю його поему «Кому в Одессе жить хорошо». Потім, підрісши, постарався побачити свого кумира. Побачив його в Олександрівському парку. Він сидів і їв морозиво в павільйоні, а ми, його шанувальники, стояли навколо в благоговійному мовчанні. Він сидів не сам, а з видавцем «Одесского листка» В.В.Навроцьким. Оскільки Дорошевич писав свої фейлетони під загальним заголовком «За день», про нього і Навроцького розповідали такий анекдот:
Навроцький запитав:
- Яка різниця між Дорошевичем і вуличною дівкою?
І сам же відповів: та бере гроші за ніч, а Дорошевич - за день.
Тоді, у свою чергу, запитав Дорошевич:
- Яка різниця між вуличною дівкою і Навроцьким?
Навроцький замислився.
- Не знаю.
- Я теж не знаю, - відповів Дорошевич.
Пригадую від’їзд Дорошевича на Сахалін, обставлений дуже помпезно. Пригадую, як ми чекали чергового «Одесского листка», в якому друкувалися його кореспонденції. Вам, звісно, потрібно вивчити «Одесский листок» тих років...»
До речі, Дорошевич увійшов у журналістський фольклор. Коли, наприклад, його просили дати бодай ім’я своє у список працівників однієї білогвардійської газети, він, відмовившись, заявив: «Я не хочу оскаржити свій некролог». Його вислів: «Письменник має ціну тільки доти, доки ноги його стоять на рідній землі».
Цікаво, що свою докторську дисертацію Марк Веніамінович присвятив, власне, не літературі, а історії журналістики. Відомо, що після закриття журналу «Современник» М.Некрасов узяв в оренду (тоді це було можливо) журнал «Отечественные записки». 20 років Некрасов редагував «Современник» і десять років - аж до своєї смерті - «Отечественные записки». І якщо журнал «Современник» досліджений досить повно й глибоко, то другий журнал залишився маловивченим. Марк Теплинський написав книжку про «Отечественные записки» і докладно розповів про створення журналу, про цензуру... У книжці - своя драматургія, читається вона на одному подиху, хоча це суто наукова праця, побудована на скрупульозному вивченні архівів.
Теплинський переконаний і своєю науковою працею довів, що якби навіть Некрасов узагалі не написав жодного рядка, то ввійшов би в історію як видатний редактор російської літератури XIX століття. Ну хто, крім Некрасова, наважився б у ті часи надрукувати роман «Что делать?», автор якого сидів у Петропавловці? «Примітно, коли до 100-річчя від дня народження Олександра Твардовського було випущено поштову марку, то на ній зображені сам Твардовський і обкладинка «Нового мира». І в історію він увійде не як автор «Василия Теркина», а як великий редактор великого «Нового мира». Спочатку як редактор, а вже потім - як чудовий поет», - коментує Марк Веніамінович.
Вічні цінності
Література поблажлива до людини, вона не вимагає, щоб вона була ідеальною, але хоче, щоб у людини був ідеал. Одне слово, література навчає людину бути людиною. Ось чому так важливо з дитячих літ прищепити любов до літератури. Цьому й присвячена вся творча діяльність Марка Теплинського.
Раніше в Україні власних підручників із російської літератури не було, - діти навчалися за книжками, виданими в Росії. 1996 року такий підручник було написано (М.Теплинський, Ю.Султанов) і видано. Він має свою особливість - побудований на основі уявного діалогу з учнем. Адже література як навчальний предмет не схожа ні на що інше. Ні хімія, ні математика, ні біологія, ні інші аналогічні дисципліни не потребують смакової оцінки: треба вивчити «звідси подоки», і жодних емоцій. А література саме потребує емоцій. Так, на уроці важливо, що каже вчитель, але не менш важливо, що каже учень. Необхідно підкреслити шанобливу увагу до думки учнів-співрозмовників. Потрібно визнати за ними право на власну точку зору. Підручник не підмінює собою текст, навпаки - всіляко стимулює звернення до нього, спонукає до вдумливого читання, без якого не може бути й мови про естетичну насолоду - основу сприйняття будь-якого мистецтва, зокрема й мистецтва слова.
У різні роки масовими накладами вийшли книжки М.Теплинського, присвячені вивченню у школі творчості Чернишевського, Чехова, Островського... Російська класика у працях Теплинського завжди розглядається у зв’язках із Україною, її культурою та літературою (українська тема у творчості російських письменників, постановка їхніх п’єс на українській сцені, сприйняття їхніх творів і творчості загалом українськими читачами). Тут постають: Шевченко, який, з одного боку, побачив у п’єсі Островського «Свои люди - сочтемся!» «сатиру розумну, благородну», а з іншого - одного разу негативно відгукнувся про поезію Некрасова; Драгоманов, який високо цінував російських класиків, їхні принципи народності; Франко, який палко відгукувався на своєрідних героїв Чернишевського і Тургенєва й захоплювався «Грозою» Островського. Останні десять років Теплинський досліджував проблеми творчості таких українських письменників, як В.Стефаник, М.Павлик. «Я постійно повторюю одну й ту саму думку: «Після нас залишаються тільки книжки і діти. Все інше - прах. А книжки і діти - це наше фактичне безсмертя».
Було б серце - печалі знайдуться
Правда не буває поганою або хорошою. Так, вона може бути гіркою, може когось скривдити, але її не можна нічим замінити, розбавити чи підсолодити. Правда є правда. Марк Веніамінович чотири десятиліття пов’язаний із кафедрою російської і зарубіжної літератури Прикарпатського університету, і його не може не хвилювати майбутнє учнів та колег. Марк Веніамінович: «Ситуація з російською мовою в Галичині дуже тяжка і, чесно кажучи, образлива. На всю область і на весь Івано-Франківськ залишилася одна школа, та й та вже не суто російська. Щоб у назві не було слів «із російською мовою навчання», у школі створили кілька польських класів, і тепер вона називається школою з навчанням мовами національних меншин.
Безперечно, кількість охочих навчатися російською мовою рік у рік зменшується. А як інакше, коли в нашому регіоні немає вузів із російською мовою навчання. Тож батьки прагматично міркують, що набагато простіше віддати дитину в українську школу, інакше в неї майже не буде шансів отримати вищу освіту.
У квітні, у Прикарпатському національному університеті імені В.Стефаника відбувся П’ятий республіканський конкурс студентів України на тему «Російська мова і література». П’ять років ми проводимо ці конкурси, і п’ять років я є головою журі. За всі роки ніхто не надіслав нам привітання навіть факсом: ні міністр, ні обласне начальство, ні міське - ніхто. А до нас же приїжджає молодь з усіх куточків України. У квітні було 52 учасники. Крім проведення конкурсів та нагородження переможців, вуз зробив усе можливе, щоб діти побачили красоти нашого краю, історичні пам’ятки.
Завжди разом
Дружина Марка Веніаміновича - Тетяна Костянтинівна Завгородня. Вона теж відомий вчений, доктор педагогічних наук, професор. Коло її інтересів - проблеми виховання, історія дидактичної думки в Галичині, дослідження творчості галицьких педагогів, особливо тих, чиї імена незаслужено забуті. Автор 225 наукових праць, із них десять монографій. Лауреат обласної премії імені Мирослава Стельмаховича.
В їхньому будинку - дуже доброзичливий клімат. Відчувається, тут назавжди оселилися любов, сердечність, зворушлива увага одне до одного. «Про таку духовну близькість, як у нас, мріють. О четвертій ранку можемо говорити про автореферат, про тему дисертації, про книжки, про монографії, про все на світі. Розуміємо одне одного з півслова. Щасливі люди, хоча в нас на двох десяток хвороб, не менше», - каже Тетяна Костянтинівна.
У нього під очима мішки, але в глибині очей, попри поважний вік, палахкотять небезпечні веселі вогники. І часто всміхається. Але просякнутий таким усесвітнім спокоєм, що поруч із ним багато що здається дріб’язковим і наносним. Розумієш - це людина, яка своє життя, свою долю присвятила єдиній меті: вписати хоча б одну сторінку, один рядок у цей молитовник людства, який називається Література.