Неле, серденько, чи не змогла б ти прозирнути до Брюсселя в Брабанті, що воно там діється?
«Легенда про Уленшпігеля і Ламме Гудзака».
Шарль де Костер
Автор безлічі цинічних афоризмів, Наполеон Бонапарт одного разу сказав, тупцюючи на центральній площі Брюсселя, що ця країна — всього-на-всього наноси піску з річок Франції. Не менш цинічна дама — доля — помстилася імператору досить жорстоким і кривавим способом: сонце корсиканця закотилося в битві під бельгійським містечком Ватерлоо. Горді нащадки стародавнього племені бельгів не дослухались і постнаполеонівських перекроювачів Європи — у 1930 році повстали й вийшли зі складу Королівства Нідерланди. Відтоді й до сьогодні Бельгія — конституційна монархія. Вибрики історії зробили цю країну на три чверті століття великою колоніальною державою: територія Бельгійського Конго перевищувала розміри метрополії більш ніж у 75 разів! До речі, цілком можливо, на призначення Брюсселя «столицею» Європи і розміщення в Бельгії штаб-квартири НАТО вплинув той факт, що основним джерелом уранової руди, витраченої на створення першої американської атомної бомби, були копальні в Конго. Управляючий компанії «Юніон міньєр дю О’Катанга» Едгар Сенж’є примудрився, перебуваючи в еміграції (Бельгію в 1940 році окупувала Німеччина), організувати під чесне слово доставку в Нью-Йорк 1250 тонн руди. Уявляєте, як могла б закрутитися спіраль цивілізації, якби уран опинився у Гітлера?
Нині Бельгійське королівство — квітуче демократичне суспільство. У Києві, на жаль, немає Брюссельської вулиці, але є вулиця Патріса Лумумби. Що ж, цілком можливо, нам ближчий центральноафриканський шлях розвитку. Нічого не маю проти екватору, але сьогодні мої мандри європейські — зупинка у Брюсселі. Я страшенно не люблю демісезонну погоду в Україні (здається, вона тепер розповзається на півроку): листя зникає, снігу — катма, вся радянська й пострадянська будівельна та господарська руїна влаштовує сеанс якогось патологічного стриптизу. У Брюсселя немає жодної потреби приховувати свої архітектурні принади фіговими зеленими листочками чи потьомкінськими білими кучугурами! Десятки, сотні, тисячі будинків, палаців, монументів — конкурс краси різних стилів та епох. Честь і хвала митцям, інженерам, ремісникам, які, здається, просто не здатні робити свою справу неякісно. Таки Карл Маркс — геній: треба ж було, попиваючи пиво за енгельсові гроші в брюссельській таверні «Лебідь», написати «Маніфест», який на століття відбив у сотень мільйонів людей інтерес до кваліфікованої праці, а люмпенові впхнув у голову химеру про те, що він — рушій прогресу та пуп землі. Б’юсь об заклад, якби бельгійці сприйняли серйозно теоретичні роздуми Маркса, його внуки змогли б каламутне пиво отримати лише як нащадки старого більшовика. На казково гарній площі Гроте Маркт (важко повірити, але найстаршим із мереживних споруд, що формують простір, близько шести століть) я раптом помітив Ісуса Христа! Ні, жодної схильності до релігійних видінь у мене ніколи не було — просто бельгійці встановили до свята повну реконструктивну композицію, що відтворює факт народження Спасителя. Справжнісінька стріха, жива вівця, постать діви Марії з немовлям створювали ілюзію, що 2007 років тому віфлеємська зірка запалала саме над Брюсселем. Приємною несподіванкою стало те, що серед експонатів виставки вертепів, які демонструвалися під величними склепіннями готичного собору святого Михайла і святої Гудули, я виявив композицію, підписану «Українська громада м.Брюсселя». Буду щирим — хоча Європа мене найбільше цікавить як концентрат досягнень архітектури, живопису, скульптури, музики, у Брюсселі я став жертвою «синдрому Вінні Пуха»: вітрини кондитерських — справжнісінька феєрія солодкого мистецтва, а пройти через щільні ряди ресторанів, котрі пропонують культові в Бельгії страви з дарів моря, і не впасти за столик з чавунцем із молюсками — це, мабуть, гріх і ознака повної атрофії здорових інстинктів.
До речі, хоча в сумних віршах бельгійських поетів (поети завжди сумні) струмує жаль від того, що через Брюссель не протікають ні Дунай, ні Рейн, ні навіть Сена, це не зовсім правда: судноплавні канали поєднують столицю з індустріальним Шарлеруа, а через річку Рюпель — із Шельдою, а далі — з морем. Королівству Бельгія належать менше 70 кілометрів берегової лінії (кілька годин велосипедної прогулянки). Але на ній розміщуються один із найбільших світових портів Антверпен (формально — річковий, з’єднаний з Північним морем руслом Шельди) і пречудова структура приморського відпочинку, куди входять не лише готелі, тенісні корти та причали для яхт, а навіть аеродроми для приватних літаків.
Будь-яка подорож стимулює (ну, принаймні зобов’язана стимулювати) поглиблення знань про країну, в якій побував. Зовсім інакше сприймаєш живопис Рубенса, Ван Ейка чи Брейгеля після того, як подивишся на небо, яке було над їхніми світлими головами, проаналізуєш форми жінок, прапрабабусі котрих надихали геніїв на створення шедеврів. Книжкою про Тіля Уленшпігеля можна користуватися як путівником по Бельгії, збірку віршів Еміля Верхарна через повсякденну суєту я, може, нескоро взяв би з полиці — тепер його рядки читаю зовсім з іншими почуттями. Можу порадити нашому істеблішменту, який проторував (поки що лише для себе) шлях до Євроспільноти, для загального розвитку прочитати «Життя бджіл» славетного бельгійця Моріса Метерлінка (того самого, який написав «Синього птаха»). Може, згодиться для цитування на якомусь прийомі в Будинку з химерами. Ось, наприклад: «Трапляються вулики дуже доброчинні і дуже розпусні, і необережний бджоляр може зіпсувати яке-небудь плем’я, примусити його втратити повагу до чужої власності, підбурити його до грабунку, прищепити йому звичку до завоювань та неробства, які зроблять його страшним для всіх маленьких республік, що оточують його». Ні, за таку ерудицію можна і без портфеля залишитися! Хоча це, звісно, аналіз життя бельгійських бджіл.
P.S. У Брюсселі я вчинив екологічний мікрозлочин у парку біля Атоміуму, стометрової моделі атому заліза, створеної до міжнародної виставки 1958 року, — відщипнув гілочку в’юнкого плюща. Тепер вона зеленіє у мене на підвіконні, на горщику написано «Брюссель».