Вони - хулігани і себелюбці, які заважають жити "нормальним людям". Такими не пишаються, їх зневажають. Пишаються ж героями і борцями. Але героями для багатьох якраз стали вчорашні хулігани. Українські ультрас нині постійно в центрі уваги. Усі бачили роль цих людей в українській революції, та все одно лишилося загадкою: чим вони живуть, за що борються і як в один момент стали патріотами.
Сектор свободи
На вітчизняних теренах цей рух започаткувався аж у 1980-ті. Тоді ще не було ні ідеї, ні атрибутики (просто намагалися вдягтися у кольори клубу), ні транспарантів. А про піротехніку та образливі "кричалки" й говорити було небезпечно. Зате було бажання підтримати команду на виїзді. Молоді люди збиралися в групки й мандрували Союзом слідом за командою. Щоправда, в СРСР це не заохочувалося (можна було і з вишу вилетіти), тому їздили на свій страх і ризик. Зате пригод вистачало. Чужим фанатам ні місцеві уболівальники, ні прості забіяки раді не були, тож хочеш чи ні, а захищатися мусили. А побитися з москвичами - чим не "війна за незалежність" для радикальної української молоді?
Заявити про себе так, щоб і на полі, і за межами, бачили, хто тут господар, - ось мета тих, хто називає себе ультрас. За незалежності вони побачили, як це робиться у світі, де "шизіти" (так промовисто називають справжнє уболівання) почали з 1960-х. "Ти хочеш співати, як в Англії, і робити шоу, як в Італії?" - запитували, кажуть, молодих іспанських ультрас при вступі до руху. Схожі орієнтири були і в нас. Проте в 1990-ті на авансцені ще був футбольний хуліганізм і бійки на будь-який манер.
Тоді ж були й виїзди до Москви, про які хулігани згадують: "Їдемо у звичному режимі: поголовне пияцтво, набіги міліції на станціях, чиїсь розбиті обличчя, калюжі крові й сльозогінний газ". Тогочасні легенди рясніють описами бійок (іноді жартують, що в "махачах" з росіянами гартувався фанатський патріотизм). Але згодом виникли нові правила, і на перший план вийшли ультрас. Так, ультрас і хулігани (яких іще називають "хулз") - це різні речі. Для перших основне - підтримка команди на полі, шумні акції, для других - "набіги" на групи суперників, сутички. Хулз - це бойова меншість, але за нею завжди судять про всіх. Про неї знімають фільми, де фанати постають жорстокими бойовиками. Єдиної структури в ультрас теж немає. Є різні групки а іноді й окремі люди, які спільно планують різні акції. Усі рішення ухвалюють колегіально. Вони досить різноманітні, хоча всіх урівнює футбол.
Ще багатогранніші самі люди. Після кіно про фанатів очікуєш побачити якихось маргіналів і невдах. Але насправді все далеко не так. "Юристи, лікарі, менеджери, депутати місцеві є… просто вони на вихідні вибираються від дружин і дітей сюди, - розповідає фанат ФК "Динамо" на прізвисько Школа. - Поза цим у них звичайне життя. Багато студентів приходить у рух. Це колись фанати були лише вихідцями з робітничого класу".
Для чого вони приходять? Одні шукають свободи, хтось бунтує проти системи. Хтось просто любить футбол і не хоче сидіти серед людей, які дудлять пиво і йдуть геть, щойно команда пропустила м'яч (таких фанати називають "кузьмичами").
Вступних випробувань чи іспитів у русі не проводять. "Приходиш "на сектор", підтримуєш команду, катаєшся на виїзди, знайомишся з людьми, береш участь у житті "движу" - ось і все, - розповідає координатор однієї з груп динамівських ультрас Микола Панков. - Випадкові люди й охочі просто помахати кулаками самі відсіюються. Тут не бійцівський клуб. А дисципліна ще жорсткіша, ніж на решті стадіону". На фан-секторах не люблять алкоголь (десь просто осмикнуть, а десь і копняка дати можуть). Обдурив товариша чи зганьбив рух - на вихід. Новачків Микола одразу попереджає: "Тут свої правила і принципи. Не дотримуєшся чи порушуєш - відпливаєш із "движу". Бувають ще любителі "підрізати" (вкрасти, простіше кажучи) щось дорогою на матч. Таких, якщо є докази, карають фізично". На секторі свої правила. Їх не диктують усьому стадіону, але для "рухівців" вони - закон.
Катати і шизіти
Та головне для ультрас - футбол. Якщо інші його дивляться, то тут у ньому беруть участь і називають це "навколофутболом". Це і матчі фанів, і розробка продукції, але головне - підтримка на стадіоні. Це називають "шиза". Дійство справді ірраціональне: справжній ультрас не стримує емоцій. Інакше навіщо сюди приходити?
"Не переставати співати й підтримувати команду, хай як вона грає. Не сідати під час матчу. Відвідувати всі матчі: і домашні, і виїзні. Бути вірним своїй трибуні", - це кредо ультрас. Інші атрибути - вторинні.
Утім, підтримка команди - це ціле мистецтво. У хід ідуть банери, плакати і прапори, якими прикрашають сектор, пісні й "кричалки", піротехніка. Все, аби команда і стадіон бачили цю підтримку. Учасники фанатських груп кажуть: "Дивитися, що ти нікому не цікавий - хіба це додасть мотивації команді?". Місце в турнірній таблиці, кубки - неважливо. Традиції, емблема, дух клубу - ось що головне. Команду має надихати те, що навіть попри поразку з нею завжди її фани. Тих, хто уболіває, "бо вони почали вигравати" або - "вони ж чемпіони!", називають глорами (від gloryhunter - мисливець за славою) - і якраз їх, а не "кузьмичів" справді зневажають.
Піротехніка для фанатів - це викид емоцій. Нею тут показують радість, вірність, привертають увагу. Її згодні не кидати в інших, згодні гасити й узгоджувати. Але відмовитися - ніколи! А ще - це засіб протесту. Так, ультрас можуть висловити невдоволення грою або діями судді (приміром, "зарядити" про нього лайливу "кричалку"). Їхня логіка проста: все заради глядача.
Зовні виглядає так, наче ці люди думають, що головні на стадіоні вони, а не футбол. Але тут просто інший світогляд. "Зараз роблять з футболу театр, - скаржаться ультрас. - Театр, де центром є сцена, а глядачі інколи демонструють підтримку". Для справжнього ж фаната футбол - це рок-концерт або фестиваль, де глядачі майже такі ж учасники, як і виконавці. І якщо фан-зона мовчить - концерт провальний… Хоч би як старалися музиканти.
Ці люди не менше за інших хочуть побачити красивий гол або вдалий захист, не пропустити моменту. Але в них своя місія, без якої, переконані вони, команді буде важче. Тому хтось стоїть спиною і заводить сектор, хтось піднімає розтяжки або барабанить. Дивляться матч через плече, але не обурюються. Бо вірять: буде перемога. І якась її частинка належить стадіону, який "гнав наших уперед".
Звісно, від такого стилю в захваті не всі. Мало радості від нецензурщини й завіси з армійських (!) димових шашок. Тож до активних фанів раз по раз висувають їхню ж вимогу: "Дайте всім уболівати так, як їм зручно!". Ультрас парирують: лаються й так усюди, а піротехніка не так і заважає. Кожна зі сторін відчуває себе істинною вже багато років.
А домовлятися можна б, але ультрас, мовляв, однаково не вкладаються у "сучасний футбол". Гасло "Проти сучасного футболу!" тут завжди в пошані. "Ми пам'ятаємо часи, коли футбол був справжньою грою, а не глянцевою картинкою, коли грали хлопці з сусіднього двору", - звучить у їхньому колективному маніфесті. Сучасний футбол - це і дорогі квитки, і переходи гравців до клубу-суперника, і чотири - що мало - українців у складі збірної. Самі фанати наполягають: останній закид - це не ксенофобія, просто "нашим хлопцям" грати ніде. Та головне - втрата щирості, коли гравці імітують гру й падіння, а фанатам не можна висловлювати почуття. Футбол "як колись" тут готові обстоювати і словом, і "фаєром", кинутим на поле.
Меж і кордонів для вболівання немає. Для ультрас те, що команда грає за 500 кілометрів, не привід пропускати гру. "Я пробив Х виїздів", - саме цим найперше похвалиться бувалий фанат. І додасть: тут і виявляється, хто є хто. Вдома всі хоробрі й надійні. А ось на виїзді…
"Катати на виїзд" рідною країною можна будь-чим. Класика - виїзд на "собаці", себто електричці, куди фани радісно набиваються (як блохи на собаку - звідси й назва).
Саме мандри Україною і підняли патріотичний дух цієї неоднозначної субкультури. Утім, вони готові виправити "стали патріотами" на "були патріотами". Адже ультрас і до цього співали патріотичних пісень, ходили на марші 14 жовтня, вивішували банери на захист української мови тощо.
Ворожий футбол
Стосунки фанатів гідні окремого посібника з міжнародних відносин. Ультрас усіх команд із кимось дружать або ворогують, є альянси й конфлікти. Навколофутбол - це ще й протистояння. "Як виник футбол? Тоді, коли хлопці з однієї вулиці вирішили помірятися силами з хлопцями з сусідньої, - нагадують фанати. -А тепер не бракує хлопців, які хочуть помірятися силами… за межами поля". Сучасна політична ситуація в Україні спровокувала перемир'я між ультрас. Нині здебільшого всі діють одним фронтом. Утім, іще півроку тому тут була ціла система.
Фанатські війни виникали з різних причин. Є традиційні протистояння (а-ля "Динамо"-"Спартак"), є такі, де причину вже всі забули. Часто ворогують фани топ-клубів або команди з одного регіону. Іноді це й не ворожнеча, а виклик - як у боксі. Його кидають сильним суперникам, суто заради самоствердження. Ворогом може бути найтитулованіша команда - просто цікаво протистояти відомим. А мова, історія краю, позиція власника для справжнього "навколофутболіста" - дрібниці, не варті ворожнечі. Система альянсів стоїть на засадах "ворог мого ворога - мій друг". Хоча є і традиційні союзи.
У цій системі координат немає місця ненависті в нашому розумінні. Для них це щось на зразок того ж футболу, лише жорстокішого. Іноді є лють до принципового суперника, деколи це азарт боротьби з сильнішим.
І не лише бійки тут важливі. Способів узяти гору над ворогом у фанів безліч. Навколофутбол - це щось на кшталт турніру, зі своїми дисциплінами й звитягами. Матчі, де гостьовий сектор перекрикує домашніх фанів, гул стадіону не дає грати команді або ж дуже дошкульні банери чи "кричалки", ультрас записують на відео (!) і ставлять за приклад не гірше за "стрибки" з засідки на противників. Перемоги в "банерних війнах" чи перегуках цінні для вболівальників ще й тим, що часто допомагають команді здобути перемогу. "Не вірите? А чому тоді ніхто не хоче грати на порожніх стадіонах?" - діляться своєю логікою фани.
Те, що всі ультрас постійно б'ються, і те, що вони, навпаки, проти "махачів", - це два неправдиві перебільшення. "Це теж елемент культури. Соромно ж приїхати в чуже місто і ховатися за спини міліції. Ми маємо показати, що ми тут і не боїмося, шукайте нас. Але це не значить, що ми хочемо бійки", - каже фанат на прізвисько Коря. Схема ніби проста: "Ультрас атакують, коли їх атакують" (схоже, виконують це правило не всі, якщо хтось атакує? - Ю.П.). Якщо напали на тебе чи товаришів, бешкетують тощо - мусиш битися. Але і тут обмеження: "махаються" лише голіруч і між собою. Тож "кузьмичів" і цивільних ніхто не чіпає, а приводити бійців, далеких від футболу, - заборонено.
А ультрас… що ж, вони бачать у цьому таку варіацію страйкболу (тільки з бійками замість стрільби). Надягаючи свою атрибутику й ідучи в "похід", вони наче підписують користувацьку угоду: "Згоден брати участь у сутичках". Іноді замість вуличних бійок улаштовують ніби лицарський турнір: домовляються, виїздять у ліс, погоджують кількість бійців і б'ються лава на лаву. Мотивація: довести щось собі й іншим.
"Ми - не за політику"
Заслужити ж реальну ненависть вдалося зараз лише міліції. Для одних фанів правоохоронці - це частина Системи, від якої вони втекли на сектор і з якою знову зіткнулися. Когось обурюють постійні підозри, обшуки на входах, ідеї іменних квитків і відеокамер. "Ми що, злочинці?" - кричать вони. А інші розкажуть безліч історій: як когось за шалик "ультрас" вигнали зі стадіону, когось без причини відправили у відділок. Згадки ж про побиття фанатів (2006 року в Києві, через рік - в Охтирці, де "Беркут", бив беззбройних) - це "важка артилерія фактів", якщо співрозмовник уперся - мовляв, міліцію чесні люди не можуть ненавидіти. Фанати згодні на стюардів, на охоронців стадіону - тільки б не бачити на секторі "космонавтів" (так прозвали МВСників у спорядженні). Незгода зі сваволею "органів" - одна з причин, чому ультрас вийшли на вулиці під час Майдану. І одна з причин, чому загал їх зрозумів. Проте межа, яку у Франції й Італії давно перейдено, - реальні напади на міліціянтів із трагічним кінцем, - у нас іще стоїть.
Країна наче й змінилася, але ультрас зізнаються: ставлення до влади, системи, міліції, по суті, лишилося те саме. А новини з Росії про "загони міліції з фанатів" узагалі незаслужено оминули добірку "фейки місяця". Та й самі фанати змінилися, але не змінили засад руху. Вони далекі від політичної кухні, але, як і всі, збирають гроші для армії і підтримують солдатів морально: "Ми - не за політику, ми - за країну". Країна тепер їх розуміє, і новий нецензурний хіт - пісня про Путіна - вже викликає захват, а не обурення. Чому? Можливо, тому, що протест - тепер доля більшості населення? А можливо, загал визнає їхні права? Так само, як запеклі противники паління купували цигарки майданівцям. Вони ж оборонці, їм можна трошечки більше...