14 жовтня, у день свята Покрови Пресвятої Богородиці, Україна відсвяткує чергову річницю створення 1942 року Української повстанської армії. Вже стало нормою, що в країні цього дня на площі виходять не тільки прихильники, а й непримиренні противники українських повстанців. Особливо активізуються ліві політичні сили. Вони не пропускають нагоди облити брудом ветеранів УПА, звинувачуючи повстанців у терорі проти мирного населення, у співпраці з нацистською Німеччиною та інших гріхах.
Влада теж не залишається осторонь. Напередодні або ж у день святкування чутно заяви про визнання сивих ветеранів УПА третьою воюючою стороною в Другій світовій війні. Далі заяв політики всеукраїнського масштабу не йдуть. І прирікають людей, котрі довгі роки зі зброєю в руках (до речі, під нинішнім національним прапором) воювали за незалежність України, відзначати день УПА в супроводі міліції й «Беркута», аби не потрапити під гарячу руку прихильників Вітренко й Симоненка. Така ситуація повторюється рік у рік.
Останнім часом лідери багатьох політичних партій не тільки лівого, а й національно-демократичного спектра в цьому питанні аж надто перегнули палку. Свідченням чого є спроби кримських комуністів встановити в Севастополі (!) пам’ятник жертвам ОУН-УПА під уїдливою назвою «Постріл у спину», а також закласти в Харкові алею жертвам українського народу, загиблим від рук ОУН-УПА, активістами Євразійського союзу молоді й Конфедерації праці України разом із «Народною опозицією» Наталії Вітренко. Своєю чергою лідер крайньо правої «Свободи» Олег Тягнибок наполягає на проведенні другого Нюрнберзького процесу (тепер уже над комуністами), в Києві відкрито Музей радянської окупації, в багатьох містах Західної України частими стали осквернення пам’ятників воїнам Червоної армії, які визволили регіон від нацистів.
Усе це результат емоційного сприйняття людьми цього питання, а не зважені, обдумані вчинки, які грунтуються на історичних фактах і ситуації, що створилася в роки Другої світової війни, коли українці через свої переконання воювали по різні боки барикад.
Такий розклад вигідний і правим, і лівим політикам. Адже він дозволяє спекулювати на темі в період виборів і приносить чималі електоральні дивіденди. Має рацію історик О.Сич: їх не цікавить реальний результат. Політики декларують свої наміри із заздалегідь заданою політехнологічною метою — сподобатися виборцям. Зокрема й тим, хто сповідує національно-демократичну ідеологію. Своєю чергою мета лівих політиків — «відзвітувати» перед виборцями прорадянського штибу. Мовляв, гостра тема українського суспільства перебуває під їхнім особливим контролем.
Якби представники політичного бомонду хотіли розв’язати цю проблему, то давно б ухвалили відповідні закони в парламенті. Найбільш небезпечним для суспільства є те, що багато відомих політиків дозволяють собі в ролі «авторитетних» експертів (прочитавши всього лише кілька статей, у ліпшому разі — книжок певного ідеологічного напряму) коментувати у ЗМІ проблеми, пов’язані з українським націоналістичним рухом. У такій ситуації історикам, котрі роками вивчають тему, важко донести заангажованій аудиторії свої погляди і нові знахідки.
Візьмімо, приміром, прагнення комуністів збудувати в східних і південних регіонах країни пам’ятники жертвам УПА, покликані служити нагадуванням про звірства повстанців проти «мирних радянських людей». Так, справді, за різними даними, внаслідок терористично-бойової діяльності УПА загинуло від 25 до 35 тисяч чоловік. Багато з них були мирними жителями, запідозреними в лояльності до радянського режиму. До речі, кількість жертв терору, здійснюваного радянською державою, обчислюється сотнями тисяч чоловік. Та хіба можна пояснити завзятим противникам націоналістів, що українські повстанці вели
збройну боротьбу за незалежну державу з радянською владою (а вона апріорі передбачає фізичне знищення противника), якщо вони досі марять про СРСР.
Радянські партизани на території Західної України поводилися анітрохи не краще за повстанців, що відбито в сотнях радянських документів, які не дають підстав засумніватися в їхній автентичності. Так, комісар Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання ім. Жукова П.Миронов у своїй доповіді начальникові обласного партизанського руху в березні 1944 р. щодо цього писав: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і з заходом у села вони чинили майже повальне вилучення худоби й майна й убивали чоловіче населення в порядку помсти за загиблих диверсантів. Так було в селі Більчаки (Людвіпольського району), де з’єднанням т. Шитова в черв
ні 1943 р. було спалене майже все село. Так було в селі Загата Сарненського району з боку з’єднання т. Скубка. Те ж робили й інші з’єднання. Отаке примусове вилучення худоби, майна й убивство чоловічого населення — все це відштовхувало населення Західної України від нас, воно ставало проти нас і переходило на бік націоналістів. Ми ж своєю поведінкою давали поживу агітаторам націоналістів».
«У Ляховичах тоді бандерівців не було. А червоні напали на село вночі 19 грудня 1943 року, — згадував колишній житель села В.Гладича про знищення його червоними партизанами загону ім. В.Василевської Чернігівсько-Волинського з’єднання. — До ранку його було майже знищено. Почали з південного боку. Вбивали усіх, кого бачили. Першими вбили Марчика Степана і його сусідку Мотрю з восьмирічною дочкою, Хвесика Миколу й Хвесик Мотрю з десятирічною дочкою... Загалом протягом тієї кривавої ночі безвинно загинуло 50 чоловік».
Якщо виходити з логіки комуністів і прогресивних соціалістів, то тоді всю Західну Україну треба заставити пам’ятниками жертвам червоних партизанів. До речі, перші підрозділи УПА організовувалися не тільки для захисту населення від нацистського терору, а й від радянських партизанів, котрі своїми діями провокували каральні операції окупантів.
Прихильникові комуністичної ідеології важко зрозуміти, чому напередодні Другої світової війни українські націоналісти змушені були співпрацювати з німцями. Їм важко усвідомити — через багато років тлумачення радянськими ідеологами теми «буржуазних націоналістів», «прислужників фашизму», «безжалісних убивць», — що це був вимушений політичний крок. Німеччина на той момент була єдиною великою державою, зацікавленою в перегляді Версальської системи, а також у підтримці всіх внутрішніх противників Польщі, а з осені 1939 року — й СРСР. Бажання й прагнення нацистів збігалися з поглядами лідерів ОУН, котрі прагнули знову, вже в нових умовах, розгорнути боротьбу за незалежну Україну.
Після завершення війни Ярослав Гайвас, аналізуючи українсько-німецькі контакти цього періоду, зазначав таке: «Українське суспільство нашого Заходу, тобто земель, що опинилися на захід від польсько-радянського кордону, за дуже малим винятком, теж дуже позитивно ставилися до ревізії Версальського договору, який формально підтвердив наше поневолення... Такий стан західної частини українського народу був абсолютно зрозумілим, і викликаний він був розумінням, що шлях до Української держави веде через ревізію договору. Отже, так зване позитивне ставлення українського суспільства до нацистської Німеччині будувалося на зовнішніх національно-політичних розрахунках, було простою концепцією, спрямованою на пошук прихильників у світі й можливих союзників. А на таке кожен народ має не тільки повне право, а й його керівні сили зобов’язані працювати в цьому напрямі».
Своїм «правом» скористався й Радянський Союз. Зацікавлений у співпраці з Німеччиною, 24 серпня 1939 року Сталін підписав Договір про ненапад (більш відомий як «пакт Ріббентропа—Молотова»). На той час Кремль передусім керувався інтересами своєї тоталітарної держави, а не думав про наслідки цього договору. По суті, Сталін і Гітлер на основі підписаного Секретного додаткового протоколу поділили між собою Східну Європу (з чітким виділенням сфер впливу), а вдале здійснення свого плану відзначили спільним парадом військ у Бресті.
Виголошуючи на фуршеті після підписання Секретного протоколу тост на честь Гітлера зі словами «Я знаю, як сильно німецька нація любить свого керманича, і тому мені хочеться випити за його здоров’я», чи міг Сталін передбачати, що його співпраця з наці, яка призвела до початку Другої світової війни, два роки по тому закінчиться грандіозним воєнним конфліктом між тиранами. Не могли також передбачати й лідери двох фракцій ОУН Андрій Мельник і Степан Бандера, що їхнє прагнення до незалежної держави нацисти банально використовують зі своєю метою напередодні війни з СРСР. Тому вони радикально змінили свої взаємини з нацистами після проголошення 30 червня 1941 р. у Львові незалежної України. Ситуативні «союзники» не визнали такого кроку ОУН (б) і, заарештувавши С.Бандеру, почали знищувати його прихильників під виглядом нібито «грабіжників».
Уже в повоєнний час Кремль на правах переможця волів не афішувати в радянському суспільстві справжні цілі «пакту Ріббентропа—Молотова», обмежившись статтями про дружбу й ненапад (широка громадськість дізналася про справжні цілі злочинного договору тільки 1989 року). А от співробітництво українських націоналістів із нацистами однозначно підносили як акт зради свого народу. Можливо, з погляду законодавства радянської України можна так вважати. Проте в незалежній державі це видається блюзнірством. Члени єдиної політичної організації, що з самого початку свого виникнення (1929 р.) ставила за мету побудову незалежної Української держави, в якій ми нині живемо, не можна оголошувати зрадниками свого народу, як і ветеранів УПА, котрі воювали і проти нацистів, і проти комуністів. Саме такі цілі було задекларовано під час Львівської конференції військових референтів у грудні 1942 р. і ухвалено Третьою конференцією ОУН (б) у лютому 1943 р.
Нам, через десятиліття, легко вказувати на помилки, допущені кимось, з огляду на нинішню геополітичну ситуацію у світі. Та в ті роки вона була зовсім іншою, і багато країн і політичних блоків, керуючись своїми інтересами, співвідносили і звіряли свої плани, орієнтуючись на реалії свого часу.
Своєю чергою політичним силам національно-демократичного спектра нині також не варто наслідувати комуністичні принципи, оцінюючи історію радянської України виключно з позиції переможців. Багатьом українцям, які виросли в УРСР, важко погодитися з тим, що свої освіту, житло вони дістали в окупованій Радами країні. Та й чи коректний термін «радянська окупація України», що стає дедалі популярнішим, для визначення цього неоднозначного періоду в історії країни?
Користуючись ним і водночас відкриваючи музеї на цю тематику, ми маємо розуміти: якщо є окупанти, виходить, мають бути й люди, які співпрацювали з ними. У нашому конкретному випадку це переважна кількість українців, котрі жили й працювали в ті роки в УРСР. Тоді виходить, що наші батьки й діди колабораціоністи, які зрадили національну ідею й співпрацювали з ворогом.
Ветерани, котрі служили в радянських військах, і це слід пам’ятати, воювали за свою, тобто радянську, Україну, а воїни УПА — за незалежну Україну. І правда в кожного була своя. Тож чи варто на цьому спекулювати?
У цьому разі важливо зрозуміти, що історія українського народу одна, а не дві, як нині нам намагаються її представити вітчизняні політики-антагоністи. Зважаючи на це, слід було б накласти табу на політизацію теми національно-визвольного руху й радянського періоду в Україні, давши змогу компетент-
ним дослідникам розібратися в усьому без залучення ідеологічних схем. Адже наведені приклади свідчать, що факти, які компрометують ту чи іншу сторону, завжди можна знайти, тим паче під час бойових дій. Тому й слід сприймати заяви обох сторін про військові злочини, усвідомлюючи те, що війна передбачає насильство і смерть, особливо коли вона ведеться між ідеологічними противниками. Хотілося б, якщо вже політики виступають «експертами» у цих питаннях, аби вони оперували документами, а не окремими виписками з них, і знаходили цивілізований вихід із поки що патової ситуації. Найлегше виступати із взаємними образами, розраховуючи на емоційне, а не зважене й обдумане сприйняття співгромадянами своїх слів. Прихильники різної оцінки тих подій будуть завжди, адже у війні УПА за незалежність із радянською владою по обидва боки загинуло багато десятків тисяч чоловік.
Єдино правильним рішенням у цій ситуації бачиться ухвалення на державному рівні закону про визнання воїнів УПА, попри заперечення і лівих сил, і Партії регіонів, які мають чималу підтримку «зацікавленої сторони» — Кремля. Слід також припинити нагнітати обстановку навколо ролі радянських солдатів у визволенні України від гітлеризму. Непогано було б ухвалити також закон, що забороняє спекулювати цими темами в суспільстві.