Гетьман Лівобережжя Іван Брюховецький |
Постать гетьмана Лівобережної України 60-х років ХVII століття Івана Мартиновича Брюховецького в анналах вітчизняної історії, поза сумнівом, вирізняється своєю неординарністю й не зовсім властивою тогочасному українському політикуму екстравагантністю та епатажністю. Замолоду, наприкінці 1640-х рр., він лише старший слуга на гетьманському дворі Богдана Хмельницького й вихователь гетьманича Юрія. На початку 1660-х, тобто в пору зрілості, Іван Мартинович — уже один із найпопулярніших лідерів, а також без будь-яких застережень — persona grata в Москві. «Підніжок царя» в 1665 р. та — керівник антимосковського повстання на Лівобережжі на початку 1668 р. А крім того, він став першим із-поміж українських гетьманів, хто відвідав Москву, першим козацьким старшиною, удостоєним звання царського боярина. Врешті-решт — першим і останнім гетьманом Лівобережжя, котрий знайшов свою смерть від рук власного оточення...
Особистість Брюховецького не може не привернути до себе уваги дослідників ще й тому, що наявні історичні джерела дозволяють — хоч би й фрагментарно — змоделювати таку доволі пікантну сторінку вітчизняної історії, як: стосунки українських верховних служителів Марса з жінками. Тим паче що й тут цілком виправдане нагадування про першість Брюховецького в конструюванні поки що зовсім не унормованих, але вже політично обумовлених мезальянсів представників козацької старшини та російської еліти. Кремль осягне політичні переваги такого роду шлюбних стратегій лише в другій половині 80-х рр. ХVII ст., включивши до тексту Коломацьких статей положення про сприяння зближенню «народу малоросійського» з «народом великоросійським», у тому числі й — «супружеством».
Перші згадки про нашого героя — як про «Іванця Хмельницького» — містить козацький реєстр 1649 р. Після цього трапляються в джерелах й інші, але досить спорадичні згадки про нього. Зокрема, як про посла гетьмана Богдана Хмельницького до двору трансільванського князя Дьєрдя ІІ Ракоці в 1656 р.
Перша ж політична маніфестація Брюховецьким своїх претензій на лідерство в Україні припадає на осінь 1660 р., коли він, на той час уже кошовий отаман Запорозької Січі, їде до Москви. Їде, аби засвідчити вірність цареві, тоді, коли Кремль потребував цього найбільше — після переходу гетьмана Юрія Хмельницького під Чудновом на бік польського короля Яна II Казимира.
Продемонстроване в Москві тонке розуміння політичної ситуації на Лівобережній Україні та Запорожжі дозволили Брюховецькому утвердити за собою статус вірного слуги. І саме з цього стартового майданчику з осені наступного року він включається в гонку за гетьманською булавою. На цей час припадає перша документально зафіксована згадка про існування в нього планів зміни сімейного статусу. Шлюбні плани 40-річного нареченого, як і в наступні часи, мали чітко виражене політичне забарвлення. За наречену Брюховецького (на той час ще кошового отамана й самопроголошеного запорозького гетьмана) виступала дочка також досить колоритної постаті нашої історії — місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри, єпископа Оршанського і Мстиславського Мефодія (Максима Филимоновича). Останній на той час був чи не найбільш впливовою політичною постаттю на Лівобережній Україні. Маючи за собою безмежну довіру Москви (де він і був зведений — усупереч церковним канонам — на єпископство Оршанське і Мстиславське й призначений місцеблюстителем Київської митрополії), Мефодій виконував не лише функцію посередника між своїми вірними та московською духовною і світською владою, а й — своєрідного міністра з українських справ в уряді Олексія Михайловича.
Надзвичайно важливою була його роль і в елекційному процесі, що тривав в Україні від часів Чуднівської кампанії 1660 р. Саме протидія Мефодія значною мірою завадила Якиму Сомку в 1661 — 1662 рр. перебрати до своїх рук гетьманську булаву. І тому шлюбні проекти, в яких фігурували імена Максимової дочки та Брюховецького, створювали для останнього непогані перспективи сходження на політичний олімп. Джерела дають доволі скупу інформацію про те, що напередодні Ніжинської ради 1663 р. сторони обговорювали умови й перспективи родичання. І ці перспективи були досить привабливі для обох. Так, Іван Мартинович мав отримати підтримку тестя в боротьбі за гетьманську булаву, а ставши верховним козацьким регіментарем, він мусив домогти єпископу в справі посідання ним вакантної кафедри київського митрополита. Зі слів Брюховецького, переказаних згодом, за його наказом, дякам Посольського приказу в Москві, претендент на булаву нібито відмовився від цієї комбінації, з пафосом заявивши, що він не бажає спекулювати гетьманським достоїнством, покладаючись виключно на волю Божу.
Вкрай важко повірити в те, що Іван Мартинович наважився так недипломатично відповідати своєму покровителю, ставлячи під загрозу дбайливо виплекану передвиборну кампанію. Хіба що вже якась неозвучена особиста неприязнь до кандидатури нареченої завадила йому прийняти пропозицію її батька. Принаймні факти далекосяжних політичних обіцянок, даних претендентом Мефодію (зокрема щодо розширення самоуправління міщан за рахунок звуження прерогатив козацької адміністрації, обмеження гетьманської влади, аж до можливості призначення гетьманом російських урядовців, або спрямування податків з України до царської скарбниці), промовисто вказують на те, що насправді він був набагато гнучкіший і поступливіший, щоб не сказати — безпринципніший.
Перший із відомих нам «шлюбних млинців» Івана Мартиновича виявився не те що глевкий, а — ніякий. Наступна спроба не забарилася. Отримавши в червні 1663 р. на Ніжинській «чорній» раді гетьманську булаву, Брюховецький заходився впорядковувати і свої сімейні справи. Але серйозне підвищення соціального статусу нареченого вимагало запровадження принципово нової моделі шлюбної стратегії.
Зійшовши на гетьманство, улюбленець і захисник черні доволі швидко відмежувався від популістських у своїй основі попередніх заяв. Брюховецький уже з перших кроків намагається зміцнити свою владу, а здивованим опонентам недвозначно вказує, що буде все так, як було за гетьмана Івана Виговського, типового «прошляхетського» козацького зверхника, який намагався стабілізувати ситуацію через зміцнення державних інститутів та консервацію станових відмінностей.
У другій половині вересня 1663 р. гетьман відправляє до Москви посольство на чолі з київським полковником Василем Дворецьким. Саме останньому випала «честь» одним із перших здивувати царя і бояр метаморфозою перевтілення гетьмана. Іван Мартинович поки що не наважився відкрито демонструвати свої наміри стосовно зміцнення політичної влади чи уникнення сплати до царської скарбниці податків з України. Найперше, що він вирішив зробити, то це прибрати зі своєї дороги єпископа Мефодія, чия опіка в нових умовах була не лише зайвою, а й вельми обтяжливою. Брюховецький ще за місяць до того розпочав кампанію з дискредитації духовної особи перед представниками російської адміністрації. Тепер же стояло завдання її довершити. Цьому повинно сприяти й звинувачення Мефодія у користолюбстві та неблагонадійності, ілюстрацією чого мало бути як згадане вище прагнення видати за Брюховецького свою дочку, так і намір одружити свого старшого сина «на ляцкой девке для маєтностей и пожитков».
Гетьман поклав на Дворецького завдання й оголосити в Посольському приказі про його намір узимку їхати до Москви «видеть государскіе пресвітлые очи», а також під час цього візиту залагодити свої сімейні справи — «жениться на Москве». Загальні вимоги до претендентки були викладені Дворецькому, і той їх переповів у приказі таким чином: «а поняти б за себя московскаго народу вдову, себі в версту, потому что он уж есть лысым». Щодо мотивів наміру одружитися з нареченою «московського народу», то тут, вочевидь, не може бути двох думок: вони крилися виключно у площині політичних розрахунків. Головне завдання — зміцнення гетьманської влади та приборкання політичних апетитів недавнього союзника, а тепер головного опонента — єпископа Мефодія, що користувався повною довірою Кремля.
Проте саме політичні, а точніше — військово-політичні обставини й завадили Брюховецькому в 1663 р. утілити в життя свій задум. На початку жовтня польський король на чолі війська прибуває на Правобережну Україну, і невдовзі розпочинається остання в ході польсько-російського суперництва за українські землі виправа коронних і литовських армій на Лівобережжя. Упродовж зими 1663—1664 рр. війна з перемінним успіхом точиться спочатку на лівобережних українських землях, згодом переноситься на правобережні, а відтак справи гетьманського одруження відсуваються на невизначений термін. Отримані лівобережним козацтвом спільно з московитами перемоги трохи підвищують авторитет Брюховецького і, ймовірно, нівелюють потребу їхати до Білокам’яної і там брати шлюб із «московскаго народу» вдовою.
Але, в міру розширення владних повноважень Івана Мартиновича, загострюється його конфлікт із місцеблюстителем київського митрополичого престолу. Навесні 1665 р. єпископ Мефодій вирушає до Москви; його місія не обмежується лише справами духовними. Місцеблюститель передає на розгляд уряду Олексія Михайловича проект реформування політичного устрою Лівобережного Гетьманату. Головними його складовими виступають заходи з виведення з-під підпорядкування гетьмана та козацької старшини українських міст, залучення зібраних на Лівобережжі податків до царської скарбниці, посилення військової присутності московитів в Україні. Реалізацію проекту Мефодій радив розпочати негайно, для чого просив виділити йому близько 1500 стрільців на чолі зі знатним боярином царя і дяком, аби, прибувши в Україну, він міг «надійно говорити з гетьманом».
Ініціатива ця вибивала ґрунт з-під ніг гетьмана й ставила під сумнів можливість реалізації останнім протилежних за змістом акцій. Серйозна опозиція гетьманським планам існувала і серед козацької старшини; проти них виступали кошовий Іван Сірко, полковники Василь Дворецький, Дем’ян Гуджол, Василь Шиман-Шимановський та інші. Щоб зміцнити своє становище, навесні 1665 р. Брюховецький реанімує власні проекти від року 1663. У контексті реалізації цього задуму гетьман оголошує про намір усе-таки їхати до Москви, не приховуючи при цьому й мотивів свого вчинку — «власті собі прибавлівать».
Повернення до життя плану поїздки на зустріч із царем обумовлює і реанімацію проекту одруження... Прибувши до Білокам’яної 11 вересня 1665 р., вже 17 вересня в розмові з наглядачем-«приставом», ясельничим Іваном Желябузьким, гетьман висловив бажання за посередництва царя одружитися. Як видно з контексту розмови, Брюховецький уже раніше порушував це питання в розмові з начальником Посольського приказу боярином Петром Салтиковим — «бил де челом он боярину... чтоб великому государю челобитье его донес, а великий бы государь его пожаловал, велел женити на московской девице…»
Хто був автором ідеї реанімації «шлюбу» Брюховецького з Москвою — чи сам гетьман, чи хтось із його оточення — невідомо. Проте опосередковані відомості переконливо вказують на київського полковника Василя Дворецького. Адже саме на його адресу сипалися звинувачення козаків у намовлянні Івана Мартиновича «жинитца на Москве». Але чи пощастило гетьману одружитися з боярською дочкою? І чи виправдала запропонована кандидатура нареченої честолюбні замисли козацького зверхника?
Для будь-кого, хто хоч трохи обізнаний з українською політичною історією другої половини XVII ст., це запитання здалося б риторичним. Адже негативне сприйняття гетьмана Брюховецького серед іншого базується й на несприйнятті його мезальянсу з московською бояринею. Але чи була дружина Брюховецького бояринею? І чи справді вона належала до старовинного князівського роду? Свідчення окремих джерел породжують серйозні сумніви. Початок заплутуванню цієї справи поклав сам Іван Мартинович. Щойно прибувши до царської столиці восени 1665 р., із невідомих і необґрунтованих причин він раптом відмовився від висловленого за два роки до того наміру брати шлюб із вдовою, котра була б йому «в версту», а зголосився побратися з «девицею». Коли Желябужський перепитав: «…девка ль или вдова ему надобна?», козацький зверхник твердо відповів, що «…на вдове де у него мысли нет женитца, чтоб ему пожаловал великий государь указал где женитца на девке».
Процедура вибору претендентки та узгодження шлюбних формальностей виявилася тривалою. Адже навіть 31 жовтня, тобто більше ніж через півтора місяця по прибутті Брюховецького до Москви й достеменного озвучення ним своїх шлюбних намірів, це питання ще не було вирішене остаточно. Тоді гетьман лише домовлявся про процедуру заручин, хоча, вочевидь, питання кандидатури нареченої було вже зняте з порядку денного.
А щодо останнього зауваження — стосовно погляду на одруження Брюховецького не лише як політичного акту, а й як способу тиску на козацьку делегацію — сумнівів не повинно бути, оскільки надто вже підозрілим є збіг часу погодження гетьмана на прийняття умов Московського договору — 22 жовтня 1665 р. — та виходу 31 жовтня на фінішну пряму процесу підписання шлюбного договору. Зволікання у вирішенні цієї делікатної справи, найвірогідніше, не так пояснювалося низьким котируванням особистих «акцій» Івана Мартиновича на «шлюбному ринку» російської столиці, як залежало від мотивів політичних. Шлюб із представницею московської знаті мав стати нагородою гетьману за його поступки в політичній царині.
Кого ж вибрав у наречені для свого вірного слуги, але ще не боярина, Олексій Михайлович? Д.Бантиш-Каменський був переконаний, що володар, бажаючи міцно прикріпити козацького гетьмана до свого престолу, поєднав його родинними узами з домом одного з найбільш знатних вельмож — боярина Федора Шереметєва. Однак більшість істориків називають сватом Брюховецького царського окольничого і князя Дмитра Долгорукова. Частина дослідників навіть називає ім’я нареченої — Дарія; інші наголошують — гетьманша доводилася родичкою цареві, оскільки її тітка Марія Милославська була першою дружиною Олексія Михайловича.
Певна річ, навіть погодившись із аргументами названих дослідників, що наречена гетьмана була рідною дочкою Долгорукова, доведеться визнати: Брюховецький пошлюбився не з бояринею, а лише з дочкою окольничого (до речі, чин як боярина, так і окольничого в Російській державі не успадковувався, а жалувався царем за службу). Але є й інша думка. Вперше вона була висловлена ще в 1915 р. В.Модзалевським і полягала в тому, що наречена гетьмана — справді на ім’я Дарія — доводилася князю Д. Долгорукову не рідною дочкою, а лише пасербицею, тобто дочкою четвертої дружини окольничого — Парасковії Ісканської, яка залишалася вдовою після смерті Олферія Ісканського.
Для В.Модзалевського підставою для сумнівів послужила чолобитна голови московських стрільців Івана Єлагіна, адресована царю на початку 1670-х рр. У ній, зокрема, і вказувалося на факт видання заміж племінниці Єлагіна «...Дарьи Олферьева дочери Исканского [...] по великого государя указу […] за Івашку Брюховецького». Безумовно, гіпотетично можна визнати той факт, що з Дарією Ісканською гетьман міг одружитися вже у другому шлюбі, а восени 1665 р. він усе ж таки побрався з дочкою чи то Шереметєва, чи то Долгорукова. Але, по-перше, цей епізод ніде не відбитий у джерелах, а по-друге, тотожність імен рідної дочки останнього та його пасербиці також виступає не на користь цієї гіпотези. Крім того, є ще ряд опосередкованих свідчень пізніших часів (про них ітиметься далі), які заперечують цю можливість.
Погоджуючись із міркуваннями В.Модзалевського, підкріпленими власними спостереженнями, щодо відсутності прямих родинних зв’язків дружини Брюховецького з князем Д.Долгоруковим, водночас не можемо поділити скепсису стосовно неаристократичності походження Дарії. Адже її рідня по батьковій лінії — Ісканські, а тим паче по материній — Єлагіни — належала до досить відомих на той час у Росії дворянських родів. Їхні представники у XVII ст. обіймали високі посади і були удостоєні від царя високих посад — воєвод, бояр, стольників, стряпчих тощо.
Як же склалося подружнє життя гетьмана в Україні? Одруження Брюховецького з представницею московського істеблішменту (хоч і не з княжною й не рідною донькою царського окольничого), вочевидь, підвищило авторитет гетьмана, принаймні в колі старшин і промосковськи налаштованого духовенства. Зокрема, єпископ Мефодій, довідавшись про виказані в Москві почесті гетьману, чинить доволі виразні спроби досягти примирення. Однак загалом повернення гетьмана Івана Брюховецького з Москви в незнаному раніше чині царського боярина, в оточенні козацьких старшин, а віднедавна — дворян царя не заспокоїло розбурхане Руїною суспільство. Навпаки, спроби реалізації ухвалених у Москві статей 1665 р. викликали значне загострення ситуації.
До визрівання конфлікту, наскільки можна зробити висновок із донесень російських воєвод, додалися обставини, пов’язані з одруженням гетьмана. Зокрема, вже серед старшин, котрі супроводжували Брюховецького в Москві, звучали гострі невдоволення з цього приводу. Ще більше невдоволення з цього приводу акумулювалося після того, як улітку 1666 р. на Лівобережжі розпочався перепис населення, пов’язаний з втіленням у життя постанови договору про надходження податків до царської скарбниці. Адже одруження гетьмана «на Москві», надання йому боярства та його згода на ухвалення нових українсько-російських статей розглядалися як ланки одного процесу. Через що, за спостереженням воєвод, «боярина и гетмана все не любят, а говорять: у нас де в предках бояр не бывало, а он де заводит новой образец и волности де наши от нас все отходят, да и приход к нему стал тяжек».
Про саму Дарію Ісканську-Брюховецьку відомостей у документах збереглося мало. В Гадячі вона перебувала разом зі своєю сестрою. З донесення царського посланця в Україну Іони Леонтьєва, який відвідав Брюховецького в Гадячі на початку вересня 1666 р., відомо також, що напередодні його приїзду дружина гетьмана була вагітна. Але, згідно з чутками, що їх переповів Іоні у гетьманській резиденції сотник московських стрільців Кирило Кокошев (царські ратники, відповідно до постанов Московських статей 1665 р., охороняли лівобережного правителя), «...те же бабы [відьми] выкрали у гетмановой жены дитя из брюха».
Вочевидь, саме з втратою Дарією дитини пов’язується початок «відьмацьких процесів», ініційованих гетьманом. За наказом Брюховецького, в Гадячі було спалено «...пять баб ведьм да шестую гадяцкова полковника жену...» На спалених за наказом гетьмана жінок було покладено вину й за хвороби, які обсіли в цей час гетьманське подружжя, — «...мнил на них то, что оне ево гетмана и жену ево портили и чахотную болезнь на них напустили». Підтвердження інформації, переданої стрілецьким сотником, міститься і в повідомленні гадяцького воєводи Федора Протасьєва: «...поговоривают де козаки в войске про гетмана: што де за гетман, что запершись сидит в городе что в лукошке? Хорошо бы де шол и был в войске и всякой бы де промысел чинил над государевыми неприятели; а то де толко за гетманом и дела что ведми зжот…»
Крім спалених «перед всем народом, в Гадячом» жінок (котрі, втім, у документах називалися «чесними жонами», що постраждали за «малую вину»), мав Іван Мартинович клопоти й через інших представниць слабкої статті, принаймні саме так гетьман сприймав деякі події за їх участі. Зокрема ще в 1663 р., натякаючи на ненадійність свого опонента, єпископа Мефодія, гетьман начебто між іншим говорить про «старицу Ангилину», яка мешкає в Києво-Печерському монастирі й, навчаючи грамоти дочку місцеблюстителя (вочевидь, ту саму, що її начебто намагалися видати за Брюховецького), отримує від неї важливу інформацію про становище на Лівобережжі, яку тут-таки передає правобережному гетьману Павлу Тетері.
Приводом для неконтрольованого гетьманового гніву («...прошиб голову в дву местах...»), арешту й висилки до Москви генерального судді Юрія Незамая на початку 1666 р. послужило донесення тодішнього генерального писаря Захара Шийкевича про видачу ним «проезжего листа» для п’яти канівських козачок, депортованих гетьманом роком раніше, в 1664 р., до Новгорода-Сіверського у зв’язку з тим, що їхні чоловіки не виявили бажання служити в лівобережному Війську Запорозькому.
Додаткового клопоту гетьману завдала несподівана поява на початку 1667 р. в Києві вдови Богдана Хмельницького Ганни Золотаренкової та дочки впливового козацького старшини Григорія Гуляницького, які поселилися в Печерському монастирі. Ця новина, на думку Івана Мартиновича, була настільки важливою, що навіть потрапила до його листа, відправленого на адресу Олексія Михайловича.
Тим часом, найвірогідніше, саме в 1667 р. у подружжя Брюховецьких все ж таки народилася дитина — дочка, якій доля приготувала теж доволі тернистий, наповнений злетами та падіннями, життєвий шлях.
На початку 1668 р. гетьман піднімає антимосковське повстання в Україні, й упродовж зими-весни російські війська було витіснено з переважної більшості лівобережних міст. Однак, незважаючи на, здавалось би, вдалий політичний вибір Івана Мартиновича, йому не поталанило не лише втримати у своїх руках гетьманську булаву, а й — зберегти власне життя.
Після вбивства Брюховецького 7 червня 1668 р. на Сербиному полі, поблизу Диканьки, його дружина Дарія, разом із малолітньою дочкою та сестрою, потрапила в полон до правобережного гетьмана Петра Дорошенка. За наказом гетьмана, їх було перепроваджено до Чигиринського замку, де перебували під вартою російські ратники, зокрема й царські воєводи. Деякі з царських воєвод потрапили в полон разом із дружинами та дітьми, що їм, як свідчать джерела, довелося перед тим зазнати чимало лиха.
Достеменно відомо що, з огляду на серйозні ускладнення для Петра Дорошенка на Правобережжі, які розпочалися з початком заколоту Петра Суховія та вступу на територію Паволоцького і Кальницького полків польських корогв, гетьман прагне без нагальної потреби не ускладнювати стосунків із Москвою. Зокрема російські посланці доносили з гетьманської резиденції, що «…в Чигирине де государевых воевод и ратных людей гетман велел кормить и поставить по двором, и шубы и сапоги и шапки им подавал, и к себе их обедать призывает почасту…»
У ході переговорів про обмін полоненими фігурує й ім’я Дарії Брюховецької. Зокрема посланець білгородського воєводи Г.Ромодановського рейтарський ротмістр Карп Бабкін, який у першій половині січня 1669 р. перебував у Чигирині, цікавився долею гетьманші й доповідав із цього приводу таке: «Брюховецкого жена ныне в Чигирине ж, а отпустит ли ее он Дорошенко к Москве или нет, того он не слыхал…» Щоправда, особливої активності у справі звільнення Дарії російська влада не виявляє, і це не могло б не дивувати, якби справді йшлося про рідну доньку царського окольничого князя Д.Долгорукова. Тим паче що в 1668 р. на Лівобережжі ніс службу брат окольничого, боярин і воєвода Юрій Долгоруков.
Навесні 1669 р. правобережний гетьман робить чергові кроки, покликані засвідчити його добру волю щодо особи російського царя: на волю виходять члени родин утримуваних у Чигирині російських воєвод — «...Евсееву жену Огарева с дочерью, а с ними две девки, да две жонки…»; крім того, Дорошенко відправляє до Олексія Михайловича лист із обіцянками «…воевод и ратных людей вскоре отпустити…» Але це аж ніяк не позначилося на долі нещасної Дарії, оскільки, згідно з повідомленням російського гінця О.Телєшова, переданого з Чигирина на початку травня 1669 р., на той час серед живих її вже не було.
Після смерті Дарії її сестра й надалі залишалася в Чигирині, в неволі у П. Дорошенка, а дочку-сироту Брюховецьких було відправлено «в Гадяч к писарю» (можливо, родичу). Їй не лише вдалося вціліти в тій завірюсі, що здійнялася в Україні після смерті її батька, а й посісти доволі високе місце в соціальній ієрархії Гетьманату. Переконливим свідченням цього статусу слугує її шлюб із сином лівобережного гетьмана Івана Самойловича — Григорієм, на той час уже полковником чернігівським.
Довго насолоджуватися своїм високим соціальним становищем і багатством родини Самойловичів дочці Івана Мартиновича не судилося. Уже 23 липня 1687 р. Івана Самойловича було позбавлено влади й узято під варту. А через кілька днів заарештували й Григорія, що спробував силою зброї та з допомогою Криму повернути батькові булаву. Григорія, на відміну від батька і брата, яких було «тільки» заслано до Сибіру, 11 листопада 1687 р. скарали на смерть. На руках двадцятилітньої вдови залишилася донька, що доводилася внучкою двом українським гетьманам — Брюховецькому та Самойловичу.