Звісно, на вулицю редакторів відділів історії ЗМІ прийшло свято, проте це погана ознака — історія стає надто затребуваною наукою. І навіть інструментом. Ось і президент Росії Дмитро Медведєв створив комісію з її охорони від перекручувань на шкоду РФ. Поки що обмежилися історією Другої світової війни, і строк пропонується від трьох до п’яти. Причому переслідувати інакодумців планують і за межами Росії (?!). Це що, знову полоній чи зразу танки? Про перекручування «на користь» Російської Федерації замовчується: це, напевно, не карається...
А так, справді небезпечна тема. Поговорімо тоді не про історичну пам’ять, а просто про пам’ятники. Ось не так уже й давно в центрі Москви поставили похмуру кінну статую маршала Георгія Жукова, який холоднокровно гнав на забій мільйони солдатиків, чого аж ніяк не викреслиш з історії. Під кінець кар’єри він прогнав їх ще й через атомне пекло на Тоцькому полігоні, а тепер ось маршалом смерті стоїть на Манежній і лякає ночами запізнілих перехожих. Ще: на кордонах Росії спорудили чи то сім, чи то вісім святих Миколаїв із мечем у руці. Така, очевидно, специфіка російської духовності. Про скандал навколо естонського бронзового солдата всі чули, про війну пам’ятників у Севастополі — також тощо. Так, історія на одній шостій частині суші — справа тонка, тому не ризикуватимемо, а краще подивимося, як із цим за океаном.
На жаль, і серед незліченних вашингтонських меморіалів переважають не пам’ятники батькам батьківщини, діячам мистецтва та корифеям науки, не лікарям і не святим, пророкам чи апостолам, а генералам. Навіть на Красній площі Москви в день військового параду вам не побачити їх стільки! Недарма найвідоміші персонажі історії — це великі полководці і воєначальники. Що ж, така специфіка нашої цивілізації, нашої культури, якщо її можна так назвати.
Бронзові генерали пришпорюють коней і натягають вуздечки, піднімають шпаги, палаші та шаблі, і тільки геніальні обходяться без зброї, але таких небагато. Вони в чоботях і в ботфортах, у мундирах усіх видів і ступенів пишності, у погонах та еполетах, у кашкетах і капелюхах із плюмажами. Англосакси, французи, поляки, німці, латиноамериканці — цілі когорти маршалів, фельдмаршалів, генералів. Ну і коней відповідно.
Вони на кожній площі — і не по одному. У Лафайєт-сквері поруч із Білим домом їх п’ять! Але милуватися генералами найкраще восени, коли спадає спека і яскраве зелене листя вже не приховує тьмяної патини бронзи. Навіть архітектурна вісь міста, Національний Молл, грандіозна алея від Капітолію до титанічної голки обеліска Вашингтону, починається біля пам’ятника полководцю федералів у роки Громадянської війни 1861—1865 рр. генералу Уліссу Гранту (до того ж і 18-му президентові США). Він тяжко сидить на коні й похмуро дивиться на пацифістів, які встромляють у траву біля підніжжя обеліска прапорці на спомин про загиблих в Іраку. Прапорців уже понад чотири тисячі, а генерала свого часу прозвали «м’ясником»...
І тільки на Арлінгтонському цвинтарі їх, практично, немає. Не генералів, звісно, їх там предосить, а пам’ятників. Там ні огорож, ні монументів, немає навіть могильних насипів. Лише зелена трава і кам’яні плити: ім’я, прізвище, звання і дві дати. Тільки тут розумієш, що це означає: Америка знає і пам’ятає всіх своїх полеглих поіменно, на відміну від солдатів Жукова, яких досі не можуть ні поховати по-людськи, ні полічити. Рівні ряди білих плит, столітні дуби та клени, що роняють восени мідь і золото, вічний спокій і тиша, наче й немає відвідувачів...
А їх таки багато. Вони юрмляться біля могил сім’ї Кеннеді, де горить вічний вогонь. Президент як головнокомандувач має право лежати на цьому військовому цвинтарі. Але найбільше людей приваблює церемонія зміни варти біля могил невідомих солдатів. Вона довга, складна, з балетним кроком, уривчастими командами та еквілібристикою з карабіном, але нам, уродженцям держави з віковими військовими традиціями, здається театральною. Проте глядачі дивляться затамувавши подих. Американці взагалі серйозно ставляться до своєї країни та її історії. А що в них немає глибоких військових традицій — то й слава Богу! Звісно, століття армійської муштри вигранюють і доводять до блиску такі церемонії, надають їм якоїсь елегантності й карбованої простоти, але в американців не було потреби в армійській муштрі. Замість рекрутчини вони завжди віддавали перевагу добровольцям, і їм можна вибачити певне дилетантство у військових церемоніалах.
Та й я людина цивільна, і набагато привабливішими здалися мені пам’ятник батькові гомеопатії Ганеману на Скотт Сьоркл і чудовий Ейнштейн, який стоїть, а точніше — сидить біля Академії наук. Так, нічого не скажеш, великий учений — понад шість метрів у висоту! Він уже старий, мудрий і тому сумний, він у пом’ятих штанах і сандалях на босу ногу, тримає книжку зі знаменитими формулами, але вдивляється не в неї, а кудись у далечінь — таку далеку, що краще про це й не думати. Життя минуло, і він розуміє, як мало, по суті, знає про світ...
Але Ейнштейнів і Ганеманів завжди було мало, тому повернімося до наших генералів. На них я ще в Радянській армії надивився, проте генерал Скотт, хоча й не мав до неї жодного стосунку, — явище абсолютно унікальне! Не тому, що всі ми з дитинства знаємо про його подвиги або він їх зробив дуже багато, ні, — того дня я вперше про нього почув. Річ в іншому. Наш ерудований гід знав буквально все про всіх, у тому числі й ціну собі. Дві доби він практично не замовкав, вередливо вимагав уваги і заважав фотографувати. І правильно робив. Працював він блискуче! Але все йому псував один допитливий та уїдливий дідок, якого цікавило буквально усе. Що це за будинок, хто його побудував, коли й за скільки? А той? А кому цей пам’ятник? А той? Гід боровся, як лев, але, погодьтеся, неможливо знати все, тим більше про таке навдивовижу розмаїте і багатолике місто як Вашингтон! Дід же вважав, що і можливо, і необхідно, а гід просто не знає своєї справи.
І на сотому запитанні та двадцятому пам’ятнику розлючений гід відповів, що це відомий монумент відомому генералу Скотту, на честь якого названо площу. Величний генерал височів центрі й суворо дивився на південь, уздовж 16-ї стріт — там виднівся пам’ятник генералу, а «заодно» й маркізу Марі Жозефу де Лафайєту, за яким угадувався Білий дім. До речі, славетного французького аристократа, котрий став героєм Війни північноамериканських колоній за незалежність, цілком можна було б назвати воїном-інтернаціоналістом.
Наступний пам’ятник також споруджено на честь не менш славетного генерала, і ми зрозуміли, що гід прийняв виклик! Скептично налаштований дід, звісно, не повірив, але почався дощ, виходити перевіряти не хотілося, і наш Вергілій пояснив, що генерал здійснив не один подвиг і здобув багато перемог, а, за американськими законами, за кожну належить пам’ятник. Вкрай заінтриговані, ми кружляли вулицями столиці від монумента до монумента, і що ви думаєте? І третій пам’ятник, і четвертий — усі Скотту! Доки вони були кінні, дід терпів і тільки щось бурчав собі під ніс, не дуже вірячи в такий феєрверк подвигів та в нечувану щедрість американського уряду, але коли й скромний піший пам’ятник виявився присвяченим феноменальному генералові, дід вибухнув і закричав, що не дозволить більше морочити собі голову!
— Але ж генерал не завжди був генералом, — розважав тепер уже по-єзуїтському спокійний гід, — він і рядовим солдатом здійснював подвиги!
Так ми зупинилися на розі вулиць Пенсільванія-авеню та 7-ї стріт — і там фантастично переможний генерал гарцював на бронзовому коні, пильно вдивляючись у мокру далечінь. Тремтячи від сказу, дід зажадав негайно зупинити автобус. Усі дружно вийшли під дощ — так нас зацікавив великий американський полководець. Яким же був конфуз злостивця, коли гід із почуттям, добре поставленим голосом прочитав напис на постаменті: генерал Вінфілд Скотт Хенкок! Ну, а крапку поставив бувалий водій, меланхолійно зауваживши, що Скотт, напевно, був навіть генерал-адміралом, оскільки на його честь названо ще й алею на Арлінгтонському цвинтарі в адміральському кварталі. Усі замовкли, вражені, навіть гід, але тут холодний вітер і важкі краплі пізньої осені загнали нас в автобус, а той відвіз на північ, у зиму, додому.
Я був сповнений поваги до Америки, її історії, яку вона примудряється захищати без особливих комісій та кримінального переслідування, і до її славетних генералів, але розповідь ця не так про них, як про те, що добре жити в епоху Інтернету й Вікіпедії! Вдома я за півгодини з’ясував, що це й був другий і останній у місті пам’ятник генералу Скотту. Але не тому, який важив 150 кг і брав штурмом Мехіко: той сидить у сідлі на Скотт Сьоркл, хоча важкому генералові нелегко було їздити на коні (гадаю, коню було не легше, але його думкою ніхто не цікавився). А тому, котрий був худий, молодий, у сідлі тримався чудово, але під Мехіко ще не був генералом. Адмірал Вінфілд Скотт тоді ще в школу не ходив, тому й пам’ятника йому не поставили...
Як бачите, з історією за океаном усе гаразд і навіть є місце жарту, а ось у наших палестинах уже не жартують. Втім, заклик до охорони пам’яті, щойно прозвучавши, відразу був поставлений під сумнів спробою ревізії. На сайті МО РФ розмістили статтю С.Ковальова, в якій Польща обвинувачується в розв’язанні війни, а претензії гітлерівської Німеччини до неї визнаються обґрунтованими. Мовляв, Гданськ одвічно був німецьким містом, і рейх мав повне право вимагати повернення його в лоно батьківщини. Якби Польща віддала місто й надала територію під екстериторіальні шосе та залізницю до нього — війни не було б!
То все ж таки охороняємо чи переглядаємо? Всі відзначили цю дивну різновекторність, але ніхто не поцікавився: а чому, власне кажучи, за пробну кулю було взято саме Польщу й Данциг? До речі, якщо вже визнавати право Німеччини на Данциг, то чи не визнати його й на Кенігсберг (тобто сучасний Калінінград) разом із 40% території колишньої Східної Пруссії? Теж одвічно німецьке місто, колиска, як любили писати в не такі далекі часи, прусського мілітаризму! Чи Данциг вибрали спеціально, щоб ще більше зіпсувати відносини з поляками? Але це неможливо, вони й так вкрай погані. Чому ж? Тому що розумом, як завжди, не зрозуміти? Ні.
Тому що маються на увазі зовсім не Польща і Гданськ, а Україна і одне місто, на території її розміщене. Місто російської слави, з російським населенням, із російськими паспортами, яке також має повернутися в лоно... батьківщини. І з цього погляду, тема локальної ревізії історії добре вписується в партитуру її «охорони». Це всього-на-всього прелюдія до чергової експансії. А там, чого доброго, і Босфор з Дарданеллами привидяться знову, як Катерині II на схилі літ. Що тут скажеш? Щось можна.
Перше: захист історії та її пам’яток — річ, безперечно, потрібна, але у відповідь на такі, прямо скажемо, грубі методи лідери багатьох держав — особливо тих, яким «пощастило» бути сусідами Росії, — невдовзі перестануть приїжджати в Москву. Мало що може статися. І подбають про заходи у відповідь.
І друге: в епоху Інтернету важко буде переконливо спотворити — ой, звісно, захистити — історію. Її жорна мелють хоча й повільно, та справно. Хоч як відгороджуйся від світу Святим Миколаєм, наче Китайською стіною, а він усе одно прийде до тебе і принесе інакодумство. Комп’ютери розносять його іскри набагато ефективніше, ніж свого часу магнітофони в СРСР. І як із цим боротися? Створювати свій Рунет із віртуальною слідовою смугою, собаками і колючим дротом?
Що ж, я недарма згадав Велику Китайську стіну — саме в китайців можна запозичити досвід у цій сфері. У них давні традиції самоізоляції. І не тільки цього в них можна повчитися. Вони також вдумливо й послідовно займаються історією та експансією, але більш дійовими методами. Не ідеологічними чи військовими, а економічними і демографічними. І Росія давним-давно у полі їхнього зору. Ось така давня історія. Не викопуй яму іншому, бо можеш потрапити в неї сам...