Герої одного з романів Роберта Хайнлайна, потрапивши в нелюдські умови та змушені докладати немислимих зусиль для виживання, в обов’язковому порядку регулярно влаштовували партії в бридж. Лише заради того, аби не забувати, що вони так надриваються для того, щоб жити, а не виживають для того, щоб працювати. А через півстоліття датський соціолог Оле Вармінг у своїх дослідженнях переконливо довів: саме спосіб проведення вільного часу й робить життя вартим того, аби жити.
Зараз організації дозвілля на Заході присвячено багато досліджень. Результати їх украй тривожні. Так, за даними американських досліджень, середньостатистичний американець половину свого вільного часу проводить перед екраном телевізора. Причому не за переглядом своїх улюблених програм, а просто для змарнування часу. Проте з’ясовується: вбиває при цьому він не лише час. Як показують дослідження, люди, котрі безцільно клацають пультом перед екраном телевізора, виявляють набагато меншу винахідливість під час розв’язання будь-яких життєвих проблем, виявляються інертнішими й пасивнішими, але при цьому мають вищу дратівливість і конфліктність. За результатами опитувань, телевізор найчастіше вмикають для того, аби «просто відволіктися, розслабитися». І справді, запевняють психофізіологи, безпосередньо в процесі сидіння перед телевізором рівень напруженості трохи знижується. Проте відразу ж після його вимикання той рівень повертається до попереднього, а нерідко й перевершує його. Не дивно, що на такому тлі поступово деградують родинні стосунки, люди віддаляються одне від одного, втрачають емоційні зв’язки. Адже нерідко члени однієї сім’ї сидять навіть не перед одним телевізором, а кожен перед своїм, не пов’язані навіть бодай переглядом спільної передачі. З іншого боку, спільний попередній вибір програм і їхній перегляд з обов’язковим наступним обговоренням справді може стати надійним цементуючим чинником у родині. Проте така ситуація зустрічається досить рідко.
Утім, навіть такий підхід не в змозі розв’язати ще одну дуже важливу проблему, пов’язану з використанням вільного часу. Дослідження показують: фізичною діяльністю у вільний час регулярно займаються лише три з десяти американців, а четверо з десяти не роблять це навіть час від часу. Наслідки такої гіподинамії як для здоров’я, так і для психоемоційної стійкості настільки катастрофічні, що Всесвітня організація охорони здоров’я розпочала цього року потужну кампанію під девізом «Рух заради здоров’я». Щоденні півгодинні прогулянки (або щотижневі протягом 3—4 годин) не лише дозволяють істотно знизити ризик розвитку інфарктів та інших патологій. Саме фізична активність і спілкування з природою є найпотужнішими антистресовими чинниками. Тому подружні пари, котрі регулярно здійснюють такі спільні прогулянки, найчастіше знають про сімейні скандали лише з чуток.
Яхтинг, катання на лижах, конях, роликах, водний, гірський і піший туризм — усі ці види відпочинку, звісно ж, вимагають набагато більших затрат, ніж півгодинні прогулянки. Проте переоцінити їхнє значення в родинному житті просто неможливо. Навіть проблеми підліткового віку в дітей у таких сім’ях, як показує статистика, проходять менш болісно.
Будь-які спортивні ігри також допомагають не лише зміцнити здоров’я, а й сприяють раціональнішому й узгодженішому розв’язанню конфліктних ситуацій, значному зниженню рівня конфронтації в родині. Але найпопулярнішим сімейним хобі на Заході нині стають парні танці. Молоді пари під час таких занять набагато легше переносять процес «притирання», а подружні пари «із стажем» мало не наново переживають свій медовий місяць. Цілі компанії виїжджають у заміські клуби та влаштовують там своєрідні турніри, в яких переможених не буває.
Після фізичної активності та спілкування з природою найпотужніший антистресовий чинник — спілкування з домашніми тваринами. До речі, в уже згадуваному дослідженні Оле Вармінга можливість про когось піклуватися, включаючи й домашніх тварин, називається серед найголовніших причин, відповідно до яких «життя варте того, аби жити».
Дуже позитивною обставиною, що впливає на атмосферу в родині, є спільні ігри, причому не лише спортивні. В Америці навіть проводять спеціальні тренінги для сімей, які допомагають їм краще визначитися з тим, яку гру їм варто зробити своєю «улюбленою». З’ясовується, людей потрібно навчати гратися, причому як дітей, так і дорослих. Та й узагалі, будь-яке хобі, включаючи колекціонування, конструювання, малювання, спів тощо, вимагає свого першого поштовху. І за кордоном нині докладають дедалі більше зусиль, аби родини такий поштовх одержали. Нехай навіть і ззовні.
Особливої уваги заслуговує питання про відвідування музеїв. За даними одного з досліджень, за останній рік бодай у одному музеї побував лише кожен десятий американець. З’ясувалося, майже всі ті, «котрі побували», з дитинства звикали ходити по музеях, куди їх найчастіше водили батьки. 70 відсотків опитаних американців заявили, що дуже хотіли б, аби їхні діти відвідували музеї. Проте в самих водити їх туди все ніяк не виходить.
Однак у питанні хобі сімейних людей не варто зациклюватися на спільних захопленнях. Згідно з дослідженнями американського соціолога Марти Елліотт, у людей, більше зорієнтованих на колективізм, ніж індивідуалізм, рівень схильності до стресів набагато вищий. Тому ситуація, коли в кожного члена родини є своє власне, індивідуальне захоплення, має тільки вітатися. Природно, якщо при цьому не обмежуються інтереси інших членів сім’ї. Родини, у якій дружина влаштовує генеральне прибирання, коли чоловік на риболовлі, особливо здоровими не назвеш. А ось якщо замість цього вона вирушає на курси орігами, то душевного комфорту в домі явно додасться. Навіть якщо через це в чоловіка не будуть накрохмалені шкарпетки.