Уже тридцять років у Харкові відбуваються дива. Тихі, мало кому помітні, але тому не менш чарівні: із книжкового пилу, домашніх турбот, вуличних подій, політичних перипетій та іншого мотлоху народжуються картинки. Допомагає їм у цьому художниця Тетяна Зеленченко.
Вона могла б зробити ім’я в холодній та величній Москві чи поїхати в теплий маленький Ізраїль. Могла б спочивати на лаврах… Та замість цього просто живе. У цьому житті вона встигла приклеїти сотню етикеток на флакони з парфумами, побувати в медвитверезнику, подружитися з письменницею Вікторією Токарєвою, посваритися зі Спілкою художників, опублікувати роботи в «Крокодиле», «Работнице» і «Юности», написати підручник з комп’ютерної графіки для художників-початківців… Про ці та інші перипетії творчого життя Тетяна Борисівна розповіла нашому кореспондентові.
Алло, ми шукаємо алкоголіків
— Тетяно Борисівно, серед ваших робіт — гравюри, акварелі, карикатури, комп’ютерна графіка. А з чого розпочинали?
— З плакатів про боротьбу з пияцтвом. Це була тема мого диплому. У мене саме був залицяльник — молода людина, яка страждала на цю недугу. З властивим юності максималізмом я вирішила вилікувати його своїми картинками. Мені потрібно було щось таке, що могло шокувати, й я вирушила до медвитверезника. Самій було страшно, тому прихопила хлопчика-фотографа. У витверезнику до моєї ідеї поставилися скептично, але на тематичну «прогулянку» взяли. Ми їздили в будці, яка в народі називалася «Алло, ми шукаємо таланти», і збирали алкоголіків на Журавлівських схилах. Нічого особливо страшного, гострого в цьому не було, й я рушила в інтернат фотографувати дітей алкоголіків з уродженими патологіями. Плакати, на мій погляд, вийшли. Вони шокували — насамперед інститутське керівництво. Довелося намалювати нові, м’якші. Зате потім мене з моїм бойовим запалом розподілили до Ленінграда, в об’єднання «Боевой карандаш». Це було надзвичайне місце, де зустрічалися, працювали, спілкувалися, вчилися одне в одного поети та художники. Там я навчилася лубка, який пізніше став у пригоді.
Не було би щастя…
Тоді ж юна випускниця харківського худпрому познайомилася з уже популярною письменницею Вікторією Токарєвою.
— У шостому класі я прочитала її оповідання «День без брехні» і буквально захворіла на нього. Стільки разів перечитувала, що вивчила напам’ять. І, звичайно, палко захотіла познайомитися з автором. Вона була для мене ідеалом, класиком... Я приїхала до Москви, адресу довідалася в адресному бюро й нагло з’явилася до Вікторії Самійлівни.
— І що класик?
— Уявіть, прийняла мене дуже радо. Вікторії Самійлівні сподобалися мої картинки до її книжок. Вона все казала: «Я дуже щаслива людина, у мене все є. Є будинок, є коханий чоловік, є дитина, я роблю те, що найкраще вмію, мене друкують». А на прощання подарувала мені рукописи, машинописи. Був чудовий теплий вечір, до шумної та задушливої комуналки на Чистих Прудах йти не хотілося. Я сіла на лаву в скверику і стала читати. І перша ж думка: вона бреше! Не може щаслива людина бути автором таких оповідань. Я написала про це Токарєвій та отримала великого щирого листа. Можна було б сказати, що так розпочалася наша дружба. Та я живу тут, вона — там...
— І на цьому кінець? Як сумно...
— Що ви, тільки початок. Вікторія Самійлівна потім довго опікувалася мною. Якось, коли я написала їй із Харкова про свої неприємності з парфумерною фабрикою, — це окрема історія, розповім ще, — Вікторія Самійлівна відповіла оперативно: «Приїжджай скоряти Москву!» Я набрехала щось на роботі й приїхала.
Токарєва сушила волосся біля духовки газової плити й ділилася зі мною стратегічними планами. Крім видавництв, які ми мали відвідати, потрібно було зустрітися в Будинку літераторів з Данелією. У цей час Вікторія Самійлівна разом із Георгієм Миколайовичем працювали над сценарієм «Зовсім пропащого». Данелія закінчив архітектурний інститут і талановито малював. Тому Токарєва хотіла показати йому мої роботи. Данелія чемно подивився їх, сказав щось невиразне, але набагато більше говорив про себе та своїх шанувальників, а я вголос захоплювалася талантом Токарєвої. Метр, погоджуючись, кивав і знову скеровував тему розмови в знайоме русло.
Після Будинку літераторів Токарєва кометою пронеслася кількома видавництвами, а я, як хвіст цієї комети, бігала слідом. Мене зустрічали доброзичливо, але питання довгострокового співробітництва упиралося в місце проживання. Їм було потрібно, щоб я жила в Москві. А я жила в Харкові.
— Чому ж не переїхали? Адже тоді це було реально.
— По-перше, я не витримувала їхнього темпу. У Москві всі поспішали, бігли, не оглядаючись по боках. І в буквальному і в переносному розумінні. А по-друге, я вийшла заміж, у мене народилася донька, у якої виявилося досить важке уроджене захворювання.
— Не знаю, як про це запитати...
— Вона жива, нині вже студентка. Ну, скажімо, частіше за інших змушена звертатися до лікарів. Давайте краще повернемося до графіки. Адже були ще «Крокодил», «Работница», «Юность», дитячі книжки в сибірських видавництвах.
— О, «Крокодил» — це щось із дитинства. Неодмінний атрибут радянського побуту. І ви там друкувалися?!
— Я прийшла до них із карикатурами перебудовної тематики. Напевно, я була дуже наївна, коли мене так вразили викриття тих часів. Карикатури мої (саме в стилі лубка, якого я навчилася в Ленінграді) не підійшли, а от ілюстрації до «Дванадцяти стільців» Ільфа і Петрова сподобалися. Мені відразу запропонували написати стислу автобіографію, а місцевий художник Володимир Мочалов моментально намалював шарж на мене. Виявилося, мої малюнки вирішили помістити на обкладинку... восьмиберезневого випуску. Чоловікам жінки здаються гідними уваги тільки раз на рік. Але так розпочалося моє багаторічне співробітництво з журналом. Це було не так просто, між іншим. Довелося вивчити купи літератури з історії та психології кумедного, перш ніж я зрозуміла механізми стовідсоткового влучення в ціль. А опубліковані картинки побачили в Києві, й видавництво «Дніпро» запропонувало мені проілюструвати обидва знамениті романи Ільфа і Петрова. Подвійна удача!
Коні з крилами
— Слухайте, ви тут про чоловіків так... і серед ваших робіт є цілий жіночий розділ. Він дуже ніжний, і, напевно, дуже особистий?
| — О, так! Відразу після інституту я влаштувалася на парфумерну фабрику. Як виявилося, мити пляшки. Там була вакансія художника-оформлювача, і мене взяли. Та насправді ніякий художник їм потрібен не був, оскільки всі художні замовлення вони відправляли в Торгову палату. А от робочих рук їм бракувало. Два місяці я простояла біля конвеєра: мила флакончики, клеїла на них етикетки. А потім зі скандалом звільнилася. Подруга порадила вступити до Спілки художників, і я чесно намагалася. Та ця зміїна бочка теж виявилася не по мені. — Інтриги? — Якби лише вони. Вступ до Спілки молоді художники мали відпрацювати сумлінним виконанням замовлень із серії «Абетка», «Як берегти хліб», «Як допомагати дорослим» і т.п. До кожного такого замовлення додавали детальну інструкцію, а результат не менш докладно розбирався «метрами». Причому не з художнього, а з ідеологічного погляду. Я відвідала не одні збори СХ і можу сказати, що до творчості все це мало дуже віддалений стосунок. Потім на мене ополчився Сам Головний Графік (справа минула, не називатиму його). Однак у 1987 році до Харкова з ревізією приїхав якийсь великий культурний начальник і сказав, що їхні плакати про збереження хліба і правила поведінки в сім’ї — мотлох, а мої лубочні картинки — те що треба. Отже, в Спілку мене все-таки прийняли. Правда, тепер у цьому вже немає ніякого сенсу. Художник вільний і безправний. — Та облиште... Я бачу перед собою енергійну жінку, сповнену не тільки побутових турбот, а й творчих планів. А що люди подумають? Ну, розкажіть же їм! — Ох, стільки не опубліковане ще... «Майстер і Маргарита» — майже двадцять років роботи, «Гаргантюа». Нещодавно я написала підручник з комп’ютерної графіки для художників-початківців, але у фірми, яка мені його замовила, нині немає грошей на видання. А ще я задумала картину — «Фортуна». Така колоритна тітка з рогом достатку, на колесі. Вона прикотила і дзвонить у двері, але вдома нікого немає. Адже так зазвичай і буває. Та іноді — по-іншому. Треба цінувати. |