Усі ми — заручники нашої мови, яка визначає базові параметри комунікативної діяльності, спосіб мислення і сприйняття подій, оцінки явищ життя. В комунікаційному акті можна приховати безліч стратегій, що наближають нас до успіху, в повідомленні можна сховати іронічне ставлення, неприйняття, опір, протест. Уміти бачити повідомлення як складний механізм чи організм — велике мистецтво.
Джон Дарем Пітерс — знаний у світі фахівець із історії та теорії комунікації. Народився він 1958 року в Солт-Лейк-Сіті (США). Навчався в Університеті штату Юта, здобув докторський ступінь у галузі теорії комунікацій у Стенфордському університеті. Наразі є професором Університету штату Айова.
Студії Джона Пітерса перекладено багатьма мовами світу. Його книжка «Слова на вітрі» (Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», переклад Андрія Іщенка) вже набула широкого резонансу в Україні.
— Професоре Пітерс, як зазначають фахівці, ваша книжка «Слова на вітрі» — чи не найінформативніше з останніх досліджень у теорії віртуального простору та комунікаційних процесів...
— Простір студії з теорії комунікації — це насправді поле, на якому працює не так уже й багато фахівців у США, але космос питань про природу, стратегії комунікації тощо є таким широченним, як небо над Північною Дакотою. Я вирішив звести ці дві речі у своїй книжці, висвітливши ті доробки, що має американська школа, визначивши власні параметри теорії комунікації в її прагматичному аспекті. Я хотів показати, як усе розпочиналося в історії європейської цивілізації зокрема. Думаю, величезний шар роботи завершено, і тепер комунікацію можна розглядати як універсальний феномен світової історії та культури. Тож, мабуть, уже час повертати до вивчення комунікації на Сході, адже моя книжка у перекладі китайською мала неабиякий резонанс.
— Що ж таке «комунікація»?
— Це проблема співіснування із собою та іншими в багатозначному світі. Людина продукує свідомість. Але головне для людини — знайти параметри мирного співіснування, і саме з такою метою постала комунікація як складний комплекс уявлень і процедур, тактик і правил. В Україні закон мирного співіснування, мабуть, не так чітко артикульований, адже тривалий час у вашій країні панувала марксистська ідеологія, яка утверджувала інші правила гри. Але це прагнення до мирного співіснування ми можемо знайти ще в Емерсона, про це він і написав у своєму епохальному есеї «Природа» (1836). Якщо ми усвідомлюємо потребу жити у злагоді, то питання взаєморозуміння буде наступним.
У своїй книжці я писав про те, що після Другої світової війни слово «комунікація» поширилося на планеті, у багатьох мовах — зокрема в українській і російській, розширивши значення і глибоко в них закоренившись. Воно замінило і збагатило інші, старші слова, які описували символічну діяльність — вживання символів і зловживання ними. У цьому слові поєднуються сподівання і страхи сучасного світу. Воно відкриває перед нами прекрасні світи мрій, утверджуючи можливості такого зв’язку між людьми, який був би швидшим, чистішим і повнішим за той, на який довічно прирікала нас стара «в’язниця мови», за висловом Ніцше.
Здається, «комунікація» — це провісник прекрасного нового світу кібернетики, розумних машин і електронної демократії. Проте комунікативна утопія, як і будь-яка інша утопія, може обернутися гірким розчаруванням, якщо не виправдає наших очікувань. Головне завдання мої книжки полягає в тому, аби допомогти примиритися з неминучою відчуженістю, з якою ми зіштовхуємося, коли взаємодіємо з іншими людськими істотами. Комунікація — поняття, що виникло і розвивалося в наукових, технічних і військових контекстах, — часто є нетерпимим до очевидних недосконалостей мовної діяльності й обмежень у людських взаєминах. Знаєте, я все ж таки схильний думати, що та дивовижність, яка всюди оточує нас — в інших людях, мові чи навіть у самому факті нашого існування, — є благословенням, а не прокляттям.
— Якими є сьогодні глобальні зміни комунікаційних стратегій? Наскільки стрімко змінюється віртуальний простір?
— Це складне запитання. Я вже писав про зміни у стратегіях комунікації з соціологічних позицій у 2002 році, і сьогодні, відчуваю, мені знову доведеться засісти за цю тему. Комунікація — то є концепт, який формувався під впливом кількох тисячоліть, а тому в самій природі цього явища приховано інколи суперечливі базові постулати, які були сформовані в різні культурно-історичні епохи. Мені до смаку вислів Генрі Девіда Торо про те, що всі ми маємо уявити замки в небі, аби потім збудувати фундамент під ними. Для другого етапу нам і потрібна комунікація. З другого боку, мені здається, що емансипаційна сила медіа сьогодні є небезпечною. Більшість ефірного часу спрямовано на сцени тероризму, нестабільності, жорстокості, воєн. Подія як вона є та подія у призмі медіа — різні речі, й на це треба зважати. Крім того, ані Інтернет, ані факс-модеми, ані системи You Tube не можуть вилікувати людство від спинного болю, ураганів, корупції чи смерті. Це лише спосіб входження у віртуальний простір.
— У чому полягає специфіка комунікації в полікультурному просторі?
— Більш плюралістичний концепт комунікації може допомогти створити більш плюралістичне суспільство. З політичного боку, я підтримую прагнення меншин до врахування їхніх прагнень, але з філософської точки зору я бачу, що це завжди обертається на поразку чи конфлікт. Я пропоную замість жорсткого панування радикальної безособовості як етичного й політичного ідеалу щось таке, про що пише французький філософ Алан Бадью — універсальну оригінальність. Ідентичність групи є настільки розсипчастою, наскільки є й особиста ідентичність. Політика часто маніпулює хибними уявленнями про особистість та про народ як ціле, а відповідно, апеляції до загального блага часто перетворюються на профанації та порожню балаканину. Така проблема йде від неправильного розуміння ідентичності нації та окремої людини.
— Які нові стратегії комунікації можна передбачити вже сьогодні?
— Комунікація — це завше щось неможливе. Пригадаймо та насолодимося цим фактом. Це не має викликати подиву. Ми всі знаємо, що справжня комунікація в сенсі уявного інтимного ментального обміну думками є неможливою. Визнання неможливості тільки заохочує нас приділяти більшу увагу схемам наявним, а не майбутнім. Урешті, як мені здається, наш спосіб комунікації не є досконалим, і він періодично зазнавав поразок. Але, як кажуть: Le roi est mort, vive le roi!
— Як відомо, література — це також канал комунікації. Чи бачите ви зміни в цьому каналі?
— Деякі ключові теоретики комунікації позиціонували себе саме як літературознавців, зокрема Маршалл Маклюен або Фрідріх Кітлер, і питання трансформації літератури з одноповерхового будинку цивілізаційної монополії в потужний медіакомплекс, що включає аудіовізуальні засоби зображення, було одним із основних для цих учених. Для модерністів література не була комунікацією взагалі. «Поезія має не позначати, а бути», — написав американський поет і драматург МакЛейш, і багато філософів підтримали його в цій думці. Подібні думки лунали у східноєвропейській теорії літератури, зокрема це ж постулював Шкловський у теорії очуднення («остранение»). Невідомо, що буде з літературою, яка завжди опинялася під впливом політичних, націоналістичних ідеологем. Багато вчених переконані: книжка — настільки вишуканий продукт, настільки компактний і зручний, що вона ніколи не помре. Не знаю, але вважаю, книжка має звільнити трохи місця для інших носіїв людського досвіду в іншому форматі.
— А якою, на вашу думку, є роль індивідуальності в історії комунікації?
— Знаєте, індивідуальність — це передоснова теорії комунікації. Не всі культури мають чітко визначений концепт індивідуальності як системи понять і конотацій. Але ж усі ми помираємо... на самоті, індивідуально...
— Пане Джоне, назвіть гордість вашого життя.
— Моя родина, моя справа, мої студенти, мої праці. Я найщасливіший, коли прагну відтворити якусь частину Божого дому на землі.
— Якими є ті наукові проблеми, що над ними ви працювали б саме зараз, коли б не наша розмова?
— Мене цікавить історія комунікації, місце релігії в сучасних медіасистемах і віртуальному просторі, німецька теорія медіа, прагматика, вивчення ролі звуків, голосів... Мене також дуже цікавить регіон Східної Європи як складний комплекс переплетіння багатьох голосів культур. Таким простором постає для мене й Україна.
Я, здається, писав у передмові до видання книжки «Слова на вітрі» у видавничому домі НаУКМА, що влітку 2003 року відвідав Україну, і на мене велике враження справило багатство її культури, гостинність людей, а також навіть те, як українські краєвиди нагадують ландшафт Айови. Мене захоплює добра воля, енергійність і сповненість надіями багатьох людей, котрі прагнуть вивести свою «несподівану країну» (кажучи словами Ендрю Вілсона) у непередбачуваний світ глобальних економічних і комунікативних потоків. Хоч культурна історія Сполучених Штатів набагато коротша за українську, американська мрія про комунікацію має досить давню історію. У певному сенсі, однією з основоположних ідей Сполучених Штатів є можливість об’єднання людей на великих відстанях з допомогою комунікації: саме це поняття було засадничим у концепції федералізму авторів Конституції США, воно набуло розвитку й у «дротовому світі» телекомунікацій, і в аудіовізуальних «казкових світах» мас-медіа.
— А як би ви схарактеризували себе як людину, звичайну людину поза науковими званнями й нагородами?
— Що ж, як людині мені можна довіряти, я доволі лояльний і завжди готовий прийти на допомогу. Це мої основні якості. Мабуть, найкраще мене може схарактеризувати прислів’я «хто рано встає, тому Бог дає». Це казав колись і Бенджамін Франклін.
— А які мистецькі стилі вшановує професор Пітерс?
— У малярстві моє захоплення — пізній романтизм (Тернер), іспанське бароко (Мурільйо, Веласкес), а ще Караваджо, Ван дер Вейден, Босх, Рембрандт, надзвичайно люблю Вермеєра. Також мені до смаку експресіоністи, Ван Гог, Мунк. У музиці мене полонить релігійна глибина Баха, ліричність Шуберта, таємничість Брамса, кольори Дебюссі і Мільгода, грандіозність Меглера, геніальна простота Стравінського. Люблю також Елвіса Преслі, Еллу Фітцжеральд, бітлів, Фредді Фендера, «Лос Лобос», Ричарда Томпсона, Лусінду Вільямс, Сліма Сміта та «Океан Ельзи».
— А які книжки до вподоби? Чи є час для розваги в читанні?
— О, книжки — це дивовижний світ. Мене захоплює Біблія (Книга Буття, Книга Ісаї, Екклезіаст, Євангеліє від Луки, Іоанна тощо), із величезним задоволенням читаю «Книгу мормонів», твори Торо, Вільяма Джеймса. Люблю читати, адже це позитивно впливає на мій дух і зір, але інколи мене пригнічують тексти, після яких почуваєш велику депресію.
— Чи можете ви погодитися з твердженням, що комунікація між двома людьми може бути шляхом для одужання? А чи може, навпаки, призвести до загибелі?
— Так, розмова може бути цілющою, але все залежить від того, від чого ви хочете зцілитися. Якщо ж вона призвела, наприклад, до самогубства, то лише тому, що в самій предиспозиції була прихована інтенція (намір) до самогубства. Я поділяю думку християн: самогубство — це гріх. Тіло й душа не належать нам, а тому ми не маємо права полишати себе життя.
— Чи не здається вам, що сьогодні людська самотність досягла вершини, порівняно з минулими епохами?
— Не зовсім. Я думаю, що самотність — величезна тема ХХІ століття. «Слова на вітрі» було видано 1999 року в США як книжку на схилку століття, це книжка fin de siecle. Разом з індустрією масових розваг та літературною інфраструктурою, що виникли в ХХ столітті, маємо соліпсизм та страх самотності. Попри те, що сьогодні — новий рівень міжособистісної комунікації та культури, попри наявність Інтернету і мобільних телефонів, ХХІ століття — докорінно інше, порівняно з ХХ. Проблема в тому, що сьогодні існує надмір комунікації, а це руйнує глибинні її сенси.
— А чи не маєте ви якогось дотепу, пов’язаного з комунікацією?
— Життя — це потік дотепних історій навколо комунікації, якщо ви, звичайно, уважні до цього. Коли ви послуговуєтеся не рідною (материнською) мовою, то завше маєте ризик потрапити у кумедну ситуацію. Знаю, що мої колеги якось у данській булочній попросили, щоби їм подали besneden (обрізаний, ідеться саме про релігійно-медичне значення!) хліб, а насправді вони хотіли купити gesneden (нарізаного) хліба. Я, правда, так би не помилився, але хтозна, де ми маємо впасти і «как наше слово отзовется»?
— І насамкінець: теорія сексуальності і теорія комунікації. Наскільки я зрозумів із вашої монографії, вони дуже тісно пов’язані?
— Модерна реальність постає для мене як простір із численними законами, заборонами, табу, зокрема сексуальними. Мене завжди цікавило питання, як можна подолати ці табу, чи можна уявити суспільство (в аспекті комунікації) як таке, що не має заборон і обмежень. Історія сексуальності в останні століття — це лакмус змін нашого суспільства, емансипації та подиву. Суспільство, звільнивши простір для обговорень сексуальних революцій, дуже мало замислюється над тим, що приховано за питанням сексуальності, які психологічні тенденції ми можемо помітити, що становить одну з граней людської ідентичності. Фуко вперше довів: усі балачки про секс та сексуальні революції аж ніяк не доводять, що наше суспільство є відкритішим, чеснішим, усе це — лише самообман. Іноді мовчання може бути набагато велемовнішим, ніж слова. Деякі культури взагалі не говорили про секс, і не тому, що на цьому питанні було табу. Ми хочемо втекти від реальності, сховавшись за модними рекламними гаслами, але цей механізм є помилковим, бо призводить до забуття і самоомани. Інколи треба зважати на те, що не вся правда є приємною. Нам дедалі більше хочеться жити в безконфліктному суспільстві, але така втеча від конфліктів — то є спосіб спрощення життя, небажання бачити складнощі. Світ не змінився, це тільки ми обираємо різні маски й форми, аби видатися «новими», «модерними» чи «постмодерними». А треба лише не боятися подивитися на світ очима самого світу.