Днями відзначила 75-річчя (цифр і років ніколи не приховувала) суперзірка радянського кіно, наша землячка, колоритна харків’янка Людмила Марківна Гурченко. Про неї надруковано сто томів «сліз» і «усмішок» — на журнально-газетних скрижалях. До того ж багато в чому постаралася сама, випустивши кілька автобіографічних книжок. Однак сюжет «Гурченко у просторі і часі» не вичерпується мемуарами.
Комсомольські газети 90-х колись рясніли гучною дурнуватою рубрикою «Сім маловідомих фактів з життя...» Коли існування бодай якоюсь мірою публічної людини обгризалося пострадянською «жовтухою» до пікантних подробиць. І, скажімо, чарівна Людмила Марківна для подібних «форматів» — знахідка надзвичайна.
Неважко наскубти не сім, а 247 крикливих бліцсюжетів. Як вийшла заміж за сина репресованого письменника Пільняка. Як розсталася з Кобзоном. Як не поділила з дочкою нерухомість. Як покинула чоловіка-піаніста Купервейса. Як не доїхала до Голлівуду. Як грала «повію» в Україні. Як знімалася в інтимній сцені з Михалковим...
І так — до ранку. «Жизнь сюрпризов полна!» — приспівувала ювілярка у своїй пісеньці.
Будучи жінкою яскравою, винахідливою і до всього не байдужою, вона, до речі, часто сама ці сюрпризи й провокувала. Розвивала їх у вигадливі міфологеми. Як і годиться зірці... (Якщо прискіпливий читач раптом запитає, а ти, мовляв, чого товпишся в цій черзі ювілейних поетів-піснярів, я відповім: бо мені є що сказати!)
От і кажу... Доля нашої землячки сповнена не тільки особистих сюрпризів та творчих фокусів, вона ж сповнена, що не дивно, великого акторського лукавства.
Що взагалі є правдою у лицедійському мистецтві? Критик Кугель (якби був живий), напевно, відповів би: така правда — лише форма гриму!
От і форма гриму нашої героїні — завжди мінлива. А її земна пристрасть, ще з харківських околиць, — завжди стабільна: бути зіркою! «Ех, тату, навіщо ж ти мені ще з дитинства казав, що я особлива, що я велика?»
Відомий Едипів комплекс, а от у Гурченко такий собі «Марків комплекс». Батькова тінь, як гамлетівський привид, блукає за нею по життю назирці. Змушує «рівно» тримати спину. Обдаровувати зірковістю (вже стільки років) усіх поспіль. «Щоб тільки татові подобалося!»
Можливо, «Марків комплекс» і в одному небезпечному повороті, із її кар’єрою пов’язаному?
Кілька десятиліть поспіль (70—80—90-ті) у голови радянському соціуму артистка молотком втокмачувала один великий файл... «Моя кар’єра драматична. Доля сумна. Мене не знімали три п’ятирічки поспіль (із середини 50-х). Я мучилася на убогих концертних майданчиках, заробляючи копійки...»
З майстерністю Олександра Роу «знімає» сама про себе — автобіографічний «фільм». З трагічним «забуттям». І оптимістичним «злетом».
Розділяє власну долю на контрастні епізоди.
Усі прямо сльозу зронили, коли після фурору «Карнавальної ночі» ця артистка, за її твердженням, опиняється на «обочині життя». І лише в середині 70-х — вистрілює як корок з пляшки шампанського. Омиваючи екрани та глядацькі серця іскристістю таланту (фільми «Старі стіни», «П’ять вечорів», «Сибіріада»).
На початку 80-х — і поготів пік її злету. Успішні фільми Рязанова, Тодоровського, Михалкова, Гінзбурга. «Саме з 1973-го розпочнеться моє друге життя. І здаватиметься, що все вляглося, вщухло, врівноважилося. А насправді нічого й не вщухло. Воно кричить, мучиться, сумнівається, болить...»
Як повітряний гімнаст вона літає між цих «епох». Поводячись із Часом легко й вільно... Не як із метафізичною субстанцією, а як із ревнивою подругою, з набридливим френдом. Цьому Часу пристрасна артистка може дати гучного ляпаса, може виставити будь-який рахунок. Може тицьнути йому в пику «квитанцію»: дивися, вже скільки років прострочено...
…Взагалі, друзі, «діалоги» наших знаменитих актрис з Лікарем Часом — це також формат, і він екзотичний. Деякі її подруги по цеху, теж знамениті лицедійки застійного минулого, такі як Демидова чи Дороніна, дещо інакше спілкуються з Ним... Немовби споглядаючи на березі швидкоплинної річки (річки Часу, звісно) із томиками поетів Срібного віку, вони царствено ДОЗВОЛЯЮТЬ цьому Часу — плисти, текти, омивати будь-які вибоїни, зберігаючи при цьому свою власну несуєтну велич, свій внутрішній аристократизм, по ходу справи очікуючи, допоки трупи ворогів не поглине швидкоплинна ріка...
А от наша улюблениця, о-о-о ні! Ця, коли що, — відразу бродом. Відразу плавом. І без розвідки — відразу у вир. Підхопивши пелену, ладна поставити посеред тієї Річки дамбу із свого зіркового тіла. Якщо так «треба».
І що собі думаєте? Більшовики ж теж розвертали русла сибірських річок — назад...
З самовпевненою зухвалістю все-таки повідомлю очевидне: її мемуари про «життя в забутті» — чистого розливу «вода»! Вимисел, казка. Те саме — акторське лукавство.
Ніколи більше, як тоді, в 60-ті, її талант ТАК не шліфувався і не загартовувався. Немовби «викреслена» її власною рукою ціла сторінка життя (від «Карнавальної ночі» до знаменитих фільмів Трегубовича і Михалкова) не що інше, як ляпас Часу...
З 1956-го по 1973-й радянська артистка Гурченко знялася в 30 фільмах! Це не жарт. При «малокартинні» в СРСР. Більш ніж у половині цих стрічок у неї головні ролі.
Безумовно, не кожний «заквашений» фільм на прем’єрному етапі може стати шедевром. От і в її блискучій кар’єрі — часом випадкові ролі.
«Балтійське небо» |
Тільки без таких-от «ігрищ» з часом і всіма нами вже й Гурченко — не Гурченко. Їй наче Небом наказано: лукавити, фантазувати, інтригувати. У прекрасному сенсі — тішитися всевозвеличувальним обманом.
Вона ж не просто награла-настрочила десятки своїх різнопланових образів-візерунків, вона створила спеціальне амплуа. Яке позначається мною як — «Людмила Гурченко». Це все те, що танцює і співає, захоплює і дратує, приголомшує і підносить. «У вас такие перья, у вас глаза такие, и ноги очень стройные, и тонкая душа…» (не кажучи про талію). Немовби про неї можливий парафраз із мультфільму — про пластилінову пташечку.
Гурченко до того ж автор персонального жанру у своєму невичерпному мистецтві жити й творити... Знову ж таки грайливо називаю його — драма-феєрія. У Лесі Українки це жанр великої п’єси про світ реальний і простір чарівний. Отже, не сумніваюся, що й у тій п’єсі, за молодістю літ, вона могла сміливо грати підряд всі ролі! Казкові, реальні. Мавку і Килину, Русалку Польову і Перелесника... Звісно, «Того, що в скалі сидить». І особливо — «Того, що греблі рве»... Знову і знову — опираючись плину споконвічної невблаганної Річки...
Якщо про феєрію (про всі її трюки та перевтілення) нам більш-менш зрозуміло, варто лише оглянути фільмографію і концертний репертуар, то про драму — справжню — не завжди довідаєшся зі сторінок зворушливих жіночих романів.
А ця драма, вибачайте за неювілейний мотив, мені бачиться чітко, об’ємно, ніби в 3D.
І йде вона від марної і нікому не потрібної боротьби... Плач, кричи, пручайся, обурюйся, лукаво обманюй, виставляй йому хоч сто рахунків, стираючи ластиком цілий період творчості, а воно — однаково — невблаганне...
І все одно — мстиво зіграє тобі у відповідь!
Так — парадокс, так — підлість долі, проте її унікальний характерний і ліричний (і будь-який інший) талант виявився геть НЕ ПОТРІБНИМ уже в цей, новітній період «нульових». У 2000-х.
Вітряки, з якими боролася, підкоряються іншому вітру.
За десять спливаючих років нового століття захланний техногенний кіномонстр задушив у своїх обіймах... кого він лишень не душив... Десятки артисток її віку і її амплуа. Але не її таланту... і не її темпераменту.
Вона (як і раніш) — ніби осторонь від активного (російського) кінобуму.
У 2000-ні на неї не роблять «ставки».
Сприймають виключно як артистку новорічних ревю. Проспівала про «Пять минут» у новому пір’ї — і відпочивай собі до наступного свята.
У цю новітню десятирічку перша зірка радянського кіно (немовби наступниця Любові Орлової) інколи грає на екрані суцільну нісенітницю. «Обережно, Задов!» (2004): об таку непристойність і поготів не варто було бруднитися. «Взяти Тарантину» (2005): повний абсурд. «Дванадцять стільців» (2005): мюзикл «Інтера», далі продовжувати? «Золота рибка» (2008): мюзикл телеканалу «Росія», гірше нікуди...
Були, щоправда, «Старі шкапи» (2000): але про це написано.
Сумно, що ось так — усе повз і повз неї... А стрілки годинника невблаганні. А кіноконвеєру, як і раніш, не потрібен самоцінний індивідуальний — не промисловий — акторський екземпляр. (З розпачу вона подалася в «кінорежисери», знявши фільм «Строкаті сутінки», тільки це вже інша історія...
Переконаний: у такій-от несправедливості щодо артистки — злісна гримаса її ж споконвічного ворога — клієнта і опонента... «Що, перемогла?» Ага.
Звичайно, тут драма. А не феєрія.
«Двадцять днів без війни» |
2001-й. І це тільки світанок самородка Земфіри. Пісню якої — «Хочеш?» — Гурченко виконує в ту новорічну ніч.
І нічого кращого — ні за цей номер, ні за це виконання — поки що в неї не було в XXI. За три хвилини — немов тригодинний естетський хронометраж приреченої долі. З трагічними втратами і пустими сподіваннями. Вже так, як вона перепитає в приспіві «Хочеш?», так не проспіває і не прошепоче нині ніхто (у тому числі й авторка пісні). Просто-таки бачу її очима — і трупи вбитих сусідів (які заважають спати), і «солодкі апельсини», які котяться сонячними плямами по роздовбаних сходах старого будинку. І «море з парусами» вже омиває і її, і моє, і ваше... загалом, «наше», минуле... На жаль, не завжди феєричне. Абзац у її книжці — «Він помер від передозування. В 16 років. Від мене приховували…» Це про онука. Сльози в осклянілих очах.
А пісня — зовсім не пісня (і навіть не «найкраща жіноча роль» у період 2000-х), а просто здавлений крик і оглушливий шепіт. Тільки драма! Без феєрії.
І щойно вона, одна така (як і раніше, шанована нами), колись запитає: ну то що, все ще Хочеш?.. «Музык новых самых»? Чи старих мелодій (особливо пісень війни)? Чи коханих і розлюблених її героїнь — з вокзалу, з причалу, з комуналки, звідки завгодно?..
…У нас, що, залишиться вибір? Звичайно, Хочу!