На святкуванні ювілею Києво-Могилянської академії ректор В.Брюховецький, говорячи про славетних випускників цього закладу, перелічив «джентльменський набір» імен, що прославили Могилянку в історії, — Петро Могила, Памфіл Юркевич та багато інших. Ця сакраментальна фраза — «багато інших» — подорожує з промови у промову, і лише вузькому колу фахівців відомо, хто ж вони, ті інші.
Мабуть, шановний ректор мав на увазі представників унікальної київської філософсько-ідеалістичної школи кінця ХІХ — початку ХХ ст., яка складалася з ідей, крім уже згаданого П.Юркевича, С. Гогоцького, П.Аскоченського, П.Авсенєва, В.Екземплярського, В.Завитневича, В. Зеньковського, П.Кудрявцева, П.Ліницького, Й.Міхневича, О.Новицького, М.Петрова, М.Скабаллановича, і вже тут можна сказати «та інших», яких справді багато. Певно, що в промові на урочистостях згадати всі імена неможливо, і не треба, але ось уводити їх у науковий і культурний обіг необхідно.
Ці імена вже почали з’являтися на сторінках підручників з історії філософії, у словниках; написані кілька книжок, захищені дисертації, українські видавництва випустили у світ книги, в яких опубліковані твори і листи М.Ейдлінського, А.Глаголєва, М.Петрова, а також спогади про них.
Проте у виданому у 2005 р. ґрунтовному словнику «Історія філософії» філософам Київської духовної академії, і взагалі українським філософам-ідеалістам, крім Г.Сковороди, П.Юркевича, С.Гогоцького, місця не знайшлося. Можливо, історико-парадигмальний спосіб складання цього вкрай необхідного і вельми цікавого словника дозволив авторам-укладачам віднести Г.Флоровського, Г.Челпанова, Л.Шестова, Г.Шпета до представників російської філософії. І це незважаючи на те, що вони народилися в Україні, були професорами Київського університету та інших навчальних і наукових закладів, що існували на теренах нашої країни, а їх філософські теорії формувалися також і на основі оригінального українського світосприймання та світобачення. Автори мають на це право, проте важко уявити собі, щоб заощадливі європейці так легко «віддавали» іншій країні «своїх» філософів, учених, культурних діячів тощо.
І чому Василь Зеньковський, який народився у Хмельницьку, закінчив Київський університет, а потім працював там на посаді професора, очолював Київське релігійно-філософське товариство, був міністром сповідань уряду Скоропадського, а з 1920 р. перебував на еміграції у Белграді, Празі і Парижі, віднесений до російських філософів? Важко зрозуміти, чому у словнику є статті про московське і санкт-петербурзьке релігійно-філософські товариства, але немає про Київське. І чому автори-укладачі оминули увагою професіональних філософів П.Ліницького, В.Завитневича, В.Екземплярського? Адже про їхню діяльність, як і взагалі про київську школу ідеалістичної філософії, видана ґрунтовна монографія М.Ткачук, а творчість В.Екземплярського висвітлена у дисертації В.Грищенко? Проте словник «Історія філософії» виданий накладом усього у 1000 примірників, і у другому, третьому, четвертому перевиданнях дискусивних моментів можна уникнути. При бажанні, певно.
Ніхто не збирається кидати камінці у город науковців, які підготували таку величезну і необхідну для нашого суспільства працю. Річ не у тім, щоб знайти якісь дрібниці у словнику, обсяг якого сягає за тисячу сторінок, і вказати на них укладачам і читацькій аудиторії.
Йдеться про те, що українську духовну спадщину, особливо філософсько-ідеалістичну, мало вивчають тому, що її майже не перевидають. А якщо навіть побачили світ твори деяких київських філософів-ідеалістів, то не в Україні. Духовну спадщину нашого народу вільно освоює північна сусідка. У Росії вже давно опубліковані праці П.Юркевича, Г.Шпета, Г.Флоровського, виходять у світ твори В.Екземплярського, М.Скабаллановича, П.Ліницького, В.Зеньковського, готуються до друку роботи з філософії багатьох інших представників української філософії. І хай ні у кого не виникає сумнівів: російські колеги не збираються писати про унікальну українську релігійно-філософську школу, вони гостинно приймають усіх наших філософів як своїх, обмежуючись короткою фразою: «Філософ жив і працював у Києві» (Харкові, Львові, Одесі. Потрібне — підкреслити).
У Росії вже давно перевидають і серйозно вивчають праці, опубліковані на шпальтах періодичних «Трудов...» духовних академій — Московської, Санкт-Петербурзької, Казанської. Цілком логічно, що скоро будуть досліджувати і перевидавати найкращі духовні здобутки професорів-киян, які публікувались у «Трудах Киевской Духовной Академии» — журналі, який щомісяця виходив з 1860 по 1917 рр. і в якому документально зафіксований розвиток київської філософсько-ідеалістичної думки, історії релігії, богослов’я, а також глибокі дослідження з краєзнавства, джерелознавства, літературознавства, історії України тощо. А чому б і ні? Адже Київ був третім за значенням містом у Російській імперії, яку так старанно вибудовують сьогодні у Москві.
У нас же «нащадками» Київської духовної академії вважаються аж три науково-навчальні заклади — Києво-Могилянська академія, Київська духовна академія УПЦ КП і духовна академія УПЦ МП. Здавалося б, саме їм треба змагатися за кількість і якість дослідження філософсько-ідеалістичної спадщини минулого, перевидавати і досліджувати праці українських філософів і науковців — викладачів і професорів Київської духовної академії та й університету Святого Володимира. На жаль, поки що цього не сталося. Може, вельмишановні науковці чекають державної підтримки? Було б непогано, адже настав уже час відходити від замилування писанками і фольклорно-пісенною спадщиною та вивчати інші аспекти поліфонічної української культури. А для цього їх треба поширювати, пропагувати, перевидавати, цінувати їх і пишатися ними. Може, тоді не буде потреби у формуванні якоїсь міфічної історії України, і ми зможемо на основі опублікованих наукових праць, документів і фактів написати справжню історію, набагато цікавішу за вигадану.
А сьогодні ситуація з київською філософсько-релігійною школою нагадує сумний жарт Михайла Жванецького: «Іноземці кажуть, що наші жінки — щире золото. І вивозять, і вивозять...» Як виявилося, вивозять не лише жінок, а й духовну спадщину.