З недавніх часів означення «демократична» міцно закріпилося за Українською державою. І хоч існує чимало нарікань на її форму та способи здійснення, ніхто — навіть вітчизняні комуністи — не ставить під сумнів саме цей шлях розвитку України. Однак, як і кожна модель самоорганізації суспільства, демократія потребує глибинного осягання з боку його управлінських еліт. Наразі помітно, що ступінь такого розуміння перебуває на вкрай низькому рівні, а це дає підстави для висновку: демократичним українське суспільство стає не внаслідок осмислених дій його ідейних провідників чи нації в цілому, а радше через хаотичний поворот бурхливого річища примхливої новітньої європейської історії. Повороту, який хіба що знайшов на духовних теренах українського архетипу відносно родючий ґрунт для культивування демократичних ідей, але не був ані виплеканий, ані ініційований самими українцями.
Електоральна демократія по-українському
Здебільшого в Україні під демократією розуміють лише її етимологічний аспект, тобто буквальний переклад з грецької «демос кратос» — «влада народу». А тому непропорційний наголос робимо на питаннях, що стосуються способу управління державою, причому насамперед зосереджуючись на шляхах здобуття влади. Електоральний елемент справді є істотною складовою демократії, однак вона далеко не зводиться до нього.
Не менш важливим від того, «як саме» здобувається і здійснюється влада, є питання «заради чого» вона здійснюється, які цінності й ідеали ця влада покликана обстоювати. Демократія-бо це не тільки участь громадян у виборах, але передусім — у повсякденному публічному житті суспільства. Істинна демократія передбачає зосередження в організованих групах народу (так званому «третьому секторі») істотних важелів впливу на спільноту. Тобто держава, хоч і залишається основним суб’єктом здійснення публічних функцій в суспільстві, її завдання суттєво доповнюються розвиненими інституціями самоорганізації та саморегуляції громад.
Спосіб обрання влади, її прозорість і підконтрольність справді істотно впливають на політичний тонус в державі і служать запобіжником диктатури, однак сама по собі процедура не є свідченням існування демократії у тій чи іншій державі. Гіпотетично демократія можлива і без виборів, і навіть за відсутності вибору як такого. Вона так само можлива і за недемократичних виборів. І навпаки, диктатура легко уживається з виборами, бо сутність диктатури є популістською, тож базується вона на поглядах неосвіченої більшості, а часто більшість у суспільстві є таки справді неосвіченою.
Кожен диктатор з легкістю готовий пройти горнило прозорих виборів, бо його популярність в народі часто є набагато вищою, ніж у демократичних правителів. Дилема ця ускладнюється тим, що у багатьох секторах економічного й політичного життя суспільства, логіка авторитарних дій видається значно більш доречною, ніж логіка дій демократичних. Історії відомо безліч прикладів, коли саме авторитарним режимам вдавалося здійснити економічний чи політичний прорив держави. Стрімкі індустріальні стрибки Сталіна і Гітлера були б просто неможливими за поступально-розміреного еволюційного розвитку радянського і німецького народів, без мобілізації усіх ресурсів суспільства. Добре пам’ятаємо політичну і людську ціну, заплачену за такий економічний бум, однак знаємо також, що для багатьох вдячних виборців, точно за Маяковським, «одиниця — нуль!».
Тому варто уникати так притаманного нам підсвідомого поруху обґрунтовувати власний історичний вибір демократичного розвитку реліктовими категоричними формулами: чорний-білий, добрий-злий, правильний-хибний, корисний-шкідливий. Україна є демократичною не тому, що цей шлях є «добрим» чи «єдино правильним», а тому, що, як і для більшості інших європейських народів, саме демократія є найбільш природним способом самоорганізації нашого суспільства.
Не слід ототожнювати демократію з єдино можливим форматом здійснення стосунків «влада—народ». Демократія — як поезія — це радше стан душі і суспільної самоорганізації. Існують спільноти, для яких такий стан є прийнятним, але існують й інші, не готові функціонувати у заданій демократією системі координат. Тому заклики збудувати демократію, приміром в Іраку, є, й одразу були, популізмом: кожен досвідчений управлінець чудово розуміє, що це маячня. Шедевр від несмаку може відрізнятися лише напівтонами й делікатними акцентами. Так само й нав’язані цінності видаються для спільноти, котра не готова й не бажає їх приймати, щонайменше штучними й непродуктивними.
Конкуренція як необхідна передумова свободи
Демократію неможливо «експортувати», її слід виплекати, базуючись на історичних, ментальних, соціокультурних елементах тієї чи іншої політичної нації. Наче якісне вино, демократія повинна віками настоюватися у спільноті, вбираючи у себе ті або ті риси, притаманні саме для даного суспільства. Лише тоді вона буде органічною й ефективною. Іншими словами, іспити демократії неможливо скласти ані заочно, ані екстерном.
Головною і неодмінною передумовою існування демократії є конкуренція ідей в суспільстві та свобода їх висловлювання. За аналогією із «невидимою рукою ринку» Адама Сміта, що здійснює найбільш ефективне управління в економічній сфері, політична свобода висловлювання, навіть у своїй негативній формі «свободи від», стимулює конкуренцію ідей, а отже, творить у суспільстві поліфонічний «мультилог». Пройшовши апробацію громадською думкою, «свобода від» згодом перетворюється у позитивну свободу, «свободу для», яку можна назвати в соціокультурному сенсі доданою вартістю в спільноті. Зазвичай навіть хаотичне блукання навпомацки свободою слова (що так часто помічаємо останніми роками в Україні) зрештою закінчується виходом суспільства до «обітованої землі» — території позитивної свободи.
Однак існує й протилежний погляд, носії якого також посилаються на історичний досвід Європи. На їх думку, не завжди і не кожна свобода слова виростає у демократію. Щоб стати нею, суспільству потрібно мати давні історичні традиції самоорганізації. Переважна більшість демократій базуються на традиційно сформованих спільнотах, що пройшли еволюційним шляхом уніфікаційний процес згуртування, причому «еволюційність» такого шляху досить часто передбачала такі дії управлінських еліт, які б видавалися тепер несумісними не лише з демократичними стандартами, але й зі здоровим глуздом природного християнського гуманізму. Становлення європейських націй відбувалося, зокрема, й авторитарними імперськими методами, а єдність нації та інститути громадського самоуправління вишліфовувалися «вогнем і мечем», «дешево й сердито», без жодного політичного «наркозу» та демократичної делікатності. Тому, щоб досягнути природного стану демократії, суспільству потрібна не лише «броунівська циркуляція ідей», тобто свобода на індивідуальному рівні (чи некерована свобода), але й планово організоване в історичному сенсі суспільство, централізоване «згори» часто авторитарними методами.
В Україні такі традиції збереглися хіба лишень на рівні політичного ДНК нації. Уся ж «матеріальна» сторона цієї спадкоємності самоорганізації громади була ретельно викорчувана «вороженьками» та перетворена на бутафорію системи Рад. Тому таким по-неприродному довгим є процес «згадування» українцями своїх демократичних засад самоорганізації.
Та надія на те, що демократія в Україні з формою набуватиме й суті, таки лишається. Тому й варто з уважністю подивитися на таку дилему, з якою зіштовхується кожне демократичне суспільство, а саме: чи повинні існувати межі свободи слова і чи така «полегшена» політична цензура не стане спокусою для подальшого згортання конкуренції ідей в суспільстві.
Необмежена свобода, як змія, що поїдає власний хвіст
Нещодавній конфлікт із ірландським учителем, котрий задля методологічної чистоти експерименту запропонував своїм київським учням «погратися в нацизм», став яскравим унаочненням складності пошуку оптимальної формули співвідношення свободи слова та захисту суспільства від шкідливих для нього ідей. З одного боку, вивчення нацизму, пізнання механізмів, з допомогою яких ця згубна ідеологія здобула підтримку інтелектуально розвиненої глибоко культурної Німеччини, не є можливим без контекстуального занурення у ситуацію його функціонування, адже неонацизм неможливо подолати самим лише його табуюванням та ліпленням до нього ідеологічних рогів. Однак, з другого боку, доктринальна «розгерметизація» ідей нацизму й фашизму загрожує суспільству появою його «осучаснених», «модифікованих», «переосмислених» течій-покручів.
На філософському рівні розв’язати дилему «меж відкритості» неможливо, адже кожне лімітування свободи слова загрожує занедужанням вільного суспільства на хворобу цензури. Однак на рівні практичному існує декілька форматів плідного співвідношення свободи слова та регуляційних механізмів її обмеження.
Для цього варто знову поглянути на економічну теорію конкуренції. Пригадаймо, конкуренція на ринку відіграє роль, аналогічну тій, що відіграє свобода слова у демократії — вони є їхнім мотором і киснем: без конкуренції завмирає ринок, без свободи слова марніє демократія. Проте, з другого боку, нерегульована конкуренція призводить до руйнування ринку (найбільш успішне підприємство здобуває всю економічну владу в галузі і згодом усуває з неї конкурентів), а необмежена свобода слова так само спричиняє прихід до влади популістів та, як наслідок, згортання свободи слова й демократії в цілому (знову ж, «бородатий» приклад Німеччини 1933-го).
Ключовим у цій дилемі є питання: якою є мета конкуренції — операційною чи сутнісною. Перша модель — утилітарна, її найбільшими прихильниками є представники чиказької школи економіки. Логіка операційного призначення конкуренції зводиться до того, що її регулювання є доцільним лише доти, доки конкуренція дає позитивні плоди для суспільства. Так само й свобода слова, відповідно до операційної моделі, повинна застосовуватися у межах й доки вона здатна приносити позитивні плоди для демократії. Проблема з операційною моделлю полягає у неможливості визначення остаточних критеріїв ефективності, а отже, кожна зацікавлена сторона спроможна демонструвати позитивні сторони тих чи тих заходів, у яких вона зацікавлена.
За сутнісної моделі конкуренція, навпаки, не зводиться до утилітарних категорій корисності й ефективності, але оголошується цінністю-в-собі. Дана ідея була глибинно розвинута теоретиками німецької економічної школи ордолібералізму і може бути належно використана в Україні також у контексті свободи слова. Отже, суть ордолібералізму полягає у проголошенні конкуренції економічною конституційною вартістю. Право суб’єкта брати участь у конкуренції є фундаментальним, а тому воно переважає право успішного конкурента повною мірою користатися плодами власних дій. У контексті свободи слова, формула ордолібералізму матиме такий вигляд: «право на свободу слова є цінністю-в-собі, а тому будь-які ідеї, суть яких зводиться до обмеження свободи слова та фундаментальних цінностей демократичної держави повинні піддаватися обмеженню, навіть якщо таке обмеження є де-юре втручанням у свободу слова пропагандиста. Саме у форматі цієї тези таке лімітування державою свободи висловлювати ідеї, що становлять/можуть становити загрозу демократичному ладу, не вважатиметься цензурою.
Пропорційність й іконоборство
Підсумовуючи, варто зазначити, що лише пропорційність є основним мірилом втручання держави у регулювання свободи слова. Межі, коли пропагування тих чи інших ідей становить загрозу для суспільства, визначаються загальною суспільною культурою. Чим вони жорсткіші, тим можуть бути ефективнішими, однак тим більше порушується сама свобода слова. Наскільки високо піднімається регулятором курсор протиправності ідей, що становлять виклик демократії, настільки пильнішим є захист існуючого ладу, однак настільки ж менш демократичним є й сам цей лад. До цього, фактично, зводиться дилема «добра з кулаками».
Українські прихильники «закручування гайок» наполягають на превентивності дій із запобігання поширенню в суспільстві радикальних ідей, тому вимагають припинення будь-яких виявів чи популяризації суспільно неприйнятних течій. Представники ж ліберального крила українських демократів, згоджуючись у тім, що популяризація певних ідей несе загрозу суспільному устроєві, вимагають, однак, аби їх припинення відбувалося виключно у випадках, коли такі ідеї набувають істотної суспільної ваги, тобто, з гіпотетично загрозливих перетворюються у фактично небезпечні. Тобто перші наполягають на превентивному характерові м’якої цензури, а другі — на втручанні публічного регулятора виключно при виникненні реальних обрисів загроз для спільноти.
Який із двох напрямів оберуть представники української політичної еліти — не є важливим: обидва діалектично взаємодоповнюють одне одного й є, фактично, поясненням однакових дій різними теоріями. Натепер же в Україні маємо зворотну ситуацію: одними й тими ж словами-гаслами «про демократію» здійснюються антагоністичні ідеологічні програми. Тому конче важливо, щоби ступінь політичної культури українських політиків — та й усіх нас — зріс до такого, який дозволив би нам органічно оперувати категоріями свободи слова та її можливих обмежень саме у описаній вище системі координат, а не бездумно «заспівувати» про демократичні ідеали, перетворюючи їх на популістських правонаступників радянських лозунгів про «Рішення ХХХ З’їзду Партії в Життя».
Доки політичні партії в Україні носитимуть імена своїх лідерів і флюгерно мінятимуть власну ідеологію в залежності від політичної кон’юнктури в державі, Україна не матиме прогнозованого, усталеного демократичного ладу. Справді, політичні рокіровки урядів, що із завидною регулярністю відбуваються в нашій державі, є натепер одним із основних досягнень багатопартійної системи. Опозиція ж бо є найбільшим конкурентом влади — а у спорі народжується й вишліфовується істина. Однак час переносити політичну дискусію із площини краси очей й аксесуарів у площину ідеологічних програм. Ікони українських політиків повинні бути відкинуті нами, якщо ми насправді бажаємо системного розвитку нашої країни.