Нещодавно Верховна Рада України прийняла Книгу шосту Цивільного кодексу під назвою «Спадкове право», яка, цілком імовірно, набере чинності вже на початку наступного року. Про її принципові відмінності від норм Цивільного кодексу 1963 року ми попросили розповісти народного депутата, доктора юридичних наук, професора Зориславу Ромовську, яка брала безпосередню участь у підготовці документа.
— Спадкове право, безперечно, цікавить кожного, адже всі ми маємо шанс стати спадкоємцями і колись неодмінно захочемо передати все нажите своїм спадкоємцям. Останні соціальні зміни в суспільстві потребували змін і в законодавстві. Працюючи над книгою, ми використовували різні джерела: власний і закордонний досвід законотворчості, пропозиції вчених, службову практику та реалії сучасного життя.
Принципова новизна нового кодексу — це розширення кола спадкоємців за законом. Чинний Цивільний кодекс припускає лише дві черги спадкоємців. Спадкоємцем третьої черги фактично є держава (хоч і не називається ним). Таке вузьке коло законних спадкоємців уже давно викликало невдоволення.
Річ у тому, що наші громадяни, на відміну від американців, психологічно не готові складати заповіт у молодості. Тому раптова смерть людини, позбавленої близьких родичів — дружини, дітей, батьків, братів, сестер, дідуся та бабусі, — призводить до того, що все нажите нею переходить до держави.
У новому Цивільному кодексі України закладено іншу концепцію: держава не може зазіхати на те, що нажито людиною. У зв’язку з цим до спадкоємців за законом входить аж п’ять черг. І тільки тоді, коли не буде жодної особи з-поміж законних спадкоємців, майно померлого перейде у власність територіальної громади, тобто стане комунальною, а не державною власністю.
Передбачена також можливість «підтягування» особи з віддаленої черги в ту, яка найближча до отримання спадщини, за згодою самих спадкоємців або за рішенням суду. Підставою для цього є участь цієї особи у догляді за спадкодавцем, який перебуває в безпорадному стані. Приміром, якщо за хворою жінкою доглядає далека родичка, а її рідні діти й онуки роз’їхалися, залишивши її фактично напризволяще.
Водночас передбачена можливість позбавити особу через суд права спадкування, якщо вона без поважних причин не підтримувала родинних стосунків із спадкодавцем. Ця норма по суті буде стимулом до прояву взаємної опіки й турботи, підтримування родинних стосунків.
— Які нововведення торкнулися складання заповіту?
— По-перше, заповіт визначено як особисте розпорядження людини на випадок її смерті. Це розпорядження може стосуватися не лише долі спадщини (тобто майнових прав і обов’язків), а й містити волю заповідача щодо місця й обряду поховання, напису на пам’ятнику тощо.
Обговорено можливість прийняття нотаріусом так званого таємного заповіту, про зміст якого не інформовано самого нотаріуса. Тільки після смерті заповідача нотаріус у визначений ним час публічно відкриває запечатаний заповіт і оголошує його текст. До речі, практику зберігання й оголошення таких заповітів не раз використовували закордонні кіносценаристи. У фільмі «Сміх у раю» родичі покійного, які перебували в момент оголошення заповіту в щасливому очікуванні отримання спадщини, після його оголошення були неймовірно засмучені: покійний у заповіті лише вибачився перед ними за те, що в нього немає ніякого майна, і побажав доброго здоров’я.
При складанні нотаріусом заповіту заповідач має право запросити свідків. В окремих випадках присутність свідків обов’язкова: при завіренні заповітів відповідальними особами лікарень, місць попереднього ув’язнення, позбавлення волі і так далі. Присутність свідків не завадить і при завіренні заповіту осіб літнього віку. Це унеможливить визнання заповіту недійсним на тій підставі, що літня людина нібито не розуміла значення своїх дій.
Дозволено складати спільний заповіт членам подружжя. Спеціальна стаття встановлює процедуру переходу прав від того, хто помер першим, до вдови чи вдівця.
Суттєві зміни торкнулися спадкування тими особами, які не включені в заповіт, але мають право на обов’язкову частину спадщини. Зменшено розмір цієї обов’язкової частини з 2/3 до 1/2 того, що ця особа отримала б на випадок спадкування за законом. Приміром, якщо батько оминув у заповіті свою непрацездатну чи неповнолітню дочку, яка була єдиною спадкоємицею за законом першої черги, то вона має право на половину цієї спадщини. Решта перейде до спадкоємців за заповітом. Але це справедливо лише в тому разі, коли про такого спадкоємця в заповіті взагалі не згадується. Коли ж заповідач спеціально застеріг, що він позбавляє цю конкретну людину спадщини, то про жодну частку не може бути і мови.
Позбавляються надалі права на обов’язкову частину спадщини й ті, кого утримував покійний. Сьогодні той, хто від доброти своєї щодня годує або допомагає по господарству безпомічному хворому сусіду протягом хоча б одного року, має підстави побоюватися, що на випадок раптової смерті цей сусід зможе претендувати на частину його спадщини. Скажімо, сусідка допомагає хворій бабусі, яка цілком може пережити свою благодійницю і претендувати потім на частину її майна. Така норма не сприяє добропорядності. Вона, за влучним висловленням відомого юриста професора Геннадія Матвєєва, є «покаранням за чесноту». Той, кому допомагають, має просити у Бога продовження життя своєму благодійнику, а не потайки бажати його смерті.
— У чинному Цивільному кодексі процедура прийняття спадщини в окремих випадках виявляється дуже обтяжливою, особливо з урахуванням виплати відсотків.
— Сьогодні, щоб прийняти спадщину, спадкоємець має подати відповідну заяву нотаріусу або вступити у фактичне володіння чи управління майном — узяти собі частину майна, відремонтувати будинок, здати його в оренду тощо. Інколи ці обставини стають предметом спору.
У новому Цивільному кодексі обов’язкова подача нотаріусу заяви про прийняття спадщини передбачена для тих спадкоємців, які мешкали окремо від покійного. Якщо хтось із таких спадкоємців не подав у встановлений термін відповідної заяви, то вважається, що він не прийняв спадщину. Для тих же спадкоємців, які жили разом із покійним, встановлено інше правило. Вважається, що вони прийняли спадщину, якщо протягом шести місяців не подали нотаріусу відмову від неї. Тобто людина, котра мешкала разом із заповідачем, повинна написати заяву про згоду прийняти спадщину, але закон не зобов’язує її сплачувати податок і оформляти свідоцтво про право на спадщину. У такому випадку вона може мешкати на успадкованій нею житлоплощі, користуватися майном, але не має права розпоряджатися ним на власний розсуд — продавати, обмінювати, здавати в оренду. Ця норма забезпечить чіткість правового регулювання, приведе до зменшення кількості судових спорів між спадкоємцями.
— Що станеться з боргами покійного? Яким чином кредитор може повернути позичене?
— Наведу конкретний приклад. Щоб купити автомобіль, Христині не вистачало п’яти тисяч гривень і вона позичила їх на два роки у своєї подруги Зінаїди. Невдовзі Зінаїда виїхала за кордон, а коли через рік повернулася додому, то дізналася, що Христина вісім місяців тому загинула в автомобільній катастрофі. Вона звернулася з претензією до чоловіка Зінаїди як до спадкоємця, а потім із позовом у суд. Але суд у позові відмовив, оскільки за чинним законом вимоги кредитора покійного можуть бути пред’явлені спадкоємцям лише протягом шести місяців від дня смерті. Пропуск цього терміну автоматично погашає у кредитора право вимоги, причому навіть тоді, коли він не знав про смерть боржника. Несправедливість і навіть абсурдність такої норми очевидна.
За новим Цивільним кодексом приховання від кредитора факту смерті його боржника не може бути підставою для припинення його права вимоги до спадкоємців. Тому термін для пред’явлення претензії до спадкоємців боржника братиме відлік не від дня його смерті, а з того моменту, коли кредитор дізнався про неї чи по закінченні терміну договору.
— Новий кодекс уводить у вітчизняну юридичну практику спадкоємний договір.
— У старому радянському законодавстві такий договір не передбачався. Існував договір довічного утримання, коли, приміром, літня людина домовлялася із сусідом або молодою сім’єю про те, що вони її утримуватимуть в обмін на житлову площу. Проблема була в тому, що з моменту набуття чинності цього договору літня людина позбавлялася права на житлоплощу. По суті, вона у власній квартирі ставала гостем, якому господарі могли вказувати, де спати, де складати свої речі, з якої тарілки їсти тощо.
Наведу ще один приклад. Напередодні складної операції Галина Петрівна вирішила упорядкувати свої майнові справи. Разом із чоловіком вони придбали квартиру, автомобіль, картини, інше цінне майно. Дітей у подружжя не було, але в кожного з них були небожі, яким вони хотіли передати свою частину майна. Однак від договору дарування чи заповідання своєї частини на користь небожа Галині Петрівні довелося відмовитися: «Не можу скривдити чоловіка. Хочу, щоб він після моєї смерті жив у звичній для нього обстановці, залишався господарем у своїй квартирі». За таких обставин єдиним правовим виходом із ситуації міг бути спадкоємний договір, складання якого чинний Цивільний кодекс не передбачає.
Тим часом спадкоємний договір відомий європейській цивілістиці давно. Маючи деякі спільні риси із договором довічного утримання, він істотно відрізняється від останнього: право власності на квартиру, будинок та інше майно переходить до іншої сторони не в момент складання договору, а лише після смерті того, хто відчужує. Для літньої людини залишатися власником свого майна до самої смерті — важливий психологічний чинник. Тож, за новим кодексом, Галина Петрівна і її чоловік зможуть скласти спадкоємний договір зі своїми небожами, відповідно до якого ті виконуватимуть свої обов’язки з догляду за літніми родичами, за що і стануть співвласниками майна членів подружжя після смерті останнього з них.