Ви, виходить, іноді думаєте? Ви мислитель. Як ваше прізвище, мислитель?
Ільф і Петров
Валерій Акопов |
Люди не вміють мислити, але не здогадуються про це. Їм здається, що мислення — невід’ємний атрибут їхнього людського статусу, і немає тут про що говорити.
Мозок справді працює безперервно, ось тільки з думанням у цього процесу вельми поверхова схожість. Правильніше називати властивість мозку не розумом, а здатністю мислити.
У чому тут різниця? Мисленню не бракує винахідливості й наполегливості. Воно активно освоює й невтомно перебудовує фасад життя, ніколи не торкаючись його сутності та не розуміючи його. Тому всі науково-технічні й соціальні перевороти так мало важать, змінюючи лише декорації та ритми, і людина на плоскій чи круглій землі, у возі чи в кабіні космічної ракети, у резервації чи на трибуні парламенту — та сама людина, обмежена й егоїстична, іграшка власних пристрастей і раб нав’язаних йому уявлень.
Головний недолік мислення, який зводить нанівець найщиріші його зусилля, полягає в тому, що його сприйняття площинне й лінійне. Це світ узвичаєних догм і усіма засвоєних стандартів. Він має лише два виміри: однозначність і очевидність. Можуть змінюватися напрями та пріоритети, але не змінюється суть, завжди залишаючись однобокою та плоскою.
На відміну від мислення погляд розуму тривимірний. Він бачить зворотний бік явищ: приміром — слабкість загальновизнаної сили, шкідливість того чи іншого блага, бажаного для всіх, або незнищенну, хоча й ненавмисну — від незрячості — брехливість нашої так званої правди. Додавання цілого ви-міру докорінно змінює картину, переінакшує зміст.
Чому розум настільки рідкісний, що можна без особливої натяжки загалом відмовити людству в розумі, безумовно залишаючи за ним усі можливості мислення? Бо прозріння розуму передчасні; їх не підкріплює весь інший склад душі, якому бракує для цього усталеності та зрілості.
Незрілість — ось ключове слово. Людина не вміє по-справжньому думати не тому, що недолуга від природи, а тому, що дуже молода. І позаяк, не думаючи, неможливо рухатися до далекої та невидимої мети, а можна лише кружляти чи тупцювати на місці — хтось інший мусить думати за нього, хтось відповідальний і дорослий.
Яким же чином можна думати за нас, не підрізаючи цим крила нашій недоладній, але зарозумілій самостійності? Є підстави твердити, що люди сьогодні, аби уникнути розладу, живуть і думають не самі по собі, а за впровадженими у них програмами, й уважний погляд усюди знаходить сліди такої запрограмованості: у науці й віруваннях, в історії та культурі, у суспільному та приватному житті.
«Розумна» машина? Хоч це й ображає нашу зарозумілість, багато в чому так воно і є. Але обходитися з цією машиною, наділеною надчутливим самолюбством, потрібно делікатно, як казали в давнину — політично, і ці програми вмонтовано таким хитромудрим способом, що їхні імпульси сприймаються, через простоту душевну, за власні спонуки та думки. Крім того, усередині кожної програми залишається чималий ступінь свободи, предмет нашої нерозумної гордості й водночас справжнє джерело всіх наших рукотворних лих. Можна пошкодувати, що без цієї уявної свободи нездійсненне наше болюче й повільне дорослішання, і немає, мабуть, сенсу допитуватися, чому воно таке гірке й довге. Однак ніхто не дасть розумну відповідь, не сподіваючись, напевно, що ми правильно її зрозуміємо. Ми не стільки одержуємо, скільки викрадаємо крихти знання, користуючись хвилинним потуранням опікунів і перебріхуючи на кожному кроці.
Так що ж це за програми, і чи справді ми зовсім нічого не знаємо про них? Знаємо, але ніби не хочемо знати.
У культурній традиції зберігаються сліди цього марного, механічного знання у вигляді таких звичних понять, як дух часу чи веління епохи. Але найчастіше і з більшим бажанням ми згадуємо ідеї.
Про ідеї нам розповів ще Платон. Слухали його, як водиться,
упіввуха, і лише слівце полюбилося й застрягло в пам’яті, втративши свій істинний зміст.
Хто такі ідеї? Я кажу «хто», бо це самостійні надістоти, живі згустки енергії та потенції. Вони мають власне існування, вони дорослішають і старіють, дружать між собою чи вступають у конфлікт — зовсім як ми. Ну, звісно, не зовсім: тут немає місця звичним людським мотивам, круто замішаним на егоїзмі.
Народжені в недоступній людині ментальній сфері, безпристрасні, не причетні до добра та зла, покірні одній необхідності, — ідеї, за всієї своєї могутності, не здатні проявитися в нашому світі самі по собі. А можливо, й не хочуть цього, дозволяючи людині вірити у свою самостійність і незалежність.
Уявіть собі цих величних цариць, змушених невидимками бродити землею, приходячи уві сні чи з натхнення до обраного ними здійснювача. Саме йому й припишуть згодом усю заслугу чи всю відповідальність, як уже пощастить. І сам він через нерозуміння людське не втримається, аби не перевернути все з ніг на голову. Не носієм ідеї сприйматиме він себе, скромним невільником обов’язку, а її законним батьком.
Втілюючись у життя таким незручним і громіздким способом — через людей, ідея чимало на цьому втрачає. Неминучість це чи свідома жертва задля пробудження людської активності? Є здогадка, що весь космос, видимий і невидимий, пронизаний, скріплений і одухотворений верховним принципом добровільної жертви. Досить згадати велику жертву Христа.
Повторюю ще: немає ідей добрих і злих. Є актуальні й застарілі, є й передчасні. Однак ми в будь-якому разі зіштовхуємося не з ідеєю, а з нашими домислами про неї. Кривотлумачення, відсебеньки, амбіції та користь, сліпа ненависть і сліпа любов — усе це зводить ідею до нашого рівня, робить її однозначною в очах здорового глузду, гарною чи поганою в визначеннях нашого двовимірного лексикону.
Усе в ідеї принижується, спотворюється й псується людьми. Навіть найчистіші мрійники безнадійно спотворюють її своєю стерильною прекраснодушністю. І тільки її царствена сила не зазнає майже ніякого збитку, вливаючи в головних виконавців нечувану завзятість і стійкість: предмет подиву та найфантастичніших домислів сучасників і нащадків.
І кожного дня можна з гіркотою спостерігати, якщо, звісно, умієш дивитися й мислити, як велика й суцільна ідея розтікається струменями, розкочується краплями, дрібніє, дроблячись на ходячі переконання, щоб наситити своєю кров’ю й хоча б подобою смислу всі капіляри й клітинки нашого приземленого існування.
***
Розмовляючи між собою про ідеї, ми не розуміємо, про що кажемо. Проводячи їх у життя — не відаємо, що творимо, і зовсім не уявляємо собі наслідків. Наша фамільярність щодо них безмежна. Авторитетно оцінюючи ідею і роз-
в’язно поплескуючи її по плечу, ми не усвідомлюємо, що відчуваємо зовсім не її, а її пристрасних тлумачів, бачимо не здійснення її задумів, а результат погано обдуманих дій її нерозумних прихильників. Торжество ідеї на землі — це завжди її поразка, ця жалюгідна перемога сліпих людських інтересів, що тільки за назвою збігаються з нею.
І завжди й у будь-якому випадку ми концентруємо нашу увагу і всю силу нашої прихильності чи нашого відсторонення не стільки на самій ідеї, скільки на її ставлениках, по-дитячому визнаючи за цими креатурами всю ініціативу, пов’язуючи з ними наші розчарування та надії, ми творимо й розвінчуємо кумирів, сперечаємося і боремося через них, ухитряючись приписати одній і тій самій постаті полярно протилежні риси й властивості.
Розуму це не здається дивним: він завжди в кабалі в тієї емоції, що даної хвилини верховодить. Назвати вчорашнє біле чорним і навпаки — це йому дрібниця. Однак розум усвідомлює зі звичною тверезістю, що крайнощі в оцінці анулюють одна одну.
Що ж у результаті людині залишається? Залишається нуль: вічне ковзання поверхнею. Залишається недорослість, яка нікого не бентежить, оскільки ніхто в неї не вірить. Залишаються переконання замість власних думок, однобокі, вперті й мінливі водночас, і жодне не краще за інше, хоча б через те, що жодне з них тобі не належить.