«Перехідний вік» номер один
У англомовних країнах для дітей віком від одного до трьох років існує окрема назва — тоддлер (toddler), і згаданий лінгвістичний факт має дуже глибокий психологічний сенс. Саме в цьому віці дитина починає ходити (звідси наш неофіційний термін «ходунок» для таких дітей), розмовляти, а головне — мовою психологів — набуває власної соціальної й емоційної ідентичності.
За твердженням австралійської письменниці Робін Баркер, автора книжки «Могутній тоддлер», вік від одного до трьох років — не менш бунтарський період у розвитку дитини, ніж знаменитий підлітковий «перехідний вік». Обидві ці стадії характеризуються тим, що в підростаючій людині поволі виникає внутрішня життєва сила, що спонукає її відштовхуватися від батьків. І в тому й в іншому випадку мета — незалежність. І якщо підліток прагне перестати бути «дитиною», то малюк-тоддлер прагне перестати бути «немовлям».
Так само, як і підліток, тоддлер стає дедалі упевненішим у своїх власних силах при тому, що він усе ще дуже потребує батьківської любові й захисту. Він жагуче хоче вийти з-під батьківської опіки й водночас відчуває панічний страх, якщо йому здається, що ця опіка і справді зникла.
Дитина, вступивши у вік тоддлера, дає батькам безліч приводів для радості й гордості. І водночас зміни, які відбуваються в цей перший перехідний вік, настільки кардинальні, що не можуть проходити гладко, не викликаючи змішані, не завжди лише приємні почуття й емоції в багатьох батьків.
Прекрасний новий світ
Залишаючи дитинство, дитина вступає у вік безкінечних пригод. Саме в цей період розвитку діти здійснюють перші разючі відкриття й уперше усвідомлюють свою владу над речами. Спробуйте уявити себе на хвилину малюком і подивіться на типову «кухонну подію» його очима. Чашка з молоком стояла на столі, а після необережного руху руки полетіла на підлогу, і ось вона вже зовсім не чашка, а безліч шматочків різного розміру й форми, які лежать у молочній калюжі... Вражаюче! Така несподівана картина водночас і збуджує, і лякає дитину.
Для неї все навколо сповнене таємниці й новизни. Кухонні шафки набиті найцікавішими штуковинами, кнопки й важільці на телевізорі служать магічними інструментами, стік у ванній, куди, закручуючись, зникає вода, просто заворожує... І оскільки тоддлери ще не надто віддалилися від дитячого віку, їм до всього треба доторкнутися, понюхати та спробувати на смак. При цьому вони не відчувають ані найменшої схильності до вивчення «сухих» наук, включаючи, приміром, премудрість користування горщиком, зате їх дуже цікавить вміст горщика, і це цілком нормально.
Тоддлери — вільні натури, життєвий девіз котрих цілком гедоністський: робити все, що приємно й цікаво. У цей період життя в дитині зароджуються прагнення до творчості, уява, цікавість. І якщо вона робить щось погано, то зовсім не тому, що вона погана.
Маленький «злочинець»
Австралійська письменниця Робін Баркер у книжці «Могутній тоддлер» наводить список невтішних характеристик, якими батьки описують поведінку своїх чад, котрі вступили у вік тоддлерства:
— привертає до себе увагу найнеприємнішими способами: влаштовує істерики, скиглить...
— жадібний: не хоче ділитися, зловживає словом «моє»...
— агресивний: кусається, штовхається, тягне за волосся...
— асоціальний: занадто сором’язливий або занадто замкнутий; не хоче гратися з іншими дітьми; б’ється; відмовляється поцілувати бабусю...
— має нестерпні звички: колупається в носі, кусає нігті, не виймає соски з рота...
— схильний до нав’язливих станів: вимагає розповідати ту саму казку щовечора; ніколи не засне без свого улюбленого зайця...
— ніякого здорового глузду: хоче бігати босоніж по снігу; вимагає пальто в жару; бере в рот недопалки й пісок...
— не розуміє очевидної небезпеки: хапається за гарячу плиту, п’є рідину для миття посуду, ріже ножицями електричний шнур...
— відчуває непереборні труднощі, зіштовхуючись із новим або чужим: бунтує проти появи маленького братика чи сестрички; відмовляється йти в ясла; у багнети сприймає няньку...
— мінливий настрій: щойно бурхливо захоплювався, а ось уже безутішно ридає...
— безпідставна боязнь: собак, перукаря, манекена у вітрині, темряви...
— відсутність концентрації уваги: не може спокійно слухати книжку, яку йому читають, довше двох хвилин; привели його в зоопарк, а він заскучав і завередував уже через півгодини...
— коротка пам’ять: не пам’ятає, що дверима можна прищемити пальця, як уже не раз траплялося...
— ніякої поваги до чужої власності: рве книжки; колупає стіни; стукає молотком по меблях...
І так далі й тому подібне... Якби хоч частина цих якостей була притаманна дорослій людині, ми говорили б про її серйозні психічні проблеми.
Стосовно тоддлерів — для них усе це більш-менш природно. Незрозуміло лише, чому тоддлери поводяться так, і що робити з ними дорослим...
Блиск і злидні слова «не можна»
Об’єктивні спостереження, проведені психологами, засвідчують: якщо матуся випромінює на немовля в основному ніжність і схвалення, то по відношенню до тоддлера її випромінювання трансформуються на інструкції й заборони. Безумовно, багато «не можна», звернені до дитини, потрібні для її ж власної безпеки. Крім того, ці неминучі «не можна» важливі для соціалізації тоддлера, тобто засвоєння ним, що таке «добре» та що таке «погано».
Проте якщо зі словом «не можна» переборщити, воно невдовзі перетворюється для дитини на порожній звук. Тому дуже важливо якнайбільше обмежити коло того, що вашій дитині насправді не можна. Американський психолог Кеннет Кондрелл, котрий заслужив своєю двадцятирічною практикою жартівливе звання «професор з батьківства», пропонує рішення: зробіть ваш будинок місцем, де «ходункові» привільно. Приберіть пральні й миючі засоби в недоступні для нього місця, сховайте порцелянові статуетки та кришталеві вази в замкнені шафи, поставте заглушки на незайняті електричні розетки, вкрийте гострі кути меблів пінопластом... Чим більше ваш будинок тоддлерозахищений, тим щасливіший ваш малюк і ви самі.
Нерідко виникає така ситуація з дитиною: ви її за щось сварите, а вона у відповідь посміхається. Не впадайте в типову помилку та не приймайте цю усмішку за нахабність. Найчастіше вона усміхається, бо переконана: ви граєте з нею в таку гру. Не варто шльопати чи замикати її одну в кімнаті за витівки: це не лише жорстоко, а й не має сенсу. З іншого боку, не слід глузувати з поведінки, яку ви хотіли б усунути чи скоригувати. І не треба загрожувати малюкові, особливо якщо насправді ви не збираєтеся свої погрози виконувати.
Трансформація сорому, зародження совісті та співчуття
У раннього тоддлера ще не розвинена совість, тому ваше «не можна» може діяти лише поки ви стоїте над душею: варто вам зникнути, як він негайно береться за своє. Проте приблизно в 14 місяців малюки вперше починають відчувати сором, зіштовхнувшись із гострою негативною реакцією батьків.
...Мама повертається в кімнату, де на хвилиночку лишила доньку одну, і бачить, що та старанно розмальовує стінку червоним фломастером. «Що ж ти наробила?!. Цього робити не можна!» — цілком природна матусина реакція. Донька опускає голову й готується заплакати. Тут мама згадує: адже шпалери можна мити! І ось замість лекції про те, що фломастери призначені винятково для малювання на папері, мама обіймає похнюплену доньку та пропонує нове заняття: помити стінку. Головне — організувати його не в формі покарання (забруднила — тепер мий сама!), а в формі пригоди (давай зробимо стінку чистою, хочеш?).
За твердженнями сучасних американських психологів, зокрема професора Каліфорнійського університету Алана Шора, переживання малюком короткочасного сорому з запропонованим дорослим виходом із нього відіграє важливу роль у розвитку емоційної сфери й чуйності підростаючої особистості. А от форсування й затягування сорому може завдати шкоди: замість бажаної свідомості в дитини розвиватиметься емоційне замикання в собі, дратівливість і навіть схильність до насильства.
Пригадайте, як ви, доросла людина, реагуєте, коли щось або хтось вас збентежить? Нехай ви і справді тричі винні й готові вибачитися, але якщо джерело того, що викликало вашу зніяковілість, занадто довго давить на психіку, чи не починаєте ви відчувати бажання втекти чи навіть збунтуватися? Так само й тоддлер — хоч і крихітна, але людина...