26 грудня сталася страшна катастрофа: жахливий землетрус у Індійському океані й викликане ним цунамі спричинили смерть сотень тисяч людей. Величезна кількість їх зникла безвісти. Серед них із 28 грудня значилася й моя донька Ганна Глущенко.
Коли літак із Бангкоку приземлився в аеропорту «Бориспіль» без неї, ми одними з перших — із великою надією — зателефонували за «гарячим» номером у консульський відділ Міністерства закордонних справ, принесли туди документи, фото, написали заяву. Дізналися і телефон консульства в Таїланді, телефонували туди багато разів. Але надія наша швидко згасла: ми зрозуміли, що нікому й ніде зі своїм лихом не потрібні.
У Бангкоку сказали, що донька в них зареєстрована, але вони розпочнуть пошуки, коли їм буде переслана факсом копія її громадянського українського паспорта. Вдосвіта їду на Головпоштамт, роблю багато копій, із фотографією й прикметами — як просили. Факс не приймають, оскільки в посольстві не заправлено папір. Однак гроші плачу, йду на переговорний пункт, телефоную в посольство, чую відповідь: «Папір є, але факс не працює, за 15 хвилин полагодимо». Плачу ще, чекаю 45 хвилин, передаю факс — знову не приймають, але знову плачу. І через добу факс не працював. Він довго не працював...
Нателефонувала я в посольство на дві пенсії та й перестала. Цілодобово дивилися телевізор — раптом щось покажуть, раптом побачимо доньку. В репортажі на «Інтері» про поїздку групи Стогнія в «загублений рай» у двох частинах побачила, як мою доню, сповивши і підвісивши на палицю, понесли кудись... А наступного дня, 13 січня, внучці почали телефонувати однокласниці, — мовляв, про твою маму написали в газеті «Факты». Хоча ніхто не просив у нас дозволу розписувати й тиражувати фото та ім’я нашої доньки.
ЗМІ спрацювали оперативно, а ось пояснити нам, які папери, як і де ми повинні оформити, куди відіслати, ніхто не допоміг. Здавали аналізи на ДНК, ходили по нотаріусах, складали папери трьома мовами, легалізували особи, борсалися у справжньому «бермудському трикутнику» з МЗС, МВС і Мінздоров’я — це гірше за кошмарний сон. Я злягла. Величезне спасибі всім, хто відгукнувся, — лікував, допомагав. Але це зробили не владні структури, не «слуги народу».
Ледь одужавши, пішла здати заяву в міліцію — оголосити розшук зниклої доньки. Брати заяву не хотіли, начальник відділу відсилав мене до МЗС: чому, мовляв, я не взяла копію своєї заяви в МЗС, а що мені там пообіцяли? У мене були паралізовані руки — писала заяву вночі буквально по літері, ледве ходила, і чоловік возив мене до РВВС на таксі. Прийняли заяву. Потім ще їздили для опитування за формою, деталі уточнювали й телефоном. 5 березня одержую листа від 23.02.05 р., що в порушенні кримінальної справи відмовлено з посиланням на три статті КК і КПК. Купила кодекс, ознайомилася. Так, складу злочину немає. Але хто ж шукатиме?
Треба було пережити навалу репортерів, які прагнули за всяку ціну взяти в нас інтерв’ю, зробити фото. Телефонували моєму чоловікові, казали: «Ваша донька жива, ми поїдемо і знайдемо її, але потрібно у вас у квартирі сфотографувати, як ми беремо аналіз на ДНК (!), і доньку зниклої сфотографувати». Дзвонили внучці, кликали її в «Макдональдс», у кіно й усе брехали: «Мама твоя жива!». Душу ятрили. А в МЗС одна відповідь: «Поки що немає. Серед мертвих немає, серед живих немає. Чекайте».
Подивилися репортаж Стогнія про другу поїздку до Таїланду. І в ідентифікаційному центрі журналісти були, і пірнали начебто — ніде немає наших зниклих громадян... А 6 березня електронною поштою на адресу мого сина надійшов лист із Таїланду. Він, простий користувач ПК, у січні розсилав запити з прикметами сестри — куди тільки міг. І відповідь із того ж таки ідентифікаційного центру надійшла — зауважте, не в посольство, не в МЗС, — а йому. І ми дізналися, що тіло нашої доньки знайдене на місці загибелі ще 30 грудня, йому присвоєно ідентифікаційний номер, воно описане й за головною прикметою — оригінальним кольоровим татуюванням на плечі — його легко впізнати. А ми ж про це татуювання повідомляли і писали всюди і всім...
Відразу телефоную до МЗС, повідомляю, домовляюся, що вранці, 7 березня, буду в них із даними. Приїхала — і що ж? «А що ви, власне, хочете від нас? Ми не шукаємо й аналізи ДНК не оформляємо. Ми тільки можемо підтвердити, є та чи інша людина громадянином України».
7 березня в Бангкоку на мої телефонні дзвінки відповідав автовідповідач. 8 березня, звісно, свято. А ось працівниця ідентифікаційного центру, попри те, що в Таїланді була глибока ніч, миттєво відповіла на нашого листа, який підтверджував, що ми впізнали нашу Ганну за татуюванням. Написала, що рада була бодай чимось нам допомогти і що передасть інформацію в посольство України — якщо вона там когось зацікавить. Ця остання фраза мене просто приголомшила! Наших скрізь знають, напевне...
Хто ж має шукати мою доньку? Скільки ще лежати їй у далекому таїландському морзі? І де він міститься? Внучка каже — холодно там мамі. Хочемо поховати нашу Ганнусю, відспівати за християнським звичаєм, квіточки посадити на могилі, щоб було куди приходити...
Але хто привезе нам тіло? Чи тому й шукають так, щоб не знайти? Немає людини — немає проблеми...
***
Я по житті не злостива жінка і нікого не хотіла б скривдити. Все життя, з 16 років, працювала, ростила дітей, доглядала онуків. І хотіла б хоч трохи почуватися захищеною у своїй країні.
Ми пережили 26 квітня 1986 року, евакуйовані з Прип’яті. Там, у Прип’яті, на найтихішому у світі цвинтарі лежить моя мама. Там без догляду квітнуть троянди величиною як голова однорічної дитини, плодоносить аґрус величиною як слива. Та я не можу прийти до неї на могилу. Невже те ж саме повториться і з донькою? Де й у кого нам шукати допомоги? І хто, нарешті, напише й затвердить інструкцію, за якою допомагатимуть і без того вбитим горем людям? Адже гине наших співвітчизників за межами України чимало.
…9 березня консул отримав нашу інформацію, надіслав запит у центр, але на запитання про доставку прямої відповіді уникає.