Майже 40 років його ховали від людського ока. Цим і врятувався. Старий і побитий часом, тепер він визирає з-за паркану. Соромиться свого віку — ховається від сонця і снігу під кроною дерев. Але добре виглядає на свої майже 90 літ…
Володимир Яворський із гірського містечка Турка на Львівщині на початку 50-х років опинився у пікантній ситуації. Був шанованим головою колгоспу, а в часи запеклої боротьби з релігією тримав на своєму обійсті… хрест. Про той хрест ходила легенда, яку люди вже почали забувати. Делікатних натяків, — мовляв, не личить людині такого рівня напоказ виставляти те, що інші ховають, — Яворський не розумів. Це ж хрест, поставлений батьком, сімейна реліквія! Тоді йому дали чітку вказівку: «Унічтожить і вибросіть».
«Нам сказали: викиньте хрест, бо з роботи всіх познімаємо, — у вдови Стефи Яворської мокрі очі. — Були в нас діти, треба було якось жити. Пішли ми вночі, зняли хрест, а де його заховати, щоб ніхто не знайшов і щоб можна було прийти до нього помолитися? Винесли біля кухні, прикрили. Якби прийшли робити обшук, то знайшли б. Але Бог милував… І сусіди нас не продали, дав би їм Бог здоров’я!»
Біда хрест змусила прибрати, і біда нагадала хрест поставити.
Яблунька проти танка
Наприкінці 80-х років на річці Стрий запланували будівництво очисних споруд. Неподалік обійстя Яворських. Міська влада заходилася переселяти господарів.
«Тут дуже гарне місце — рівнина, річка близько, дорога. Ми могли і бензозаправку поставити, і пилораму зробити. Але тоді б пустили все наше під бульдозер. Пояснювали: є виробнича необхідність, а ви нам тут заважаєте. Влада мала всі документи, щоб нас вигнати. Житлом обіцяли забезпечити — розселити по квартирах, — згадує Стефа Яворська. — Я казала синові: радянській владі ми й так усе віддали, а тепер хочуть забрати в нас останнє. Тоді Любко пішов, узяв хрест зі схованки і встановив його на старому фундаменті. Вся родина зійшлася до хреста, і кожен думав: поки тут буде хрест — тут будуть Яворські!»
У садку Яворських дерева розсаджені рідко, а одне дуже покручене.
— Дивіться, ось наша яблунька. Вона зігнута, покалічена, але досі родить. Тато казав, що коли вона тільки виростала зі щепи, погнув її танк, як власовці стояли у Турці. Ніхто не вірив, що загояться ці рани. Але яблуня поступово відійшла і вже п’ятий десяток літ плодоносить, — Любомир Яворський, син голови колгоспу, який переховував хрест, нервує і тягнеться по цигарку. — Коли нас хотіли виселяти, я дивився на сад і думав: нашу яблуньку щепкою танк не зламав і вона моїм дітям родить, а нас, як курчат, хочуть з нашої землі зігнати?! Ми — такі самі щепи на цій землі, а як нас із неї вирвати — де приживемося?!
Тільки через три роки суд виніс остаточне рішення: не переселяти родину Яворських. Тепер Любомир упевнено господарює у дідівській хаті:
— Досі не уявляю, як і чим я би жив на четвертому поверсі. Що б я своїм дітям показував, чим би вони пишалися?.. Людина повинна виховуватися на традиціях. Скажімо, мої діти ходять до школи, у якій вчилася моя мама і де вчилися ми з дружиною Галиною. Коли є традиція — є почуття відповідальності, легше загартувати характер.
Пенсіонер Віктор Яворський, стрийко Любомира, говорить, що досі звіряє своє життя за батьковим годинником: «Мій тато в 1935 р. твердо вирішив: залишу Турку і поїду в Самбір. А мав маєток, треба було знайти покупців, вирішити з новим місцем. І як тільки адвокати підготували угоду — німці напали на Польщу… 1993 р. я закінчив працювати в Гусному і подумав: як би батькові було приємно, коли б я здійснив його мрію! І переїхав до міста. А в батьківській хаті братів син Любомир залишився».
Бізнес на допитливості
У Турці Галина і Любомир Яворські народилися, виросли, побралися і тепер живуть. Виховують двох дітей-підлітків, мають власний будинок, город, корову, навіть дерев’яну бойківську фіру. А біля неї стоїть не кінь — синя «Славута». Господар переконує, що не така вже й «забита глушина» їхня Бойківщина: «В нас у кожному селі — десятки торгових точок, малий бізнес розвинений чи не найкраще в області. На камені виживемо — тільки не заважайте!»
Любомир Яворський — після того, як залишив державну службу, — cтав приватним підприємцем. Відкрив у Турці єдину на весь район книгарню, що тепер у міській ратуші. Приміщення маленьке, завжди переповнене людьми. Уявіть собі, що там діється зараз! Уся Турківщина їде до Яворського по підручники, канцтовари для школи.
— У Львові мені кажуть: хто там у горах ті книжки купує?! А це викривлене уявлення, що бойко з Турки затурканий. У нас люди до старості допитливі, наче діти, — все хочуть зазирнути, а що там, за високою горою. Стільки творчих людей, науковців походить саме з нашого краю! А в моїй книгарні найбільший попит на пізнавальну літературу.
Любомир Яворський колись працював у бюро технічної інвентаризації. Одним із перших одержав ліцензію на оформлення документів і об’їздив усі гірські села. Не приховує: бачив таку «біду чорну» (себто бідність), що очам своїм не вірив. Тому можливості своїх покупців знає достеменно: «Книги у мене дешевші, ніж у Львові і Києві». Переконатися в цьому було неважко. Наприклад, «Гаррі Поттер» у книгарні Яворського на 5 грн. дешевший, ніж у нас у Києві.
Свідомість шляхетського походження
— Землі у Турці нашим предкам виділив сам засновник міста, — наголошує Віктор Яворський. — Рід Яворських-Паркевичів — шляхетський. Польща покладала на шляхту в цих краях великі надії: вона пильнувала кордони королівства.
Тепер краєзнавці стверджують, що Стефан Яворський, шляхтич із села Явори, самого Ломоносова вчив!
Любомир уточнює: «Поняття шляхетності завжди було поняттям чести і гонору, а не крові та грошей».
Віктор Яворський, брат Володимира, згаданого на початку, 33 роки головував у селі Гусний, що тягнеться вздовж Карпатського хребта. Зізнається, що шляхетське походження не особливо заважало йому в керівництві, радше навпаки: «Хоч то було за Хрущова, хоч за Брежнєва, — а всі на мене казали: пан Яворський. Приїжджав секретар райкому, то він був товариш, а я — пан. Ти вдвічі молодший за селянина, а він каже тобі: пане. Це був знак поваги, традиція, від якої люди досі не відмовляються. Тепер я простий пенсіонер, а на мене знову — пан Яворський. Правда, колись кололи в очі: ти хоч комуніст, але виходець зі шляхти. Я відказував: не займайтеся, хлопці, шовінізмом. А вони мені: та що ви, пане Яворський…»
Вважати Яворських фаворитами радянської влади однозначно не можна. Перші «совіти» забрали до Сибіру Володимира Яворського, Любомирового батька, а вже після війни призначили його головою колгоспу в Турці. Працював з 1952 по 1973 рік. А кінець його кар’єри, за словами Любомира, був таким: «Тато поїхав до рідного брата в Польщу, а йому пришили політику: їздив до брата, а брат чому не в Союзі живе? І тата звільнили з роботи, бо брат жив за кордоном! Не міг тато з цим змиритися, не пережив удару. Помер через рік після звільнення, а мені було всього 9 років…»
Володимира Яворського в Турці й досі згадують добрим словом. У колгоспах раніше люди працювали на трудодні, а грошей не платили. Треба ґазді, у котрого на печі повно дітей, а стара хата завалюється, ставити нову. А в район прийшло розпорядження: більше 2 кубометрів лісу на новобудови не виділяти. Голова допоміг, а згідно з документами виходило, що хата збудована тільки з тих 2 кубометрів. «Як хто татові дорікав цим, то він казав: йдіть до тих дітей і все переміряйте. А як нарахуєте більше — розберіть їм хату. Після таких слів люди приходили до тями», — розповідає найстарший брат Любомира, Віктор, який тепер є власником мережі крамниць на Турківщині.
…В селі Комарники, за кільканадцять кілометрів від Турки, наприкінці ХІХ ст. душпастирював отець Щасний Саламон. Він був одним із перших, хто на Бойківщині намагався простежити відмінності між шляхтичами і хлопами. За спостереженнями отця Щасного, шляхтичі менше п’ють горілки, не надто охочі до фізичної праці, але дуже гонорові й охочі до процесування в суді.
У родині Яворських кепкують, що вони — живий приклад такої вдачі. Спиртними напоями не зловживають, усі здобувають освіту, аби тяжко не працювати. Хоч останнє не вдається: тримають корову, щоб ніхто не посмів сказати: батько і дідо були ґаздами, а тепер ніхто сіна не косить! Отож і щодо гонору нічим дорікнути. 13-річний Михайло, старший Любомирів син, складає гуморески, а одну з них присвятив татовій принциповості: «Посварився пан Гаврило з паном Любомиром — і ніяк вони не можуть розійтися з миром…» Навіть «процесування в суді» для Яворських — теж перегорнута сторінка.
Легенда про хрест
Готуючись до війни з Росією, австро-угорський уряд влітку 1914 р. встановив воєнно-поліцейський режим. 6 серпня було розпущено товариство ім. М. Качковського як проросійське. Його читальні закрили і в Турці. Москвофільство мало на Турківщині сильні позиції. Бойки навіть утікали з цісарського війська. Коли в одного шляхтича (теж на прізвище Яворський) дезертирував син, австріяки завели справу про конфіскацію майна всієї родини. Потім почався нечуваний терор. У Турці на вулицях повісили чотирьох міщан і 70 селян. Луку Матківського публічно розстріляли за те, що назвав себе руським чоловіком. Інтелігенція теж змінила місце прописки: майже всіх священиків, свідоміших селян та міщан колонами відправляли до таборів у підніжжі Альп. Найстрашнішої слави зажив Талергоф, що неподалік міста Грац. Там тиф косив людей, як траву.
Але Віктор Яворський знає про це не з книжок.
— Мій тато, Михайло Яворський, греко-католик, був політичним в’язнем. Ходив з іншими шляхтичами до читальні Качковського, де тепер управління освіти. Ті шляхтичі не прислуговували Австрії, а хотіли кращої долі для свого народу. Австріяки вислали їх до табору в Талергофі як ненадійних. Розповідав тато, що там морили голодом, били, тримали, як худобу. Повернувся додому з тифом. А коли оклигав, став на ноги — поставив хрест. У подяку Богові, що дарував йому зцілення і життя після пережитих мук.
Бойки здебільшого ставили хрести на спомин про жертви Талергофа, як, наприклад, єдиний вцілілий на території Турківщини в селі Сянки. Хрест Михайла Яворського поставлено в ім’я життя, дарованого Богом, яке не змогла обірвати фабрика смерті на ім’я Талергоф. Може, на Бойківщині таких хрестів багато, але хто нам сьогодні про них розкаже?
…При в’їзді зі Старого Самбора в Турку, відразу за залізничним мостом ліворуч, починається старий дерев’яний паркан, а за ним — сад з луками. Крізь крони дерев навіть влітку побачите старий хрест, що, на перший погляд, нічим не вирізняється з-поміж інших придорожніх хрестів у Галичині. І хоча це місце не згадується в жодному краєзнавчому довіднику і не позначене на жодній туристичній мапі, тут варто зупинитися — помолитися або просто подумати... У кожного з нас далекий чи близький предок терпів муки за свої переконання. Не важливо, за які саме, бо не нам, грішним, судити мучеників. Вони терпіли за те, щоби по нас, малих щепах, не їздили чужі танки…