До Грузії завжди їжджу із величезним задоволенням. Напевно, не в останню чергу тому, що там мене увесь час приймають за свою й звертаються виключно грузинською. Коли ж, зніяковіло всміхаючись, кажу, що не розумію, щиро дивуються: «Треба ж! А так схожі на грузинку!..» І я зовсім не проти цієї подібності, радше навпаки. Адже грузинки — жінки дивовижні. Виразні риси обличчя, яскраві очі, горда постава, почуття власної гідності, яке вчувається у кожному русі та жесті, — правнучок цариці Тамари не сплутаєш ні з ким. А ще, як і всім грузинкам, мені дуже подобаються грузинські чоловіки. Щоправда, не мені одній. Коли їхала, троє подружок напівжартома попросили: «Привези нам по гарному грузину». Каюсь: не привезла. І не тому, що не зустріла гідних, — не змогла вибрати всього трьох.
Монастир Джварі — одна з головних святинь країни |
Ну і, зрештою, згадайте, куди тримали шлях аргонавти, котрі розшукували золоте руно, — перша відома людству «тургрупа»? Правильно, до берегів Колхіди! До речі, грузини стверджують, що цей факт побічно підтверджує збережена досі у сванів техніка намивання золота через овечі шкури.
Та навіть якщо ви, перебуваючи в Грузії, не познайомилися з цією технікою, ручаюся: золото додому все одно привезете.
Літня грузинка біля печі, в якій печеться традиційний хліб |
За організацію прес-туру автор дякує авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України» і Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України».