Хто з нас пацаном не грав у ножички, хвацько кидаючи свій складаний то «з руки», то «з ліктика» у розкреслене на землі коло, відчикрижуючи в суперників шматок території і заодно потай заздрячи тому, чий ножик крутіший. Нам, чоловікам, самим важко визначити, в яку хвилину ми прощаємося зі своєю хлоп’ячою дитячістю. Жінки стверджують, що ніколи. Може, вони просто схильні перебільшувати. Однак, побачивши гарний, справжній «дорослий» ніж, ми, напевно, до сивого волосся відчуватимемо той самий дитячий азарт.
Потяг до зброї в чоловіків закладено ледь не на рівні ДНК. А оскільки першою рукотворною зброєю був ніж (хай навіть це був примітивний уламок кременя, відколотий під гострим кутом), то наше ставлення до цього предмета стає ще більш зрозумілим. Задля об’єктивності варто застерегти, що це зацікавлення можна розглядати і з погляду теорії Зигмунда Фрейда. Але мова сьогодні не про нас самих, а про ніж. Тому всілякі натяки на фалічну символіку залишимо на потім. Повернімося краще в дитинство — те саме, з якого ми почали наші розмірковування.
Ще підлітком, переглянувши фільм «Паризькі таємниці» із кумиром того часу Жаном Маре, я став мріяти про такий ніж, як у його героя, — з пилочкою, якою той розпиляв поліцейську карету і втік. І такий ніж, із накладками з оленячого рогу, у мене з’явився. Як я дізнався згодом, у Німеччині такі ножі, «фартенмесери», ще називали єгерськими. Він досі служить мені вірою й правдою, і допомога його буває воістину незамінна — у приготуванні їжі, облаштуванні біваку та в багато іншому, з чого складається життя мисливця. В Німеччині він досі популярний і є звичайним мисливським, навіть побутовим предметом.
Німеччина, хоч і є загальновизнаним оплотом якості, однак далеко не єдина країна, де виготовлення ножів було зведено до рангу якщо не мистецтва, то вже неодмінно високого ремесла і, природно, об’єкта дослідження. У багатьох національних традиціях ніж часто виступав обов’язковою деталлю, аксесуаром чоловічого костюма, що було пов’язано з основним чоловічим промислом майже усіх без винятку народів — скотарством і полюванням. Як, наприклад, єменський ніж, середньоазійський «пчак», знаменитий кавказький кинджал чи фінський ніж «пукко». До речі, знаменита «фінка», традиційна зброя кримінальних елементів, до нього не причетна. Так, на відміну від пукко, вона має упори між клинком і рукояттю, — щоб при ударі-уколі рука не зісковзувала на клинок. Але й без таких хитрощів фіни досконало володіли своїми ножами, у чому могли пересвідчитися наші солдати під час фінської кампанії.
Формою на фінські пукко схожі ножі евенків та ескімосів, із тією різницею, що їхні леза вигострюють з одного боку, завдяки чому клинок слугує довше, менше втрачаючи в ширині при гострінні. До того ж, такий ніж безпечніший під час їжі. Адже ці народності м’ясо їдять дуже своєрідно — спочатку прикушують, відтягуючи від великого кусня, а потім відрізають його ножем. Однобічне гостріння дозволяє при цьому безпечно відводити лезо від кінчика носа.
На іншому краю Землі, в Іспанії, досі популярна «наваха» — складаний ніж оригінальної, властивої лише йому конструкції — із вигнутою витонченою до кінця рукояттю, виконаною з рогу. Наваху, що може бути як невеличкою кишеньковою, так і досить значних розмірів, іспанці демонстративно носили за широким поясом.
До середини ХІІІ століття відбувся поділ ножів за спеціалізацією і, відтак, конструкцією. Зазнав спеціалізації і наш мисливський — прародич усіх ножів. З’явилися ножі, призначені для зняття шкіри і розбирання туш, які сьогодні в мисливському побуті називаються скінерами. Стали використовуватися ножі з прямими, вузькими і довгими клинками — для заколювання звіра, розтягнутого хортами чи обсадженого лайками. Пізніше на їхній основі з’явилися кинджали-стилети. Щоправда, призначалися вони для іншої «дичини». Стилет став досконалим знаряддям змов: рана, завдана довгим багатогранним клинком, не гоїлася і в більшості випадків була смертельною.
У XV столітті в Європі з’явилися великі бойові ножі, рукоятка яких була не «всадна», а суцільна з клинком, оскільки ним завдавалися не лише колючі, а й рубаючі удари. Такі ножі носили воїни кочовиків Причорномор’я — сарматів. А остання їх «інкарнація» відбулася на території США під час освоєння західних земель Американського континенту. Це був легендарний ніж «боуї», що став, до речі, сценічним псевдонімом не менш легендарного Девида Боуї. Цей бойовий ніж мав великий масивний клинок і рукоятку з упором, що робило його зручним і надійним помічником на нелегкому шляху піонерів Нового Світу. Його латиноамериканський родич мачете, трохи більший за розміром, сьогодні — традиційний інструмент сафри — збирання тростини. Він також має далеку рідню. Наприклад, евенкійський ніж «пальма», який, окрім господарських, може виконувати мисливські функції. Прикріплений до короткого древка, він ставав чимось на кшталт рогатини, озброївшись якою, досвідчений мисливець міг впоратися навіть із ведмедем.
В абсолютній ізоляції від своїх європейських побратимів розвивався японський ніж «кодзука». У руках японця він був універсальним інструментом, придатним як для лагодження взуття, так і для «останнього аргументу самурая» — ритуалу харакірі.
Але й сучасному городянину його індустріальне життя дає не менше причин і нагод потребувати гарного ножа, ніж суворі будні середньовічного мисливця. Збірним образом сучасного «ножа для виживання» може бути знаменита модель «Джунглі», показана у фільмі «Рембо», кожен сантиметр якої допомагає власнику вижити в ситуаціях, іноді мало сумісних із життям. І навіть тоді, коли на ньому, окрім ножа, нічого немає. Тут є й компас, і непромокальні сірники, і рибальська снасть. І навіть щипці для перекушування дротяних загорож.
Але найкраще поєднати багатофункціональність ножа і його компактність вдалося практичним швейцарцям. Явний лідер на ринку складаних ножів — компанія Victorinox, продукція якої заслуговує окремого й подячного слова.
Перший Victorinox засновник фірми Карл Ельзнер наприкінці XIX століття задумав як армійську модель. Солдатський ніж «від Ельзнера», що мав, окрім леза, викрутку, пробійник і консервний ніж, усім вдався, але був важкий. Тому незабаром його замінила «офіцерська» модель, сьогодні відома всьому світові, яка започаткувала понад 100 найменувань армійських моделей і більше 300 складаних, сувенірних та професійних «складничків».
З допомогою інструментарію Victorinox можна не лише відкоркувати пляшку води і закрутити рушничний гвинт із хрестоподібним шліцем, а й за потреби навіть почистити свіжозловлену рибу. Рекордна кількість пристосувань швейцарського армійського ножа — 33 предмети, куди входить навіть годинникова викрутка. Але оптимальний набір, як правило, — десять-дванадцять предметів, у тому числі стандартні штопор, ножиці, пилочка для нігтів, шило, пінцет. Автомобілістові більше сподобається варіант із пасатижами замість ножиць, а любителі кінних прогулянок віддадуть перевагу наборові із гаком для розчищення копит. Навіть чохол цих ножиків функціональний: з його допомогою можна розпалити вогнище і в разі потреби подати сигнал азбукою Морзе, використовуючи звичайний сонячний промінь. І, залежно від набору, коштує такий ніж від 20 до 150 доларів — на будь-який смак і розмір гаманця. Додайте до цього довічну гарантію від Victorinox і витончений дизайн. На тлі важких складничків, таких як Bowe чи Falcon, ці ножі мають аристократичний вигляд. Недарма американські президенти наслідують один в одного традицію дарувати гостям Білого дому Victorinox із незмінною емблемою-щитом і своїми ініціалами.
Такий далеко не повний перелік наявних сьогодні ножів, яким ми тільки розпочали знайомство з цим надзвичайно цікавим предметом. Адже будь-який із них — мисливський, армійський і навіть звичайний кухонний — інколи здатний розповісти не менше, ніж найдокладніший підручник. І сьогодні ми, можна сказати, лише здмухнули, навіть не стерли, пил над цією практично невичерпною темою. І нехай сьогоднішні хлопчаки, заклопотані комп’ютерними головоломками, вже не мріють, як ми колись, про гарні складані ножички, — у чомусь вони з народження старші від нас. Однак, говорячи про достоїнства ножа як предмета колекціонування і справжнього витвору мистецтва, нам, їй-богу, нічого соромитися, коли хтось знову назве нас «дорослими хлопчиками».