Закінчення. Початок у №22
Лише смерть кривавого Торквемади з часом привела до певного послаблення режиму. Хрущовська відлига започаткувала відродження у сфері літератури, насамперед найчутливішого її нерва — лірики. Вона пробивалася на сторінки книжок і навіть періодики. Відроджувалась і публіцистика, але в умовах України вона не могла бути оприлюднена. Існувала переважно у рукописах, у формі послань до тогочасного керівництва чи просто поширювалася серед однодумців у машинописних копіях.
З-посеред десятків сотень імен провідних осіб дисидентського руху варто виокремити авторів найгрунтовніших науково-публіцистичних досліджень 60–80-х років минулого століття. Такими були твори І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Є.Сверстюка «Собор у риштуванні», численні статті В.Мороза, «Лихо з розуму» В.Чорновола, науково-публіцистичні статті М.Гориня, «Право жити» Ю.Бадзя, «Фатальна помилка К.Маркса» М.Руденка. Нарешті відродився, незважаючи на переслідування, самвидав. Особливу роль відіграв організований В.Чорноволом «Український вісник», а згодом журнали М.Осадчого «Кафедра» та «Євшан-зілля» Ігоря та Ірини Калинців, інші часописи, спочатку рукописні, а з наближенням горбачовської перебудови і друковані.
Резонанс публіцистичних творів 70—80-х років був різним. Він зростав у зв’язку із тиражуванням виступів за кордоном, а згодом із допомогою литовських та інших однодумців. Уся ця публіцистика, періодика була новим явищем у громадському житті не тільки України. Це було своєрідним відродженням публіцистичних традицій І. Франка та, ширше, української національно-визвольної думки, яке потребує серйозного осмислення, не тільки історичного, а й теоретичного узагальнення.
Це був час великих історичних змін, коли саме політична проза поряд із поезією, усними ораторськими виступами на численних мітингах, засіданнях, нерідко трансльованих з допомогою радіо й особливо телебачення, відігравали вирішальну роль у пробудженні політичної, національної свідомості й активності громадян. Саме завдяки гострим публіцистичним виступам Ю.Бадзя, Л.Лук’яненка, М.Гориня, О.Гончара, М.Поповича, І.Драча, Л.Танюка, Д.Павличка, Р.Іваничука, Б.Олійника, Р.Братуня, В.Яворівського, С.Пушика, Р.Федорова та багатьох інших літераторів, політиків зросли тиражі й авторитет «Літературної України», часописів «Дзвін» (колишній «Жовтень»), «Київ», «Дніпро», «Вітчизна». Спілка письменників та її видання стали центрами організаційної праці Товариства української мови імені Т. Шевченка, «Руху» та інших громадсько-політичних об’єднань.
На жаль, це загальне розширення масштабів дії публічного слова, рівня публіцистичного мислення, як і слід було чекати, не могло тривати довго. Дні і місяці небаченої активізації суспільства, особливо у столиці та західних і центральних регіонах України, високого сплеску емоцій та великих надій поступово охолоджувалися досить жорстокою реальністю. По-перше, очікування швидких змін, поліпшення добробуту і злагоди у суспільстві не збулися. Наступило неминуче розчарування. Традиційні емоційні виступи із безкомпромісною критикою тоталітарної системи і загальні заклики розбудовувати, як тоді модно було писати, самостійну, незалежну, багату матеріально і духовно державу перестали сприйматись аудиторією. Публіцистична риторика почала набридати.
Багато письменників старшого покоління, які з ентузіазмом, із сльозами на очах сприйняли народження самостійної держави, розчарувались одними з перших. Їм бракувало здатності до соціологічного осмислення болючих, суперечливих суспільно-політичних процесів, яке було властивим їх великому попереднику — Іванові Франку.
Сьогодні, коли у повному обсязі стали доступними для нас щоденникові записи О.Гончара, маємо змогу належним чином оцінити прозорливість цієї геніальної людини, її подиву гідну еволюцію від гострої критики недоліків системи до її повного заперечення. На цьому тлі зрозумілими і закономірними були не тільки «Собор», виступи й статті кінця 80-х років, але і його знаменита заява про вихід із КПРС.
У зв’язку із розглядом досвіду І.Франка-публіциста, не можна обминути і такого болючого для нас, представників старшого покоління літераторів, питання, яке Є. Сверстюк назвав колись розкаяною і нерозкаяною співучастю у формуванні світогляду, зумовленого диктатом режиму. Міра присутності того чи іншого автора у дискурсі аморального режиму була різною, але кожен, хто почуває за собою вину, має розкаятися у цьому перед Богом і власною совістю.
По-друге, загальна економічна криза не могла не торкнутися ЗМІ. Дорожнеча паперу, економічних послуг, катастрофічне падіння життєвого рівня більшості громадян, невміння і практична неспромога колективів редакцій заробити хоча б скромні гроші за відсутності державного дотування видавничої справи призвели до небаченого зменшення тиражів і загибелі багатьох видань, банкрутства свого часу потужних видавництв, більшість з яких уже ніколи не стануть на ноги.
По-третє, змінився характер засобів масової інформації. Газети стали більш інформаційними, розважально-рекламними. Редакції відмовлялися друкувати об’ємні, аналітичні матеріали. Журнали втратили колишні тиражі й популярність. Українське телебачення, далеке від української культури, не зуміло залучити до праці аналітиків, а публіцисти-письменники виявилися неспроможними знайти себе на телевізійному екрані. Специфіка телебачення виявилася для них недоступною. Якийсь прихисток окремі публіцисти знайшли на українському радіо.
По-четверте, публіцистика у її традиційному вигляді не знайшла належного місця у сучасній масово-комунікаційній системі. Це досить складне, насамперед практичне, а отже, і теоретичне питання. У США, об’єднаній Європі сформувалося громадянське суспільство з його структурними змінами у сфері відкритості, про що переконливо сказав у своїх соціологічних студіях Ю.Габермас. Шляхом складного і детального аналізу німецький вчений дійшов до висновків про те, що у царині засобів масової інформації звичайне оприлюднення змінило свій зміст. З функції формування громадської думки воно перетворилося на її атрибут, який зробив громадську думку власним атрибутом, народивши те, що прийнято називати public relation (громадські зв’язки). Він говорить про низьку споживацьку культуру, про зміну взаємин між видавцем-бізнесменом і редакцією, коли добір інформаційного матеріалу стає важливішим за редакційну передовицю, про те, що «від 1970-х років окреслюється тенденція, за якої ранг та ім’я для газети передусім створюють не видатні публіцисти, а талановиті видавці». Йдеться також про перехід від «світоглядної до ділової преси», який на Заході відбувся ще у першій половині ХIХ ст.
Додамо від себе, що у сучасній пресі Німеччини, батьківщини самого терміна «публіцистика», це слово виходить з ужитку. Ним сьогодні називають переважно тих, хто займається вивченням мас-медіа.
Було б необачно беззастережно сприймати ці, вловлені на основі досвіду західноєвропейської преси, закономірності. Тим паче що вони стосуються домінуючої у сучасному західному комунікаційному просторі масової преси і не зовсім відповідають так званій якісній журналістиці, у якій серйозна аналітика займає достойне місце. Навіть у системі європейського телебачення існують спеціалізовані канали, які задовольняють інтелектуальні потреби певної частини аудиторії. Не можна не враховувати специфіки, певних традицій української журналістики, пов’язаних з історичними умовами функціонування преси і ментальністю аудиторії, про які йшлося вище.
Але не рахуватися з виявленою закономірністю не можна. Ми уже зазначали помітну й у наших мас-медіа тенденцію до посилення інформаційно-розважальних та рекламно-комерційних функцій. Публіцистика і публіцисти шукають місце під сонцем насамперед у якісних, не завжди високотиражних виданнях, розрахованих на інтелектуальну еліту, збірниках, книжках. Зрідка вона пробивається на радіо і телебачення, але тут, особливо на телебаченні, публіцистика мусить шукати специфічні телевізійні форми, максимально стислих коментарів або політичних шоу, діалогів. Жоден телеканал не потерпить навіть 10—15-хвилинних монологів, хоч би якими мудрими й авторитетними були їх автори. «Поважні» публіцисти виявилися не готовими до такої роботи. Сьогодні функції оперативного коментування політичних подій і процесів узяли на себе всюдисущі політологи.
Словом, публіцистика, як і все на світі, мусить змінюватися. Необхідність своєрідної сутнісної трансформації публіцистики зумовлена насамперед змінами у соціальних відносинах модерного суспільства, згладжуванням антагоністичних суперечностей, поділу суспільства на «своїх» і «чужих», активними пошуками консенсусу, а не конфронтації. Звідси суттєві зміни у функціонуванні мас-медіа. Із засобу тенденційного впливу, тиску на аудиторію ЗМІ щораз більше стають посередниками між джерелом інформації та аудиторією (звідси сам термін «мас-медіа»), засобом насамперед інформування, бажано всебічного й об’єктивного, із викладом різних поглядів. Публіцистика за своєю внутрішньою природою була засобом цілеспрямованого, іноді тенденційного, впливу на аудиторію, нав’язуванням аудиторії певних поглядів, спонуканням до відповідних вчинків.
Щоб успішно функціонувати у сучасних умовах, публіцистика має позбутися властивої їй у минулому войовничості, посилити свої аналітично-дослідницькі начала, вміння всебічно аргументувати, логічно переконувати, об’єктивно викладати різні погляди. Сучасна публіцистика має бути інформаційно насиченою, інтелектуально глибокою, відповідати найвищим стандартам наукового мислення. Водночас вона повинна бути цікавою, володіти широким арсеналом іронії, дотепності і, за змогою, лаконічною, зважаючи на колосальні потоки інформації. Отже, мова повинна йти не про «обвал», як дехто пише, публіцистики, не про її відмирання, а про відповідність сучасним реаліям життя. На першому плані — компетентність автора, його здатність розібратися у сучасних тенденціях розвитку. Не випадково найкращими публіцистами сьогодні є авторитетні філософи, соціологи, політологи, здатні до образного, небанального мислення.
Публіцистика і публіцисти у наші дні гуртуються переважно довкола часописів. Насамперед це найавторитетніший тижневик «Дзеркало тижня». Тут ціле гроно активних публіцистів — співробітників редакції, які спеціалізуються чи то у галузі політики (Ю.Мостова, С.Рахманін, Т.Силіна), економіки (А.Єрьоменко), науки (О.Рожен), права (О.Примаченко), культури (О.Вергеліс, С.Махун), а також відомі у країні вчені — І.Дзюба, Ю.Шаповал, В.Бадрак та ін. Компетентність, добра поінформованість, критичність погляду, полемічність, прогностичність, вплив на громадську позицію еліти, а головне — прагнення відстоювати незалежну конструктивну думку — таке у загальних рисах творче обличчя видання, розрахованого на найбільш інтелектуальну частину суспільства. Причому редакція свідомо зорієнтована на вдумливого, терплячого читача, здатного поглинати солідні за обсягом та складністю аргументації матеріали.
Лише два приклади для ілюстрації сказаного взято з чисел тижневика, коли пишуться ці рядки. Всупереч здоровому глузду роздратована Верховна Рада посилає у відставку уряд Єханурова. Слідом — стаття С. Рахманіна про цілий каскад порушень Конституції як з боку опозиції, так і влади. Підписана горезвісна газова угода, тривають до хрипоти у голосі суперечки. Але лише у статті Ю.Мостової «Про бутони, квіточки та ягідки» та інших публікаціях тижневика читач може знайти відповідь на запитання про те, що то за така втаємничена організація «РосУкрЕнерго» і що може чекати Україну у майбутньому.
Якщо «Дзеркало тижня» націлене насамперед на формування громадської думки, то газета «День» може бути добрим прикладом зосередження уваги не тільки на формуванні, а й на вияві і концентрованому вислові громадської думки. Тут працює ціла когорта талановитих аналітиків, починаючи з головного редактора Л.Івшиної, постійних співробітників — К.Гудзик, І.Сюндюкова, позаштатних авторів, серед яких С.Кримський, І.Дзюба, М.Жулинський, Ю.Шаповал, С.Кульчицький, В.Панченко та багато інших авторитетних імен. Газета систематично оприлюднює думки експертів, просто читачів, досягаючи бажаного у наш час плюралізму.
Редакція взялася за безпрецедентну в наших умовах справу — видання цілої серії науково-публіцистичних книжок, свідомо чи несвідомо розвиваючи в нових умовах традицію журналістики франківської школи, коли редакція періодичного видання випускала також книжки і брошури. З’явилося п’ять книжок. Три колективних: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир», дві персоналії — «День і вічність Джеймса Мейса» та «Апокрифи Клари Ґудзик». Про кожну з цих книжок можна писати окремі дослідження. У цьому ряді ми б назвали дві публіцистико-дослідницькі роботи Л.Капелюшного «Жертовна кров» і «Візантійський синдром». На жаль, книжки не завжди доходять до адресата. Критика, рекламні служби, ледь жевріюча книжкова торгівля не спроможні створити цим, як і іншим потрібним виданням, належного іміджу.
Із так званих «товстих» журналів, які відіграли помітну роль у справі українського відродження на зламі 80-90-х рр. минулого століття, хотілося б особливо виокремити перенесений із Мюнхена до Києва журнал «Сучасність». Лірика, проза й особливо публіцистика часопису допомагали українському читачеві поглянути на справи в Україні з позицій європейської перспективи. Часопис у першій половині 90-х рр. мав набагато ширші матеріальні та творчі можливості, ніж інші видання аналогічного типу.
За неповних 15 років вдалося оприлюднити кілька сотень публіцистичних творів, найкращі з яких видані окремими збірниками журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум» за редакцією відомого публіциста і прозаїка О. Романчука. Заснований ще у 1995 році у Львові часопис дуже уважно стежить за політичними, інтелектуальними процесами в Україні і за її межами, залучаючи на свої сторінки, а інколи передруковуючи з інших видань, з Інтернету, твори незалежно мислячих інтелектуалів.
Хоч часопис «Критика» за редакцією Г.Грабовича та незалежний культурологічний часопис «Ї» за редакцією Т.Возняка, як і квартальник «Дух і літера», присвячені, як видно із самих назв, широко закроєним питанням культури, вони не можуть ні обминути у своїх наукових публікаціях питання політики, ні обійтися без власне публіцистики. Вони справді незалежні від урядових чинників, не зазнавали внутрішнього адміністративного тиску, існуючого в умовах кучмівського режиму. Але кожний із цих, як і інших часописів, має своє обличчя, займає певну соціально-філософську позицію. Домінуючою тенденцією цих, як і деяких інших видань, є відданість національній ідеї, незалежність від зовнішніх впливів, сповідування певного роду мистецьких і ширше — філософських цінностей.
Довкола «Критики» гуртуються такі талановиті письменники, вчені, есеїсти, як Ю.Андрухович, Б.Бердиховська, Я.Грицак, М.Рябчук, Ю.Шаповал, Н.Яковенко. Якщо говорити про публіцистичний резонанс багатьох публікацій, то ми б з-посеред інших, найперше, виокремили цілу серію статей та декілька книжок М.Рябчука. Це історико-соціологічні дослідження українського націотворення. Як зазначає автор передмови до виданої у видавництві «Критика» книги «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення», він досліджує ці питання, відмежовуючись від вульгарних підходів і доктрин, сповідуючи, за його словами, «ліберально-націоналістичний» погляд. І хоч праці цього автора зазнали критики як справа, так і зліва, нам видається, що висловлені ним думки найближчі до істинного стану національного самоутвердження.
Журнал «Ї», який найточніше можна назвати альманахом, оскільки його періодичність не є сталою, компонується здебільшого за тематичним принципом. Відповідно до теми підбирається автура як з числа українських, так і зарубіжних авторів. А тому є досить різноманітною і не сталою. У кожному разі, про це свідчать останні випуски часопису, присвячені драматичним подіям на Волині у 1943 році, чи маніпулюванню свідомістю, або проблемам свободи слова. Але критерії відбору матеріалів, зокрема перекладних, відзначаються високою вимогливістю і добрим смаком. До того ж, кожен випуск цього видання, особливо останніх за часом, є досить вишуканим щодо верстки, форм подачі інформації та поліграфічного виконання.
Окремого розгляду заслуговує те, що умовно прийнято називати письменницькою публіцистикою. Ми маємо таких потужних і активних публіцистів старшого і середнього покоління, як Д.Павличко, С.Грабовський, А.Погрібний, В.Яворівський. На жаль, тиражі літературних видань та публіцистичних книжок безнадійно низькі як для України. І тут річ не тільки і навіть не стільки у видавничих можливостях, скільки у відсутності належної потужної аудиторії. То що таке тираж українськомовних видань у кілька десятків тисяч чи навіть півтори сотні тисяч примірників проти мільйонних телеаудиторій російських за мовою і духом каналів чи навіть примітивного бойового листка під назвою «Коммунист», тираж якого перед виборами до Верховної Ради підстрибнув до 2,5 мільйона?
Тому так важливо, щоб публіцистика і публіцисти виходили на телебачення і радіо. Хоч би якою якісною була публіцистика в елітних виданнях, вона доходить до одиниць. Інша річ, популярні програми на радіо, особливо на Першому національному каналі, до якого має доступ значна частина населення країни, отих «малих українців». Свідченням цього є дві публіцистичні програми А. Погрібного «Якби ми вчились так, як треба» та «20 хвилин з Володимиром Яворівським», які згодом лягають в основу відповідних газетних та книжкових публікацій.
Варто звернути увагу на таке феноменальне для нинішньої комунікативної ситуації явище, як потужний зворотний зв’язок. Хто стежить за виступами В.Яворівського, не міг не помітити, що автор розворушив своїм небайдужим словом громадську думку. Не обминаючи найгостріших питань, не замовчуючи найприкріших антиукраїнських випадів частини слухачів, він викликав величезну кількість листів, цілих трактатів на болючі теми. Нерідко у виступах письменник промовляє до аудиторії словами своїх читачів, обмежуючись лише незначними коментарями. Монолог публіциста переростає у такий бажаний для сучасної культури діалог між людьми.
На жаль, навіть побіжний аналіз сучасної української публіцистики, особливо з тієї високої філософсько-політичної вершини, на яку підніс її власною творчістю та думками про значення і роль публіцистичного слова І.Франко, засвідчує величезне розходження між потребами часу та реальним станом функціонування цього виду духовно-практичної діяльності. І це тільки частина набагато ширшої для сучасного українства проблеми присутності І.Франка у суспільно-політичних процесах. Хоч як це прикро, але можемо повторити цитовану вище думку Є.Маланюка про «неприсутність Франка» й у нинішніх досить складних умовах. І.Франко і досі залишається недосяжним у своїй високості не тільки для пересічних громадян, а й для тих, хто претендує називатися елітою.
Про неспроможність зрозуміти великого мислителя і сприйняти його уроки у сучасних умовах досить гостро сказав І.Моторнюк у статті «Уроки «Мойсея» у зв’язку із сторіччям появи відомої поеми. Автор, використовуючи широке історичне тло, слушно говорить про те, що українські політичні лідери упродовж ХХ століття не спромоглися стати тими бездоганними провідниками нації, художній образ яких змоделював письменник.
У статті багато справедливих та гірких думок. Його тривога і біль цілком зрозумілі та виправдані. До них не можна не прислухатись. Але автор надто прямолінійно і спрощено трактує складне питання. По-перше, І. Франко написав художньо-філософський твір, а не політичну програму і навіть не інструктивну статтю про те, як має діяти політик. Наївним видається звинувачення М.Грушевського та інших політиків у тому, що вони «не читали або забули про неї» (поему «Мойсей») чи настійно радити нинішньому президентові «прочитати уважно Франкового «Мойсея» і тоді, мовляв, ви спростуєте твердження, що «Мойсея» нема. По-друге, — і це вже значно серйозніше, — І.Франко писав свій твір напередодні великої революційної бурі, відчуваючи, що вирішуватиметься доля народу «у великій страшній боротьбі». Сьогодні ситуація змінилася. Нам потрібен не так вождь-Мойсей, як ідея мойсеїзму у душах більшості політиків, найкращої частини нації, мойсеївська мудрість, терпеливість, цілеспрямованість. Вождь-диктатор, який подекуди зустрічається й нині, — це вчорашній день Європи. По-третє, просто нетактовно вимірювати дозу мойсеїзму у конкретних і живих постатях політиків, тих же Л.Кравчука, Л.Кучми чи Ю.Тимошенко.
Говоримо про вразливість статті, головний пафос якої зводиться до того, щоб народ наш ішов у майбутнє з Франкового Духа печаттю. Щоб цей пафос не розчинився у дрібних перепалках чи навіть насмішках. Нам дуже бракує власне українського інформаційного простору, якого не можна сформувати протягом року чи двох.
Не просто задекларувавши, а практично втілюючи у життя свободу слова, продиктовану Майданом, президентська команда сама виявилася неготовою успішно працювати в цих умовах. Дуже слушно говорила про це О.Забужко на перших президентських слуханнях наприкінці 2005 року, наголосивши на тому, що за роки незалежності Україна так і не виробила самостійної гуманітарної політики, що нова політична еліта прийшла до влади без програми гуманітарних реформ, а інформаційний простір нації роздроблено, розпайовано і віддано на відкуп колишній метрополії.
Думки експертів зводяться до того, що в умовах свободи слова, свободи ЗМІ дуже помітно «незбалансовану подачу інформації, де існує думка Кремля, думка політиків в Україні, які її захищають, і зовсім відсутня альтернативна позиція», що «сьогодні справді переважає позиція, яка фактично підтримує російські інтереси в Україні».
Суттєвим недоліком української, навіть точніше, україномовної, публіцистики є її зацикленість майже виключно на питаннях національно-культурних. Особливо це характерно для письменників. І тут дуже помітна відмінність від досвіду І.Франка, який ніколи не відділяв національного від соціального. Він постійно заглиблювався в економіку, у сферу фінансових, податкових, адміністративно-правових відносин між людьми. Це особливо важливо сьогодні, коли люди очікують поліпшення якості життя, нормалізації правових відносин, наведення елементарного порядку в країні.
У нинішній Україні не можна поскаржитися на відсутність політичного плюралізму. Але умови склалися так, що політика демократичного уряду, попри недоліки і невдачі, не має належного інформаційно-публіцистичного забезпечення. Урядова політика президента насамперед гостро і не завжди справедливо критикується — і це норма демократичного режиму. Але без належного інформування, роз’яснення, тлумачення, тактовної та аргументованої полеміки з опозицією не можна розраховувати на успіх у практичній реалізації задуманих акцій. Можливо, прихід до Верховної Ради у складі демократичних партій і блоків поважних політологів і журналістів позитивно вплине на зміну ситуації.
Надзвичайно важливою є проблема інформаційної присутності України у світі. Останнім часом у цьому плані дещо зроблено. Активніше запрацювали інформаційні агентства, Інтернет, у глобальну систему ввійшла програма українського телебачення. Щось роблять у цьому плані посольства, наші спортсмени й артисти, окремі письменники, твори яких видаються у перекладах в інших країнах. Та все це далеке від потреб нинішнього дня, коли ми маємо утвердитись як держава у Європі і світі. З одного боку, треба нарощувати технічні потужності доставки інформації, з другого — виховувати кадри високопрофесіональних репортерів і публіцистів, які б могли презентувати Україну, її культуру перед світом. Не можна не приєднатися до слушної думки про те, що нам потрібен хоча б один, а ще краще декілька загальноукраїнських часописів, які б своїм авторитетом рівнялися з найпопулярнішими національними виданнями типу «Spiegel», «Figaro» чи «New Yorker».
Ці побіжні нотатки не можуть претендувати ні на вичерпність, а тим паче на безпомильність у порушенні надто широкого питання. Наше завдання — привернути увагу до присутності І.Франка у сучасному масмедійному просторі. Його публіцистика, як ніколи, актуальна сьогодні. Вона потребує комплексного наукового вивчення. Може, першим кроком до поширення його ідей серед політиків і журналістів, презентації справжнього, а не збідненого, спотвореного Франка-політолога і публіциста, було б видання компактної книжки його вибраної публіцистики і думок про цей вид творчості із змістовною передмовою і коментарями. Печать його Духа повинна витати серед нас не тільки у ювілейні дні.