У секції іграшок столичного «Дитячого світу», як правило, панує шаноблива тиша: юні покупці, завмираючи від захоплення й надії, роздивляються прилавки з незліченними «багатствами», а їхні батьки похмуро підраховують, у що обійдеться сьогоднішній похід по магазинах. Справді, ну скільки ще потрібно іграшок цій дитині — уся кімната буквально «забита» конструкторами, героями мультфільмів і машинками, а вона щораз знаходить новий об’єкт «палкого бажання». Чи варто задовольняти «іграшкові» забаганки? А якщо варто, то які?
Поговорити про це я вирішила з Ларисою Волощук, вихователькою одного зі столичних садків, котра виростила, крім кількох сотень чужих дітей, трьох власних, а тепер справляється нині з обов’язками бабусі чотирьох онуків. Коли я прийшла, вдома був лише наймолодший з них — піврічний Дениско. Він лежав у своєму ліжечку й із захопленням гриз саморобну ляльку з жовтогарячої тканини. Побачивши мій зацікавлений погляд, Лариса Віталіївна пояснила:
— Зубки ріжуться, постійно хоче щось гризти, а звичайні силіконові кільця його не спокушають — вони неяскраві, і гратися з ними нецікаво. Купувати ж імпортне брязкальце з тканини дуже дорого, от я й вигадую: знайшла старий махровий рушник, вирізала з нього квадратик, підшила краї й зав’язала вузли так, щоб вийшла лялька з головою, ручками й ніжками. Така іграшка безпечна — її можна скільки завгодно гризти, а потім прати, зручно брати в руку.
— А звичайні брязкальця йому подобаються?
— Звісно. Але я помітила, що малята зазвичай зосереджено досліджують одну чи дві іграшки. Ось Дениско, приміром, любить цю руду ляльку й яскраво-рожевого метелика-брязкальце. До них він завжди тягнеться, усміхається, довго роздивляється.
Такому маленькому не потрібне море іграшок — досить двох-трьох улюблених, хоча пристрасті, треба сказати, змінюються дуже швидко. Батьків, котрі купують 2—3-місячній крихітці гори нерідко дуже дорогих брязкалець, може спіткати розчарування — деякими маля гратися не захоче зовсім (ну не подобається йому цей колір або форма!), а іншими пограється щонайбільше пару місяців і втратить до них будь-який інтерес. У крихітки мають бути прості та зручні брязкальця, різноманітні за кольором і формою. Психологи радять: серед них обов’язково повинне бути брязкальце із зображенням рис людського обличчя — усміхнене сонечко, лялечка або клоун. Дитина особливо виділяє людське обличчя, а його роздивляння закладає важливу основу для майбутнього спілкування з людьми.
— Моїм малюкам, пригадую, подобалися предмети, абсолютно не призначені для ігор.
— Це притаманне всім дітям. Свою старшу онучку Оленку, коли їй було 8—9 місяців, я розважала музичною скринькою, кухонним посудом або чищеними й добре вимитими сирими овочами та фруктами.
Мені пощастило, що в нас така велика родина. До 9—10 місяців крихітки стають дуже активними, їм подобається грати з іншими малюками, пізнавати світ. Старші діти грали з маленькою, як з живою лялькою, і водночас навчали властивостей і призначень предметів: гребінцем розчісують волосся, із кубиків можна збудувати будинок або башту, м’ячик катають підлогою чи кидають одне одному, а машинку возять за собою на мотузці.
— А якими іграшками грають старші? Нині стільки найнеймовірніших спокус для дітей.
— Дорогими іграшками я ані дітей, ані онуків не задаровувала. Хіба що це була «блакитна мрія» дитини.
Узагалі, я переконана, ставлення до іграшок формують у дітей дорослі. Якщо вони з легкістю купують, а потім з такою самою легкістю викидають на смітник старі чи трішки поламані іграшки, то й дитина не дорожитиме ними. У нас у родині ставлення до іграшок особливе — купуємо суворо за потребою й намагаємося, щоб діти поводилися з ними, як із друзями. У дитинстві я читала казку, де іграшки вночі оживають і поводяться так само, як дорослі. Про це я розповідала і своїм дітям. А позаяк вони живі, то їм може бути боляче й образливо, вони можуть плакати та сміятися. Оленка на ніч усі свої іграшки вкладала «спати», лагодила відламані руки та ноги, шила одяг.
Ми ніколи не викидали «пенсіонерів» або «інвалідів» на очах у дітей, знаходили інші способи — приміром, відносили до лісу зайченятам. Адже граючи з ляльками, діти моделюють свої стосунки з оточуючими. Чи буде дитина доброю, вірною, чуйною, терпимою до людей чи зможе з легкістю міняти друзів — усе закладається в дитинстві.
Подібне ставлення до іграшок «вигідне» і з матеріальної точки зору. Набагато простіше пошити вбрання для однієї улюбленої ляльки, ніж купувати кілька в різноманітних вдяганках. Я завжди намагалася в кожну куплену для дитини іграшку «вдихнути життя». Пам’ятаю, молодшій моїй доньці Світлані подарували іграшкового пупса, а він їй не припав до душі. Причому так сильно, що вона щораз непомітно викидала іграшку у відро для сміття й сердилася, коли я її, попередньо вимивши, знову садовила серед інших ляльок. Так мені довелося вигадати цілий казковий серіал, де головним героєм був відважний і спритний пупс Діма. Зрештою дівчинка його полюбила й із задоволенням грала з ним, уже самостійно вигадуючи неймовірні казкові пригоди.
Подібні «одухотворення» народжують іноді в дітей цілком несподівані фантазії. Моя онучка Маринка, через пару днів після «знайомства» з глобусом, видала свою версію. Виявляється, уночі глобус сам крутиться навколо своєї осі, а його поверхнею ходять крихітні люди — усе, як на справжній Землі.
— До речі, про черепашок-ніндзя. Я ніяк не могла переконати свого сина, що вони жахливі й обличчя в них звірячі. Зрештою довелося змиритися й завести всіх чотирьох (як у мультику) рептилій.
— А хіба ви судите про людину лише з її зовнішнього вигляду? Якби ви подивилися хоч один мультфільм про черепашок-ніндзя чи знамениту «Іграшкову історію», героями якої марять сьогодні багато дітей, то переконалися б, що в душі страшні монстри — добрі, справедливі й безстрашні борці зі злом. Саме це важливо, і саме на цих якостях потрібно старатися акцентувати увагу дитини. Самі ж по собі подібні агресивні іграшки так само, як мілітаристські і міліцейські набори, нерідко допомагають маляті зняти стрес, звільнитися від страхів, відчути себе сильним і безстрашним, випустити агресивну енергію.
До речі, не варто кидатися й в іншу крайність: категорично забороняти грати з ляльками хлопчику. Хоча б одна лялька-друг, вважають психологи, у нього повинна бути — адже це образ людини і його не замінять інші іграшки.
— Гра повинна не лише бути цікавою, а й розвивати малюка. Як визначити, чим дитина вже зможе гратися, а що ще купувати їй зарано?
— На більшості іграшок, як правило, написано, для дітей якого віку вони призначені. Хоча розвиваються діти по-різному, і що один засвоїв у три роки, інший, можливо, полюбить лише в п’ять. Звісно, існують певні «іграшкові» періоди. Так, після року маляті набагато цікавіше грати предметами домашнього вжитку, мити посуд, підмітати віником — нехай і під наглядом мами. У цей період відбувається засвоєння різноманітних дій, тому й дарувати крихітці потрібно «корисні» іграшки — совочки, формочки, цеберця, крихітні вантажівки, нескладні конструктори.
Приблизно з двох років уже цікаві не самі предмети, а іграшки, що їх копіюють: маленька щіточка із совком, дитячий телефон, фен. Самі ігри поступово набувають сюжетно-відображуючого характеру, дитина починає грати в «доросле» життя — годувати й колисати ляльку, готувати обід, будувати для пупса будинок із кубиків або деталей конструктора. При цьому чим простіша й функціональніша іграшка, тим цікавіше з нею гратися.
Трирічному малюкові зрозумілі й цікаві складніші набори й ігри: лікарська валізка, маленьке кухонне приладдя, складніший конструктор, іграшкова пральна машина й пилосос. Якщо дитина не до кінця розуміє призначення іграшки, не варто вимагати, щоб вона грала з нею «як належить» — нехай грає так, як їй цікаво. Інакше маля просто втратить до неї інтерес. Особливо це стосується технічно складних іграшок.
Після трьох років ігри стають складнішими та змістовнішими, вияскравлюються переваги дитини: одні більше люблять ліпити чи малювати, інші — моделювати з конструктора чи грати з ляльками. Якщо в найменших у центрі гри предмет, то в старших дітей уява вже добре розвинена й вони самі вигадують умови ігор і все, що їх супроводжує. Для них великого значення набувають іграшки-атрибути. Приміром, для капітана корабля важливіше мати не кораблик, а бінокль, кортик і кашкет. У старшій і підготовчій групах з допомогою мінімальної кількості атрибутів ми з дітьми вигадували й розігрували різноманітні історії чи побутові сценки — у магазині, лікарні, музеї і так далі.
Ближче до школи поряд із сюжетно-рольовою грою з’являються навчальні ігри й розваги —різноманітні мозаїки, лото, настільні й комп’ютерні ігри. Діти з задоволенням малюють і ліплять. Це, до речі, також вихід із складного «іграшкового» становища. Дуже багато іграшок ми з дітьми разом ліпили чи шили з ганчірок. Хоч як це дивно, але часто вони здавалися привабливішими, ніж ідеально виконані куплені.
Дорослим, на мою думку, потрібно частіше спілкуватися зі своїми дітьми та згадувати себе в дитинстві, тоді не виникатиме запитання — купувати дитині нову куртку чи велосипед. З’являться власні цікаві ідеї, знахідки. Адже нерідко дорога іграшка ніби каже маляті: «Ось, візьми й відчепися від мене!».