Людям наші урядовці обіцяють красиво, довго і багато. Вкладникам — повернення заощаджень, корупціонерам — боротьбу, школам — Інтернет.
Обіцянки, безперечно, добрі. Але сказавши «А», потрібно сказати й «Б». Про першу з обіцянок сказали і «А», і «Б», про другу — й усі інші букви алфавіту (дуже часто ті, що пишуть на парканах). А от щодо інформаційного прориву — скупувато.
Не було почуто голосу фахівців про необхідність зменшити ризики руйнівного впливу сучасних телекомунікаційних технологій, запобігати поширенню нехімічних залежностей, протидіяти насильству. Хоча навіть у першому варіанті «Українського прориву» певні заходи передбачені були.
Чи не обернуться новітні інформаційні технології прірвою для дітей?
За даними соціологічного опитування, проведеного Державним інститутом розвитку сім’ї та молоді (ДІРСМ) в червні 2007 року, сьогодні не користуються Інтернетом двоє з трьох молодих українців, а кожен третій — узагалі комп’ютером. Тому обіцянка нового уряду щодо «підключення до 2010 року всіх загальноосвітніх навчальних закладів до високошвидкісного Інтернету за широкополосною технологією та їх оснащення комп’ютерною технікою» є, безперечно, актуальною. Але…
Для багатьох молодих людей комп’ютер залишається іграшкою не лише дорогою, а часто й небезпечною.
За даними того ж таки соціологічного опитування, 38% користувачів послуговуються комп’ютером не для роботи/навчання, а 11% переважно для ігор.
Звичайно, майже завжди нові винаходи означали для людства прорив, але водночас несли й нові загрози. Приміром, динаміт використовують і в мирних цілях, і для терактів. Що ж до новітніх інформаційних технологій, то вони, подарувавши нам нові можливості, створили й нові проблеми. Їхній розвиток спричинив поширення так званих нехімічних залежностей (адикцій) — ігроманії, залежностей від Інтернету, комп’ютера, телебачення, мобільного телефона, коли людина, віддаючись своїй хворобливій прив’язаності, не тільки втрачає сім’ю, друзів, роботу, а й забуває про їжу і сон.
Неохайність, надмірна вага або, навпаки, хвороблива худоба, імпульсивність, роздратованість, проблеми зі спілкуванням, поява немотивованого почуття радості, ейфорії, нездатність контролювати час (бажання збільшити час гри — «дозу»), дратівливість, спалахи гніву або стан пригнічення, депресії — усе це ознаки однієї з найбільш поширених нехімічних залежностей — ігроманії.
Саме її Всесвітня організація охорони здоров’я визнала хворобою ХХІ століття. По допомогу звертаються лише 7—12% людей, уражених нею. Клініки для лікування цієї хвороби відкриваються вже й в Україні, але їх лише кілька, і вони не можуть допомогти всім, хто потребує лікування. Крім того, у нашій країні немає спеціалізованих центрів для лікування інших видів нехімічних адикцій. А головне — відсутня регіональна мережа центрів, куди могли б звернутися не тільки ті, хто вже хворіє й усвідомлює свою залежність. Адже специфіка нехімічних залежностей така, що першими (і не відразу) усвідомлюють проблему рідні й близькі. І перше запитання, яке в них виникає, куди можна звернутися по допомогу.
Організувати консультації психологів найпростіше було б при центрах соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. До того ж методика «12 кроків», яка є ефективною для лікування наркозалежних, може застосовуватися і для лікування нехімічних залежностей. Епізодично така практика вже існує, але цілеспрямованої роботи не ведеться.
У вирішенні цих проблем не можна йти шляхом самих лише заборон. Так, обмеження мають бути, але молоді потрібно пропонувати альтернативу: як по-іншому проводити дозвілля. А яку альтернативу ми можемо запропонувати, коли будинки творчості достатньо не фінансуються, стадіони забудовуються?
Тому не дивно, що під час соціологічного опитування батьків підлітків у жовтні 2006 року виявилося, що 14% дітей взагалі ніколи не займалися спортом (окрім, звичайно, уроків фізкультури, від яких, до речі, батьки часто приносять довідки про звільнення), 34% — не відвідують гуртків. Разом з тим 55% батьків відповіли, що їхні діти більшу частину вільного часу віддають перегляду ТV, а кожен третій підліток — комп’ютерним іграм. Особливу тривогу в батьків, а відповідно й у держави, мають викликати чада, котрі присвячують цьому заняттю понад шість годин щодня. Таких у нашому суспільстві три і сім відсотків (відповідно в будні та вихідні дні).
Ми часто не помічаємо і не знаємо, в які ігри грають наші діти. І тому не дивно, що більш як третина підлітків відповіли, що їхні батьки знають небагато або нічого не знають про те, хто є їхніми друзями, де вони бувають після школи і що роблять у вільний час. 17% сказали, що їм складно, або дуже складно розмовляти з батьками на теми, які їх по-справжньому хвилюють. І саме відсутність часу на спілкування з дитиною є однією із причин занурення у віртуальний світ.
У нашій країні не створено цивілізованих умов для безпечного інформаційного простору, як це стало звичною практикою в більшості країн, у яких інформаційний прорив уже відбувся.
Оскільки відеоігри істотно впливають на психіку, особливо дитячу, у цих країнах встановлено державний контроль над випуском і розповсюдженням такої продукції. І хоча думки представників відеоіндустрії та психологів часто не збігаються (про що свідчить дискусія, яка нині триває на електронних шпальтах ВВС), питання про зняття контролю не стоїть.
Наприклад — гра Manhunt. Один з її шанувальників — Чо Син Хі — у квітні минулого року вбив 32 людини у Вірджинському політехнічному університеті. В багатьох країнах цю гру заборонено. У Британії її двічі відмовилися ліцензувати, в Україні ж можна купити без перешкод.
Інший приклад — гра Counter-strike. Нещодавно її заборонили в Бразилії, оскільки вона провокує насилля і шкодить здоров’ю. Штраф за несанкціоноване використання цієї гри — три тисячі доларів. У нашій країні вона є однією з найбільш популярних серед дітей.
Під час соціологічного опитування ДІРСМ у червні 2007 року виявилося, що приблизно третина тих, хто грає на комп’ютері (у віці 14—35 років), віддає перевагу так званим стрілялкам.
За відсутності державного контролю наші діти і далі грають в ігри, від яких іноді стає моторошно навіть дорослим, а в щоденниках і зошитах під грифом ліцензії Міносвіти продовжують рекламувати JAVA ігри сумнівного змісту.
«Однорукі бандити» проти підростаючого покоління: хто кого переможе?
Природа надмірного захоплення комп’ютерними іграми, гральними автоматами та дозвіллям у казино однакова, так само як і наслідки цієї пристрасті. І має вона спільну назву — лудоманія, або гемблінг.
За оцінками експертів, сьогодні український ігорний ринок налічує близько 100 тисяч ігрових автоматів, що втричі більше, ніж у Румунії, та приблизно стільки ж, скільки в Німеччині або Італії. Це свідчить, з одного боку, про перенасичення ринку, з іншого — про нездоровий азарт наших співвітчизників.
За даними, отриманими ДІРСМ, приблизно шоста частина легальних ігрових автоматів (16 тис.) припадає на Київ! І це при тому, що, за оцінками багатьох експертів, більшість автоматів не має ліцензій, а отже, не є офіційно зареєстрованими.
Соціологічне опитування в 2007 році засвідчило, що 5% міської молоді (найчастіше у віці 14—17 років) щодня проводять свій вільний час біля ігрових автоматів. Міліція справедливо вважає, що клуби з ігровими автоматами є одними з найнебезпечніших місць у Києві. Дратівливість, агресивність є постійними супутниками гравців, як наслідок — збільшення числа злочинів серед людей, що захоплюються грою на автоматах.
Але невпорядкованість законодавства у сфері ігрового бізнесу позбавляє державні органи можливостей реально контролювати діяльність, місця розташування, доступ дітей до гральних автоматів.
Що робити?
За даними соціологічного опитування ДІРСМ у жовтні 2006 року, майже 90% батьків підлітків підтримують посилення державного контролю за асортиментом комп’ютерних ігор та за діяльністю закладів ігрового бізнесу. Звичайно, ігровий бізнес має потужне лобі. Як показали голосування народних депутатів попереднього скликання, є воно в усіх без винятку фракціях. На розгляд до ВР подано кілька законопроектів про державне регулювання діяльності з проведення азартних ігор. Чи буде це питання вирішене, покаже час.
Актуальним є запровадження чітких і прозорих механізмів державного контролю за випуском та розповсюдженням відеоігрової продукції. Розробивши чіткі критерії для визначення ігор, які пропагують насильство, потрібно провести науково обґрунтовану кваліфіковану експертизу відеоігор, що є на ринку України, та створити загальнодержавний реєстр дозволених для продажу і використання в клубах ігор, із чітким встановленням вікового цензу. До речі, у цьому зацікавлені і власники комп’ютерних клубів, оскільки існуюча невизначеність дає простір для свавілля контролюючим органам.
Доцільно було б розробити і прийняти національну програму протидії нехімічним залежностям (або доповнити наявні), яка передбачала б: проведення активної інформаційної кампанії з метою ознайомлення з проблемою нехімічних адикцій (їхніми ознаками, методами запобігання та допомоги); комплексне дослідження цієї проблеми та подальший моніторинг; створення загальноукраїнської мережі консультаційних пунктів, центрів реабілітації хворих на нехімічні залежності (зокрема й при соціальних службах молоді); розробку єдиної програми підготовки фахівців з питань профілактики нехімічних залежностей та проведення лекцій, навчальних тренінгів на курсах підвищення кваліфікації психологів, соціальних працівників, педагогів та ін.
Могутній потенціал у вирішенні проблеми поширення нехімічних залежностей має церква. Адже залежність — і від наркотику, і від гри — нищить передусім особистість, відбувається її духовний розпад, і часто цей процес є незворотним.
Дитячі та молодіжні громадські організації (як і субкультури) також можуть істотно посприяти зменшенню поширення хвороб ХХІ століття, оскільки відіграють велику роль у соціалізації підростаючого покоління. Але реально цей потенціал в Україні не використовується, оскільки на сьогодні громадський рух не є масовим. За даними наших соціологічних опитувань, лише 2% молоді є членами громадських організацій.
Про глобальні виклики та спільну відповідальність
Рік тому з парламентської трибуни вперше було озвучено проблему поширення ігроманії в дитячому та молодіжному середовищі, запропоновано конкретні пропозиції щодо її вирішення. Жодну з пропозицій так і не було втілено в життя. Проблема запобігання поширенню новітніх «хвороб» XXI століття в Україні так і не знайшла місця в програмі нового уряду. Вона містить низку положень стосовно боротьби з ВІЛ/СНІДом, наркоманією, туберкульозом. Запропоновано розробити план заходів з профілактики захворювань, пов’язаних з йодним дефіцитом. Проте поруч із необхідністю боротися із цими захворюваннями (для чого залучаються чималі позабюджетні кошти), держава сьогодні не повинна обходити своєю увагою проблему поширення нехімічних залежностей в Україні. Але пропозиції щодо вирішення цієї проблеми так і залишилися пропозиціями і всього лише ознакою формування громадянського суспільства під час громадських слухань — ознакою, як виявилося, віртуальною.
У статті використано дані соціологічних досліджень ДІРСМ:
«Батьки підлітків — 2006» (жовтень—листопад 2006 року) спільно з Бюро маркетингових технологій. Було опитано 1504 респонденти віком від 26 до 65 років (батьки, які мають дітей віком 10—16 років) у восьми регіонах України. Теоретична похибка — у межах 1,5—2,5 %;
«Здоров’я та поведінкові орієнтації учнівської молоді» (у межах міжнародного проекту ВООЗ Helth behaviour schoolage children (HBSC) спільно з Українським інститутом соціальних досліджень ім. О.Яременка (травень 2006 року). Було опитано 6535 респондентів, учнів 6, 8, 10 класів, І курсу технікумів та ПТУ (на базі дев’ятирічної освіти) в усіх регіонах України. Теоретична похибка — у межах 2%;
«Молодь України: червень
2007 р.» (червень—липень 2007 року). Було опитано 1800 респондентів віком від 14 до35 років в усіх регіонах України. Теоретична похибка — у межах 2 %.