Микола Бунге |
У найдавнішій частині Києва, на тихій подільській вуличці — Нікольсько-Притиській, і понині зберігся скромний будинок найдавнішої аптеки Києва, заснованої 1728 року. Одним із перших її власників був представник великої за тих часів німецької діаспори, виходець зі Східної Пруссії Георг-Фрідріх Бунге, який заснував 1767 року німецьку євангелічно-лютеранську громаду св. Катерини, яка існує і донині. Йому випало стати родоначальником унікальної плеяди видатних киян — учених, лікарів, натуралістів, мандрівників, громадських діячів.
Серед представників цієї династії почесне місце займає онук аптекаря — економіст, правознавець, професор і державний діяч Микола Християнович Бунге, якого його друг і колега професор Ренненкампф назве «живим літописом цивілізації півстоліття», людиною, яка до останньої хвилини життя прислухалася до перебігу думок і почуттів суспільства, наслідуючи кращі традиції західної й вітчизняної науки.
Він народився в Києві 11 (23) листопада 1823 року в сім’ї відомого лікаря-епідеміолога Християна Георгійовича Бунге. Хрещений у лютеранській церкві святої Катерини.
Золотий медаліст Першої київської гімназії, Микола блискуче закінчив 1845 року юридичний факультет Київського університету, отримавши ступінь кандидата законознавства. Успішно захистивши 1850 року дисертацію на тему «Теорія кредиту», був затверджений у званні професора Київського університету, де читав курс лекцій із політичної економіки та поліцейського (адміністративного) права.
За клопотанням Миколи Пирогова, який був на той час попечителем Київського навчального округу, Миколу Християновича призначили ректором Київського університету святого Володимира (нині університет ім.Тараса Шевченка). Цю посаду він обіймав із 1859-го по 1880 рік.
Авторитет М.Бунге як ученого-економіста був настільки високий, що молодий імператор Олександр II включив його до складу комісії з підготовки селянської реформи 1861 року. Мало кому відомо, що в підготовку закону про скасування кріпосного права — цього переломного моменту в історії країни — вагомий внесок вніс професор із Києва. Вже тоді М.Бунге, передбачаючи прихід нової економічної епохи, називав дворянство «вимираючим станом», вважаючи, що до управління економічним життям держави мають прийти високоосвічені юристи, фінансисти та промисловці.
Саме М.Бунге зіграв вирішальну роль у розробці системи викупних платежів за землю, надану селянам після звільнення від кріпосної залежності. За його активної участі був організований державний кредит селянам. Із цією метою в Петербурзі створили Селянський банк, що видавав селянам позички для викупу в поміщиків земельних ділянок із розрахунку 6% річних.
Бунге доводив, що розквіт сільського господарства залежить від державної підтримки найпрацьовитіших та ініціативних селян, які ведуть господарство фермерськими методами. За його рекомендацією Селянський банк підсилив кредитну підтримку заможного селянства, питома вага якого серед сільського населення після 1861 року неухильно зросла й становила до 90-х років XIX століття 30%.
Ідея надійної державної підтримки вітчизняного фермера й нині звучить актуально. Проте складається враження, що економісти сучасної України ніколи й не чули про ідеї Миколи Бунге, ім’я якого канадський історик українського походження, професор Йоркського університету в Торонто Орест Субтельний назвав в одному ряду з такими світочами української науки того часу, як Ілля Мечников, Володимир Антонович, Михайло Грушевський.
Візьмемо, приміром, солідно оформлений перший том «Економічної енциклопедії», випущений 2000 року видавничим центром «Академія» у Києві, за редакцією професора С.Мочерного. Шукати в ньому статтю чи бодай нагадування про Миколу Бунге — даремна трата часу.
Однак повернемося до біографії вченого. У 70-ті роки XIX століття одна за одною виходять його роботи: «Основания политической экономии» (СПБ.1870), «Банковые законы и банковая политика» ( у книзі «Сборник государственных законов», т. I, СПБ.1874.). Особливе місце займає книжка «О восстановлении металлического обращения в России», що вийшла в Києві 1877 року.
1880 року імператор Олександр II знову звертається до інтелекту професора з Києва. Він запрошує М.Бунге в Петербург на пост міністра фінансів Російської імперії. Проводжаючи видатного киянина в Петербург, міська Дума, визнаючи його заслуги перед Києвом, обрала Миколу Бунге почесним громадянином міста, а університет — почесним професором.
Зайнявши відповідальну посаду в уряді держави, до складу якої тоді входила велика частина українських земель, Микола Бунге взявся за оздоровлення її економіки, підірваної Кримською й Турецькою війнами.
Свою діяльність на посту міністра фінансів Бунге розпочав із рішучої підтримки вітчизняного товаровиробника. Вперше в історії вітчизняної економіки він вдався до запровадження системи помірковано високих мит на імпортовані товари. У 1881—1884 роках мито в Російській імперії становило 19%, 1887 року — 28% і, нарешті, у 1891—1900 роках — 33%. Звичайно, за таких тарифів ціни на промислові товари на внутрішньому ринку були значно вищими, ніж на світовому, але зі зміцненням вітчизняної промисловості вони неухильно знижувалися.
Гарантією та основою розвитку вітчизняної економіки М.Бунге вважав карбованець, який був забезпечений золотом і вільно обмінювався на золоту монету. Бунге багато сил віддав підготовці грошової реформи, яку йому не випало реалізувати. Вже після смерті вченого переведення знеціненого паперового карбованця на золотий вміст здійснив його наступник і послідовник Сергій Юлійович Вітте — грошовою реформою 1897 року.
Протекціоністська політика, яку відстоював Бунге, повернула країні втрачені після Кримської війни економічні позиції. У деяких галузях промисловості до 90-х років XIX століття Російська імперія не мала собі рівних. Це стосується, приміром, військового суднобудування та цукрової промисловості. За тих років українські землі з вугіллям Донбасу, залізною рудою Кривого Рогу, машинобудуванням Харкова, Луганська й Києва, суднобудуванням Миколаєва та Херсона були найперспективнішим індустріальним регіоном імперії.
Величезне значення М.Бунге приділяв проблемі розвитку залізниць. Він мотивував вимогу прискореного будівництва та модернізації постійним зростанням хлібного експорту (переважна більшість пшениці вивозилася через українські порти Одесу та Бердянськ), а також необхідністю освоєння природних багатств Сибіру та Далекого Сходу.
За тих років Україна, разом із Петербурзьким, Московським і Польським промисловими районами, була одним із провідних регіонів за густотою залізничної мережі. До початку 90-х років XIX століття всі великі міста України були пов’язані залізницями між собою та центрами імперії — Петербургом і Москвою. Французький історик Нікола Верт зазначає: «Урал занепав через слабке залізничне сполучення з іншими регіонами країни. Місце Уралу зайняла Україна. … Катеринівська залізнична лінія вже 1885 року зв’язала вугільні шахти Донбасу та рудні родовища в Криворіжжі, що сприяло створенню в Донбасі та басейні Дніпра великих металургійних комплексів».
З ініціативи М.Бунге держава стала викуповувати залізниці у приватних власників. Якщо 1881 року тільки 4% магістралей належало державі, то до кінця 90-х років уже дві третини перебували в державній власності.
М.Бунге був організатором перших у країні акціонерних товариств і ощадних кас. У грошовий обіг були залучені мільйони карбованців заощаджень дрібних підприємців і селянства, які раніше берегли гроші «у кубушках». Із метою підтримки державного кредиту уряд сприяв розміщенню вкладів населення в державні позики й у гарантовані державою цінні папери.
Яскравою сторінкою історичних нововведень за роки роботи М.Бунге на посту міністра фінансів стало трудове законодавство. Адже до того, як він розробив перші в Російській імперії нормативно-правові акти трудового права, працівники були повністю беззахисні.
Перший документ робочого законодавства вийшов 1 червня 1882 року. Це був закон, що заборонив працю дітей до 12 років на промислових підприємствах і обмежив працю підлітків 12—15 років у промисловості чотирма годинами. 3 червня 1885 року прийняли закон, що заборонив жінкам і підліткам до 17 років працювати вночі на фабриках. Міністр висловлювався за повну заборону дитячої праці в усіх сферах економіки та надання всім дітям можливості отримати початкову освіту.
Найістотнішим актом трудового законодавства М.Бунге був червневий закон 1886 року, що вводив державну систему фабричної інспекції та інститут фабричних інспекторів. Відтепер підприємцям при найманні робочої сили наказувалося обов’язково вносити в розрахункову книжку робітника умови найму, попереджати про звільнення за два тижні, не рідше, ніж двічі на місяць видавати заробітну плату. Штрафи, що накладалися на винних працівників, брали лише за таксою, затвердженою урядом.
Прогресивні та сміливі заходи М.Бунге викликали шалений опір консервативно налаштованих членів Державної ради, насамперед Дмитра Толстого й Костянтина Побєдоносцева. Проти його реформ виступала й велика частина промисловців-мільйонерів. Реакційним силам удалося домогтися 1887 року відставки Бунге з посади міністра фінансів.
Проте майже відразу після відставки імператор Олександр III, який високо цінував діяльність видатного вченого, призначає його на ще відповідальнішу посаду — голови Кабінету міністрів Російської імперії. На посаді прем’єр-міністра Микола Християнович перебував вісім років, до самої своєї смерті.
Прем’єр-міністр М.Бунге сприяв будівництву та оснащенню металургійних заводів України, яких до кінця XIX сторіччя налічувалося вже сімнадцять. Залучалися іноземні інвестиції (власниками акцій заводів і шахт України були капіталісти Англії, Франції, Німеччини, Бельгії), але робилося це розумно й під жорстким контролем держави. Саме в ці роки в Луганську та Харкові виникли паровозобудівні заводи, які забезпечували залізниці рухомим составом і рейками. Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу Російської імперії. Видобуток вугілля в Донбасі зріс в 1861—1900 рр. на 100%, виробництво залізної руди — у 158 разів.
За років перебування М.Бунге на посаді прем’єр-міністра незмірно зріс його авторитет як ученого та державника. Імператорська Академія наук обрала його своїм дійсним членом. Економічні праці М.Бунге були відомі в багатьох країнах світу.
3 (15) червня 1895 року Микола Бунге раптово помер у Царському Селі (нині місто Пушкін) неподалік Петербурга. У своєму заповіті він висловив бажання бути похованим на київській землі, поруч із могилою матері. 8(20) червня 1895 року труна з тілом відомого киянина була доставлена у рідне місто. Вулиці, що прилягали до вокзалу, і весь шлях до Байкового кладовища були заповнені тисячами людей усіх станів, які прийшли віддати останню шану славнозвісному земляку.
Проникливо, лаконічно й глибоко охарактеризував Миколу Християновича Бунге в прощальній промові на кладовищі ректор Київського університету Федір Фортинський, який назвав його «ідеальним професором, громадянином, людиною».
Дуже хочеться вірити, що ідеї великого професора послужать джерелом роздумів, пошуків і знахідок для всіх, хто хоче бачити Україну сильною та процвітаючою державою. А для початку було б добре перевидати його економічні праці, які пошановують в багатьох країнах, але незаслужено забули на батьківщині.