UA / RU
Підтримати ZN.ua

Історична політика на службі Качинських

Сучасна польська держава, тобто ІІІ Республіка, — джерело корупції, патологій та несправедливості...

Автор: Якуб Логінов

Сучасна польська держава, тобто ІІІ Республіка, — джерело корупції, патологій та несправедливості. Такої думки дотримуються політики правлячої коаліції. «Настав уже час збурити стару систему перехідного періоду й побудувати зовсім нову державу, ІV Республіку» — наголошують польський президент і прем’єр. Але виконати це доволі утопічне завдання буде важко. «Щоб докорінна перебудова Польщі вдалася, потрібно консолідувати народ навколо патріотичних цінностей та вибраних елементів історичної пам’яті» — вважають перші особи Польської держави. І, попри гучні протести варшавської еліти, брати Лех і Ярослав Качинські послідовно втілюють свої ідеї в життя.

Історична політика та розрахунок з комуністичним минулим стають ключовими засобами вирішення внутрішніх проблем та позиціонування держави на міжнародній арені. Над Віслою не затихають суперечки щодо того, чи потрібна така політика взагалі. «Не потрібно дивитися в минуле, потрібно модернізувати країну. Наголошування на історії гальмує розвиток держави і зміцнює польські національні комплекси» — переконують помірковано ліві політики та публіцисти. «Не можна відмовлятися від захисту польської історичної рації в той момент, коли сусіди проводять егоїстичну й агресивну історичну політику. Це призводить до ослаблення позиції Польщі на міжнародній арені, а відтак до цілком конкретних економічних збитків» — відповідає правляча правиця. Хто з них має рацію — справа самих поляків, однак варто за цим стежити, оскільки Польща використовуватиме «історичну зброю» і на «східному фронті». Чи стануть стосунки Польщі та України від того гіршими? Необов’язково, хоча така загроза існує.

Історія не завжди займала у Варшаві привілейоване місце. Як зазначають коментатори польського суспільно-політичного життя, за часів ІІІ Республіки (1990—2005 рр.) її трактували як щось зайве, небезпечне. У певному сенсі це була природна реакція на зловживання історичною політикою за влади комуністів. Після зламних 1989—1990 років, з одного боку, почалася хвиля засудження комунізму загалом (без масових порахунків з його чільниками) та повернення історичної правди, а з іншого — історію почали трактувати як щось суто наукове, чого не слід використовувати для досягнення поточних цілей.

У ті ж таки 1989—1990 роки у Польщі знесли майже всі комуністичні пам’ятники, заходилися масово перейменовувати вулиці, швиденько викинули російську мову зі шкіл та університетів. Дослідники відкривали правду про комуністичні злочини, а міністерство освіти переглянуло зміст підручників. Нарешті можна було без остраху говорити про Варшавське повстання 1944 року, опозицію та злочини старого режиму. Проте коли все вже перейменували, переписали, засудили та розкрили, повертатися до цієї теми стало ніби нудно й немодно, а передусім — зовсім непрагматично. Так принаймні вважали представники тодішньої варшавської еліти.

Однак навіть у цьому зламному періоді наголошування на історії не можна вважати якоюсь цілеспрямованою політикою. Це не було цинічне маніпулювання фактами з минулого, радше — автентична реакція народу, що повернув собі волю. Загалом минувшину залишили історикам, котрі не мали на неї дивитися крізь призму сучасної політики. На думку польських коментаторів, таку реакцію породжував острах перед поверненням якоїсь форми тоталітаризму — вже у новому, антикомуністичному вигляді.

Після повалення комунізму перед елітою постала дилема: як ставитися до функціонерів комуністичного режиму? Провести люстрацію політиків і чиновників, заборонити комуністам працювати на державних посадах чи, може, усе залишити на їхній совісті? Тоді перемогли прибічники поміркованого підходу. «Що було, то було, під минулим рішуче підводимо риску» — таке гасло можна вважати мало не засадничим для цього ідеологічного табору. Неабияку роль відіграло те, що за декомунізацію виступали люди з вельми контроверсійними політичними поглядами, щоб не сказати — авантюристи. На фоні таких крикунів, як Антоні Мацєревіч, Ґабрієль Яновський чи навіть ті ж таки брати Качинські зразка 1992 року, прихильники примирення з комуністами виглядали набагато переконливіше.

На початку трансформації найновіша історія справді здавалася зайвою. Країна втілювала в життя болісні ринкові перетворення і порахунки з комунізмом не були для пересічних поляків основною потребою часу. Зрештою, народ завважив, що заклики до порахунків з історією лунали якраз з вуст тих політиків, котрі не були спроможні впоратися з проблемами сьогодення. Така поведінка радикальних діячів, які тільки й уміли, що розмахувати прапором на патріотичних демонстраціях, остаточно скомпрометувала прихильників радикальної люстрації та декомунізації. Поволі вже почали й забувати, як жилося за комуністичних часів, а політичні та ідеологічні дебати велися лише в середовищі давніх опозиціонерів. У таких умовах посткомуністична лівиця лише чекала, поки табір «Солідарності» виснажиться у беззмістовних суперечках.

І дочекалася. Колишні комуністи, уже в личині сучасної соціал-демократії, ефектно перемогли на парламентських виборах 1993-го й узяли президентське крісло 1995 року. Відтоді саме вони творили обличчя ІІІ Республіки. Екс-комуністи встигли до того часу нагромадити досить значні капітали. І коли стартувала економічна трансформація, вони вже мали необхідні для ведення бізнесу гроші і зв’язки. Саме на це й звертає увагу партія Качинських: у темних зв’язках політики, бізнесу та спецслужб, родом з комуністичної епохи, і криється джерело патологій ІІІ Речі Посполитої. Качинські називають зрадою ідеалів «Солідарності», неприпустимим гріхом загравання частини антикомуністичного середовища (нинішньої Демократичної партії) з посткомуністичною лівицею.

Проте на цьому патології сучасної Польщі, на думку правиці, не закінчуються. Внаслідок концентрації ЗМІ в декількох медіа-компаніях, здебільшого під німецьким крилом, польські ЗМІ втратили незалежність і плюралізм думки. Такий висновок випливає з більшості досліджень. «Польські ЗМІ жовтіють, настає ера таблоїдів» — пишуть вони. «Для телебачення постійно дають коментар ті самі 30—40 медійних зірок, які живуть у віртуальному світі» — зауважує керівництво Асоціації польських журналістів. На неналежному рівні працюють і неурядові організації. Чимало з них засновано аж ніяк не для вирішення важливих соціальних проблем. Зате здобування грантів для багатьох осіб з перехрестя варшавської політики та бізнесу — доволі добрий спосіб непогано заробити та ще й побувати на бенкетах у приємному товаристві. До того ж якщо ті ж гранти розподіляють колеги з власної партії...

Ось таку картинку сучасної Польщі намалювали перед виборами 2005 року брати Качинські. Звісно, багато хто з цим «діагнозом» не погоджується. На думку більшості публіцистів і впливових громадських діячів, польська демократія функціонує цілком належно, і підстав для якихось закидів взагалі немає. Але перемогла саме концепція братів-близнюків, й тепер вони і їхні союзники заходилися докорінно перебудовувати державу, тобто, як вони вважають, створювати ІV Республіку. Принаймні про це говорять, бо економічних реформ поки що не видно. Отже, завдання амбітне. Але як саме брати Качинські думають з ним упоратися?

Опозиційна «Громадянська платформа» стверджує, що потрібно насамперед реформувати економіку. Правлячий «Закон і справедливість» (ЗіС) має дещо інші пріоритети. «Самі економічні реформи нічого не змінять, якщо не поборемо мафіозних структур, що існують на перехресті політики, бізнесу, спецслужб і ЗМІ» — вважають політики від влади. З цією метою ЗіС делегував своїх найвпливовіших політиків саме до юстиції, прокуратури, міністерства внутрішніх справ та координувати роботу спецслужб. Нещодавно президент Качинський підписав новий закон про люстрацію. У жовтні завершилася ліквідація військової розвідки, яку вважають криміногенною структурою. А Інститут національної пам’яті, журналісти і навіть представники Католицької церкви регулярно повідомляють про розкриття чергового агента. Проте інформація про обвинувачуваних не завжди правдива й вивірена. А журналістам, як видно, це байдуже — тема стала медійною, тож треба писати...

Водночас не лише люстрація привертає увагу братів Качинських. Вони ставлять собі за мету насамперед консолідувати народ, оскільки реформування держави, як вони кажуть, — надзвичайно складна операція, проти якої виступають впливові напівкримінальні структури. Але навколо чого консолідувати? Навколо історії, а радше вибірково взятих її епізодів. Міністр освіти Роман Ґєртих уже запропонував відповідні зміни в шкільних програмах. Він має намір запровадити новий предмет — патріотичне виховання, а також вивчення окремо польської та всесвітньої історії. Водночас він запропонував, щоб школярі обов’язково відвідували певні важливі для Польщі історичні об’єкти, де б їм розповідали про колишню велич і могутність Речі Посполитої, про героїзм і справедливість поляків. Звісно, згідно з концепцією Ґєртиха, у конфліктах із сусідами саме поляки завжди мали моральну правоту. І найважливіше: серед запропонованих Ґєртихом історичних міст є... Львів і Вільнюс (у 1918—1920 рр. II Річ Посполита перемогла у локальних війнах з Західно-Українською Республікою і Литвою відповідно).

Однак пропозиції міністра коаліційної Ліги польських родин необов’язково зустрінуть позитивну реакцію президента та прем’єра. Адже брати Качинські є скоріше прихильниками дружніх відносин з Україною. Але найважливіше не це. Лех і Ярослав Качинські ненавидять Росію і не люблять Німеччину і заради захисту польських позицій ладні посваритися з усім світом. І, можливо, єдиний, хто залишається за цієї ситуації союзником Варшави, — саме Київ. Тож ризикувати втратою цієї довіри Качинські скоріш за все не будуть.