Першою проти течії пішла Гілларі Клінтон. Свої амбіції та цілеспрямованість вона намагалася використовувати для підтримки і просування свого чоловіка, проте найчастіше результат виявлявся прямо протилежний. Зараз політологи з інтересом чекають, як поведеться сам Білл Клінтон, термін президентства якого підходить до кінця, у той час як до цієї ролі активно поривається сама Гілларі.
Втім, із ще більшим інтересом світова громадськість спостерігає за тим, що відбувається в сім’ї прем’єр-міністра Великобританії. Спочатку Тоні Блеру вдалося викликати справжній фурор повідомленням про те, що його дружина чекає дитину. Британці надзвичайно пишалися таким своєрідним підтвердженням могутності (дослівний переклад англійського слова potency) свого прем’єра. Проте на цьому однозначні емоції відразу ж закінчилися. Напередодні пологів Чері, дружина Тоні Блера, зажадала, щоб він, як будь-який відповідальний батько, узяв короткотермінову відпустку за родинними обставинами. Посилання чоловіка на «справи державної ваги» Чері відмела як несуттєві. З огляду на той факт, що вона — найавторитетніший у країні юрист, який до того ж спеціалізується на захисті прав людини, можна уявити собі, наскільки переконливою були її аргументи...
Проте, домігшись певного компромісу (наділений владою щасливий тато скасував усі протокольні заходи, зберігши у своїх руках кермо правління лише на випадок екстремальних ситуацій), Чері й не подумала обмежитися якщо не трьома «к» (від німецького: кухня, діти, церква), то хоча б своїми чотирма дітьми. Маляті Лео не виповнилося ще й чотирьох місяців, як його мати відважно перетнула Атлантику й виступила на міжнародному форумі, організованому Нью-йоркським університетом. Деякі американські журналісти відразу назвали подібну поведінку проявом «синдрому Гілларі», проте погодилися з таким «діагнозом» далеко не всі. Чері Буз (саме під цим прізвищем дружина Тоні Блера широко відома серед високопрофесіональних юристів) виступила в Нью-Йорку з підтримкою Акта про права людини, дебати про прийняття якого набувають у Великобританії дедалі гострішого характеру. З одного боку, Акт справді є центральним елементом програми юридичного реформування британського суспільства, задуманого Тоні Блером. З іншого — боротьба за його прийняття становить вищий смисл усієї професіональної діяльності його дружини.
Але далеко не всі у Великобританії це вітають. Занадто сильні в суспільстві побоювання, що Акт поставить права людини — а якщо конкретніше, то представників сексуальних меншин, підозрюваних у скоєнні карних злочинів тощо, — вище інтересів усього суспільства в цілому. Проте для самої Чері та для її чоловіка Тоні є аксіомою факт, що ніякі «вищі» інтереси не можуть виправдати гноблення однієї особистості іншою (або іншими). Отже, і дружина політика (утім, як і чоловік) не повинні підкоряти всі свої інтереси інтересам свого чоловіка. Або принаймні МОГЛИ Б не підкоряти.