Педагогіка добра — саме цей принцип от уже понад сорок років прищеплює українським педагогам видатний вчений, доктор філософських наук, професор, академік Іван Зязюн. Колеги знають його не лише як учителя і науковця, але й як засновника школи педагогічної майстерності, організатора освіти, літератора та громадянина, шанованого як в Україні, так і за її межами. З 1990 по 1992 рік очолював Міносвіти.
Іван Зязюн стверджує, що талановитий педагог — запорука успішності суспільства і держави, а основна місія вчителя — прищепити любов не стільки до предмета, скільки до освіти. Про успіхи і поразки, курйози і трагедії він розповів у інтерв’ю «Дзеркалу тижня».
— Іване Андрійовичу, як вийшло, що, присвятивши все життя педагогіці, першою ви засвоїли професію шахтаря—прохідника?
— У 1956 році, коли я закінчив школу, молодь Чернігівщини виїжджала на будівництво комсомольських шахт у Донбас. Я також вирішив поїхати. Але спочатку мене відправили навчатися в гірничопромислове училище. Я завжди був активістом, в училищі це зауважили й на шахту не пустили, а залишили працювати заступником директора з культмасової роботи. Але практику я все ж пройшов. Тепер часто згадую про це, і коли щось не так, я собі кажу: Іване, а як у шахті було? У шахті важче, отож нема чого скаржитися.
До речі, там я дізнався про давню шахтарську прикмету. Пам’ятаю, як уперше прийшов на шахту на практику. Стою в групі, чекаю своєї черги, і тут зупиняється електровоз, виходить звідти дівчина і давай мене лаяти аж гай гуде. І так сварила, що жодного разу не повторилася. Я розгубився, не зрозумів, що відбувається, але дівчину запам’ятав. Минула зміна. Знов стою, чекаю на ту дівчину. Дивлюся, йде. Я до неї, і такими самими словами лаю її, без упину. А вона мені: «Ваню, ну що ти, не лай мене, я ж завдання мала, ти вперше в шахту спускався, це щоб живий залишився». Отак я став шахтарем.
— Наскільки відомо, ви були наймолодшим ректором у Радянській Україні...
— Це сталося виключно завдяки Федорові Трохимовичу Моргуну, першому секретарю обкому партії в Полтавській області. Він закінчив у Дніпропетровську сільгоспінститут, а я після університету був направлений туди на роботу. Коли він у 68-му році був у відрядженні в цих краях, ми й познайомилися. Потім довго не бачилися. І лише через кілька років зустрілися, він сам мене знайшов. Як виявилося, Федір Трохимович пам’ятав усі наші зустрічі, полеміку, суперечки. Тоді він і запропонував мені стати ректором Полтавського інституту. При цьому сказав: «Усі питання щодо вдосконалення підготовки вчителів, ти можеш сміливо відстоювати, хай навіть це суперечитиме встановленим нормам, я тебе завжди захищу». І ви знаєте, він додержав свого слова. Так я набув особливого статусу серед трьохсот українських ректорів, хоч і був наймолодшим із них.
— Вас часто критикували?
— Усе життя. Адже я за характером такий: коли бачу, як треба зробити, — роблю. Я ніколи не заважаю людям творчим, тим, хто працює, хай навіть у нас різні погляди, підходи та методи. Але, на жаль, дуже часто мені доводилося зіштовхуватися з людьми, які нічого не роблять, натомість уміють критикувати, давати оцінки, причому негативні. І нерідко траплялося полемізувати з людьми, які за статусом були вищі за мене. Я завжди нагадував собі слова Герцена: «Лише рівні сміються між собою». Але це відбувалося вже після суперечок. Отож, критикували мене багато й жорстоко ще зі студентських років. Мене ж тричі через це відраховували з Київського університету.
— Цікаво, про це не написано у вашій біографії…
— (Сміється). Виходить, це була неповна біографія. Знаєте, так виходило, що завжди знаходилися добрі люди, які мене захищали. В університеті це був декан Порфирій Потапович Кучеренко. «Іване, ти дурень! — казав він мені. — Ну навіщо тобі чіпляти цих професорів, тобі зараз головне отримати диплом, а потім говори, що хочеш». Але критика не припиняється досі, і я вважаю, ніколи не треба боятися за своє майбутнє, якщо захищаєш інтереси людей.
— Читала, що, будучи ректором Полтавського педінституту, ви примусили всіх носити форму...
— Так, хлопці мали ходити в білих сорочках і краватках, а дівчата обов’язково у спідницях. До речі, наші студенти потім назвали ці краватки «зязюнчики». Як мене тоді критикували, страшно згадати, і «Комсомольская правда», і газета «Сталінське плем’я» та інші.
Ще Макаренко казав, вчитель — це франт. Він має виходити до дітей так, щоб було приємно дивитися, щоб хотілося наслідувати. Без цього не можна достукатися в душу дитині. І я цілком із цим згоден. Але хочу відразу пояснити, що всі такі питання ми вирішували разом зі студентами, я регулярно проводив із ними зустрічі, де ми й обговорювали життя інституту.
Водночас я завжди відстоював демократичний підхід до навчання, адже лише так можна прищепити любов до нього, а це запорука того, що дитина поступово прийде до потреби самонавчатися. Потрібно бути щиро зацікавленим у дитині, щоб домогтися успіху.
— Ви працювали в багатьох вузах, і в педагогічних, і в театральних, зокрема ім. Карпенка-Карого в Києві, були навіть завідувачем лабораторії творчих процесів Київського театру опери та балету ім. Тараса Шевченка. Які новації ви впровадили?
— Я переконаний, що має бути ідея, яка або поєднує, або роз’єднує. Тоді буде прогрес. Працюючи в театральному інституті, я звернув увагу на предмет «акторська майстерність». Довго придивлявся, як проходили заняття, як студенти вчилися передавати різні образи, настрої, простіше кажучи, впливати на аудиторію. Макаренко казав, що педагог — це актор. І одного чудового дня я дійшов думки, що потрібно створити нову дисципліну — «педагогічна майстерність». Частина колег мене підтримала, і через півроку ми випустили перші методички, а пізніше книжку. У нашому інституті відкрилися курси для педагогів, де ті вивчали психологію дитини та інші предмети. До нас стали приїжджати колеги з усього Союзу, новація викликала резонанс. Проте Радмін сприйняв її як виклик і спробував заморозити цю ідею. Втім, згодом кафедри педагогічної майстерності були відкриті по всьому Союзу.
— Ви багато подорожували. Наскільки підходи до навчання за кордоном відрізняються від вітчизняних?
— Цікавий досвід я здобув у Японії. Там я не стільки почерпнув щось нове, скільки побачив на практиці, як має бути. Індивідуальний підхід до кожної дитини — от головне, чого не вистачає нашій системі освіти. У Японії дітей, котрі відзначилися в тій чи іншій сфері, бере «під крило» держава або фірма, яка придивляється до майбутніх спеціалістів ще в дитячих садках. І це я вважаю запорукою успіху для суспільства.